Автобус рушив. Як у кожному маленькому містечку Франції,—вулиця генерала де Голля, старовинні аркади кам'яного мосту через Луару, сіра смужка шосе, що тягнеться без кінця уздовж ріки, далі, далі. Луара нагадувала Десну. Текла повільно, розкидисто, вся в пожовклих купах верб, тільки вода тут набагато брудніша, ніж у Десні, каламутна, брунатна, іноді зблискує на сонці чимось сизорайдужним, так ніби розлито по її поверхні нафту. Чи ще живе риба в цій воді? Французи закивали: живе, але їсти її не можна. Це вже не риба, а продукт харчування фабричними відходами. Над Луарою налічується більше ста тридцяти славетних замків, коштовне намисто Франції, але ще більше тут заводів, які й не стоять на самій Луарі, а ховаються на притоках і знай псують воду.
У замку Ж'єн, який перетворено на інтернаціональний музей полювання, бородатий етолог вчепився в натюрморт Деспорте, аби ще раз нагадати основні постулати свого вчення. Картина зображувала великий трояндовий кущ, і під ним лежачого пса, коло ніг якого — два вбиті фазани. У пса був зовсім мирний вигляд, нічого хижого, ніякого торжества.
— Йому соромно! — гукав етолог.— Соромно й не за себе, а за людей! Сам би він ніколи не брав участі в убивстві, коли б не штовхали його до цього люди! Ми не тільки вбиваємо один одного і все живе довкола — ми ще й псуємо невинних тварин, прищеплюючи їм свою жорстокість! Знищення тварини, обдарованої життям, є злом абсолютним. Це знали вже піфагорійці.
— А яке м'ясо найбільше полюбляє мосьє? — спитала етолога Жіль.
— Яке м'ясо? — розгубився той, посмикуючи свою розкішну бороду.— Гм... Це залежить від багатьох передумов...
— Чи не припускаєте ви, що іноді вбивство може бути виправдане? — спитав його молодий учений з далекої Монголії, який досі тримався скромно й непомітно.
— Виправдане? — аж підскочив етолог.— Як? Чим?
— Ну, вищими цілями. Потребами. Вимогами благородства.
— Благородне вбивство? — Етолог не відставав від монгола, переслідував його до автобуса.— Може, ви спробуєте пояснити?
Монгол, замість пояснення, розповів історію про двох жеребців.
У монгольських степах коні пасуться величезними косяками. Європейцям цього не збагнути. Це поза можливостями їхньої уяви. Кожен косяк, що налічує кілька сотень кобил з лошатами, має свого вожака. Це жеребець, найсильніший, найвідваж-ніший, своєрідний конячий лицар і диктатор. Він панує неподільно, а водночас і мудро, виводить табун на нові пасовиська, захищає від негоди й від небезпек. Коли на табун нападають вовки, жеребець збиває кобил у щільне коло, ховаючи лошат ї слабіших у центрі, сам лишається зовні, щоб розправлятися з нападниками. Бої бувають тяжкі й криваві, там не до етології.
— Етологія стверджує, що не вбивають одна одної лише тварини того самого виду,— обурено вигукнув етолог.
— Я до цього й веду,— спокійно всміхнувся монгольський учений.— Серед безлічі випадків, які тут не місце перелічувати, стався в нас один. Було два великі табуни. Вожаком у одному був жеребець Струмок, в другому — Грім. По-нашому це звучить інакше, але однаково.
Вийшло так, що пастухи обох табунів поставили свої юрти поряд, була грозова ніч, негода загнала коней далеко в степ, пастухи згубили їхній слід, ждали ранку, щоб кинутися на розшуки. Так у наших степах буває часто, ніхто не дивується і надто не переймається. Але десь перед світанком Грім прибіг до юрт, закривавлений, пошарпаний, злякано хропів, жалібно іржав, мовби кликав людей за собою. Пастухи скочили на своїх коней, яких завжди мали коло себе, погнали в грозовий степ. Грім вів їх, не перестаючи похропувати й заливисто, благально іржати.
Степи в Монголії безмежні, скакати можна й день, і місяць. Але пастухи (ми звемо їх аратами) перед ранком добралися до табунів, які чомусь, всупереч споконвічним звичаям, були збиті до одної купи, довкола якої несамовито гасав Струмок. Коли Струмок побачив людей, він кинувся назустріч аратам. Заіржав грізно й страшно, підскочив до Грома і в одне клацання зубів перекусив йому артерію на шиї.
Арати спершу не збагнули, за віщо жеребець убив свого товариша. Та коли під'їхали до табуна, то все побачили і зрозуміли. Довкола валялося, може, десяток, а може, й більше побитих, пошматованих велетенських хижих вовків, з якими всю ніч бився, виходить, Струмок, тоді як Грім, злякавшись, побіг за поміччю до людей. Арати виправдали вчинок жеребця. Та й хто б не виправдав?
