Тоді, через багато років, уже після Вітчизняної війни, поселився тут інший чоловік. Творець самольотних двигунів, лауреат, академік, здається, мало не всі марки бойових літаків під час війни мали двигуни його конструкції. Незмога навіть уявити собі конструктора авіаційних двигунів. Якомога менша вага і якомога більша потужність — це просто елементарна вимога до конструкції. А як усе це дається? І як, мабуть, гриміли всі ті мотори в голові, в серці, в усьому тілі того чоловіка. Вже ти й не людина, а випробувальний стенд для визначення тривалості ресурсу нового двигуна. Конструктор звідкись довідався про цей тихий закуток кам'янистої надморської землі, приїхав, побачив, уподобав, вибрав собі над самим морем круглу скелю і на самому верху, під вітрами й зорями, поставив собі віллу, загадкову, всю в башточках, високих просторих терасах, химерно барок-кальних вікнах, неоднакові пропорції яких вдало гармоніювали з несамовитими краєвидами й давніми вулканічними руйнови-щами околиць. Конструкторові потрібен був особливий спочинок, потрібна була самотність, хтось здогадався, може, так само, як Пронченко з Карналем, і поміг йому усамотнитися бодай на короткий час отут, на базальтовій скелі. Суспільство може бути надмірно щедрим, але іноді забуває з часом про свою щедрість і стає навіть невдячним. Саме це сталося з віллою конструктора, який так багато зробив для нашої перемоги над фашизмом. Прийшли люди з буденним мисленням, вмить оцінили переваги місця, вибраного колись конструктором, на скелю дертися їм не було потреби, зате вони міцно отаборилися коло її підніжжя. Скелю обставили так: з одного боку "Левада" — кафе самообслуговування, пропускна спроможність — двадцять тисяч чоловік на добу, кафе гримить бляшаними підносами, стукотить тарілками, б'є гамором і клекотом, з другого боку — громадська вбиральня для п'ятдесяти тисяч "дикунів", які швендяють по узбережжю від квітня й по кінець жовтня щороку; з третього — рятувальна станція, на дерев'яній вишці якої з ранку до пізнього вечора надривається чоловічий натренований бас з усім спектром модуляцій гнівливості: "Верніться в зону купання І Повторюю! Верніться в зону купання!" А що з четвертого боку? Ще одна скеля, зовсім неприступна, суцільний камінь, гола субстанція, на вершині якої вже перед сходом сонця всідається якась парочка, демонструючи мінімальні бюстгальтери і японські плавки, а також обійми, поцілунки й пустоголовість. Власне, четвертий бік, мабуть, у свій час приваблював конструктора найбільше, саме зважаючи на його ймовірну неприступність. Та чи є щось на цьому світі неприступне для людини? Колись і сам конструктор був, загалом кажучи, неприступний для широкого загалу, вознесений, недоторканний, засекречений,, без кінця увінчуваний лаврами. Гай-гай, змінюється і не на користь відособленню! "Бо треба нам, чого не знаєм ми, що знаємо — з того пуття немає".