З етолога сміялися беззлобно, лінькувато, нікому не хотілося передчасних суперечок. Все ж насолоджуватися краєвидами долини Луари було набагато приємніше. Дискусія мала відбутися в замку Сюллі, до якого від Ж'єна їхали, може, з півгодини або й ще менше. Круглі білі башти замку з шпичастими сірими покрівлями виразно віддзеркалювалися в тихій воді, білі зубчаті мури, канали з фонтанами, зелені гольфові поля, тиша, спокій, цілі століття спокою, що зберігався ще від тих часів, коли суперінтендант фінансів при королеві Генріху IX герцог Сюллі після сповненого пригод, підступів, шахрайств і баламутства життя запрагнув провести в замку останні роки. Тримав у замку два десятки павичів і прибічну маленьку гвардію з восьми дворян-рейтарів. Коли виходив на прогулянку, дзвонив замковий дзвін, рейтари шикувалися шпалерою і салютували герцогові, а тоді йшли слідом за ним. Павичі йшли за людьми, мов нагадування про колишню розкіш, серед якої минуло життя герцога при королівському дворі. Про Сюллі, крім його марно-слав'я й крутійства, відомо, що був він великим майстром говорити непристойності, а також і творити їх. Разом зі своїм королем, чи не найбаламутнішим з усіх французьких королів, Сюллі досить вільно поводився з вірою, стверджуючи, що в будь-якій вірі можна порятуватися, так само як у кожній вірі однаково губиш свою душу.
Учасники "круглого столу" не вловили ніякого натяку у виборі саме цього замку, давній господар якого не відзначався високою цнотою, не вловили ніякого натяку на свою ймовірну спровиненість перед людством, стривоженим з приводу непередбачених і незапланованих наслідків їхньої діяльності. Чи можна класти в основу прогресу віру? І чи тільки про якусь провину вчених слід вести сьогодні мову? Може, загроза в запереченні науки, в антисцієнтизмі, який починає панувати навіть у багатьох буржуазних енциклопедіях? Екзистенціалістські марення про шукання свободи в собі, для себе і завдяки самому собі призвели до того, що молодь настроюється проти науки й проти техніки. Студентські бунти, вимоги закрити університети, розпачливий вигук двадцятого століття: зупиніть планету, я зійду. Ніби з трамвая.
Апеляція молоді "до нутрощів, а не до розуму" (to the gut, not to the mind), що так і нагадує улюблену цитату Гітлера з Д. Лоуренса: "Мисліть своєю кров'ю!" — хіба це все не нагадує нам часів обскурантизму і хіба не суперечить тому розквіту, якого досягла людська думка передовсім завдяки інтернаціональній дружині сучасних учених? А між тим учені, хоч їх кількісно щодень більшає і хоч видатки на науку загрожують незабаром перевищити зріст національного доходу найрозвиненіших країн, водночас утрачають те становище, яким володіли ще з часів Арістотеля. Всі колись знали Уатта, а хто тепер чув про Каро-терса, який відкрив нейлон, або про Шоклі, з іменем якого пов'язана поява транзистора? А хто, крім спеціалістів, знає, що автором теорії інформації є Шеннон, а теорії ігор — Нейман? Хто належно оцінить тих численних, а отже, й безіменних, виходить, творців інтелектуальної технології сучасного суспільства? Лінійне програмування, аналіз систем, теорія інформації, теорія ігор і моделювання, економетричні й прогнозуючі моделі господарчих явищ — усе це, пов'язане з операціями електронно-обчислювальних машин, в колосальній ступені збільшує розумовий потенціал людства, що слід би дякувати науці й ученим, а не критикувати їх. Відомо ж: щоб критикувати, треба більше здоров'я, ніж розуму.
Приблизно такими сумними медитаціями розпочалися розмови у великому замковому залі, у високі вікна якого буйно била зелена барва трави, так ніби нагадуючи усім цим приголомшеним своїми технічними ідеями людям про незнищимість і красу того життя, яке існує поза наукою так само й для них.
Уже не вперше Карналь зазнавав дивного відчуття навмисного уповільнення життєвого ритму. Це було майже завжди під час зарубіжних поїздок. Зустрічі й розмови майже на будь-якому рівні відбувалися в якомусь дивному стилі, учасники, мовби заповзявшись спростувати тези американського футуролога Олвіна Тофлера, який, лякаючи обивателів неминучістю стехні-зованого майбуття, доводив, що найприкметнішою рисою нашого часу є колосальне прискорення всього життя, яке прирікає, мовляв, нас на постійну непевність, хаос почуттів, отупіння й апатію через неможливість блискавичних прийнять вирішень, щось ніби схоже на парадоксальну фазу з дослідів академіка Павлова.
(Продовження на наступній сторінці)