Поволі Карналь переконувався, що Пронченко послав його сюди зовсім не для втішення самотністю й віднайдення душевної рівноваги в тиші й відчуженості від усіх — навпаки: керувався прихованим наміром (вельми добре знаючи Карналеву на-ТУРУ) показати, що порятунок тільки там, звідки несвідомо прагнеш утікати, в звичній стихії, в щоденних клопотах, думаннях, вирішеннях, в запеклій діяльності. Так, це щоразу нагадуватиме тобі найдорожче, безглуздо й трагічно втрачене тобою, нагадуватиме Айгюль, яка злилася для тебе з твоєю наукою майже всуціль, але й без цього тобі вже не жити, і ніде не знайдеш ні спочинку, ні порятунку. Поволі Карналь став утомлюватися своєю самотністю, що нагадувала безсонні сни з не-захищеними очима уеллсівської людини-невидимки, иеіснуючо-прозорі повіки якої не затримували світла. Йому набридли вулканічні гори, пустельні краєвиди, споглядання хмар, слухання вітрів і морських хвиль, йому хотілося до людей, до їхнього гамору, як води в спеку, хотілося розмов про науку, суперечок, колотнечі, незгод, він ішов на пошту, вистоював годинами в довжезній черзі серед отих за останньою модою обдертих юнаків і дівчаток, які слали розпачливі телеграми до мам з проханням врятувати тридцяткою чи півсотнею, посилав телеграми й собі, щоразу в своє об'єднання, домагаючись вістей, відомостей, новин. У нього з'явилися знайомі. Старий астроном, який приїхав сюди рятуватися від вічної тиші своєї обсерваторії і розкошував серед крикняви й гамору пляжів; відставний майор, який їздив сюди ось уже двадцять років, "бо ніде так не ловляться бички з човна, як у цій бухті, треба тільки знати, де стати"; старий матрос, учасник челюскіиської епопеї, власник унікальної колекції місцевих мінералів, зібраної ним років, мабуть, за тридцять. Все це були люди ненабридливі, спокійні, заглиблені в свої пристрасті, з ними можна було обмінятися словом-двома раз на тиждень, і вже задосить, але згодом Карналь відчув, що йому й цього мало, і зрозумів, що втече звідси додому. Пронченко, мабуть, передбачав і це, бо попередив: "Не смій повертатися достроково. Дам команду, щоб тебе не пускали в кабінет, заберу собі ключі!" Але хто б то міг його стримати там, де йдеться про вище призначення його життя! "Немовби дві душі в мені живуть, обидві різні та непримиренні. Одна, як пристрасть, гостра і палка, усе жадає злитись із землею, другій би — в небі спалахнуть зорею..."
Трохи рятував Карналя Олексій Кирилович. Помічник тихцем надсилав своєму начальникові найцікавіші зарубіжні журнали й бюлетені технічної інформації. Але це забирало дві-три години на добу. Читання книжок? Він досягнув уже такого стану емоційного й інформаційного насичення мозку, що майже не читав нових книжок, а тільки перечитував деякі старі, жодної з яких у місцевій бібліотеці не було, бо тут надавали перевагу модному чтиву, пригодам розвідників, фальшивим підробкам під спогади, популяризаторським біографіям славетних людей, серед яких траплялися й учені, але що можна написати про вченого й чи можна взагалі будь-що написати? Найліпше — ви-1 класти суть його відкриттів, але, на жаль, це може бути цікавим тільки для фахівців, а вони знають про це й без послужливих популяризаторів.
Карналеві не хотілося нічого про науку — йому хотілося самої науки, від якої він тут був відірваний. Влучно сказав колись Анрі Пуанкаре: людина не може бути щасливою завдяки науці, але ще менше вона може бути щасливою без науки.
Спав Карналь мало, зустрічав усі сходи сонця вже десь у горах або на березі, зайшовши подалі від шляхів людських мандрувань. Сонце над морем сходило щоразу неоднаково, приносило іноді втіху, іноді наповнювало душу розкішшю, часом болем, бо несподівано нагадувало схід сонця в пустелі, де воно, так само, як тут з моря, довго не хоче виходити з землі, з-за земного пруга, розхлюпується пекельними розпливиськами десь за земним пругом, підпалює там усе довкола, всі безкраї піски, а вже від пісків загорається й небо, і несамовито червоне горіння охоплює весь простір, і нічні тіні лякливо втікають від всепоглинаючого сяйва, тонуть у ньому, нищаться, зникають, і самотній саксаул безпорадно розчепірює чорні пальці своїх гілок, мовби хоче затримати коло себе бодай вузьку смужку сконденсованої нічної тіні, але й він опиняється у вогненній купелі й зблискує, ніби кутий з золота, і пустельні обрії, прикрашені тим золотим деревцем, стають умить такими прекрасними, ніби одне з нових чудес світу. Визолочені сонцем ранки щоразу нагадували Карналеві Айгюль, він відчував майже фізичне страждання, ще й досі не міг повірити, що її немає і ніколи вже не буде і ніякі сили земні й надземні неспроможні йому помогти у віднайденні втраченого навіки. "Я теперь за высокой горою, за пустыней, за ветром и зноем, но тебя не предам никогда..."
(Продовження на наступній сторінці)