— Привіт,— сказав він трохи втомлено, бо сьогодні мало спав, читав мало не цілу ніч, а зранку знов забивав голову різними різнощами, аби лиш не занурюватися в так звані виробничі клопоти, вміло й рішуче спихаючи на своїх заступників дбання про постачання, конфлікти з суміжниками, неприємні розмови з фінансистами, всілякі узгодження, утрушування, перетрушування, графіки, транспорт, нові договори й старі договори, суперечки, надії, розчарування.
Кучмієнко впав у крісло коло робочого столу Карналя, пустив дим кілечками, пожував губами, так ніби смакував тим димом. Не знати, де і як він діставав американські сигарети, але вже діставав і курив тільки ці. А спробуй сказати, що радянський тютюн гірший за американський, перегризе горло. Що? Радянський тютюн? Найміцніший у світі! Ось так і живуть Куч-мієнки, курять американські сигарети, п'ють шотландське віскі й носять французькі галстуки, їхні жінки ганяються за французькими парфумами, молодь шаленіє за американськими джинсами і проклинає своїх предків за ,те, що вони ніяк не навчаться ткати матерію для тих джинсів. Ми взагалі якось ніяк не навчимось ткати матерії, що вважалася б (ким, ким?) найліпшою в світі, скаржимося то на погану, всю в вузлах нитку, то на недоброякісні барвники, то на чорта-біса, і дехто з нас (знаємо, хто!) роззявляє рота на пістряву сорочку, занесену в світову моду одним американським президентом, який нічим іншим не прославився, але чомусь забуваємо про оту історичну тканину, прапор з якої пронесли радянські солдати від Волги до Берліна, а тоді встановили той прапор на обгорілий купол рейхстагу, схожий на глобус у ребрах меридіанів, і весь світ бачив радянську тканину нелиняючого червоного кольору, і не линяє вона ось уже тридцять років, не полиняє ніколи, не знищиться, не порветься. І той, хто сьогодні бере в руки наш прапор, повинен би пам'ятати, отих трьох радянських солдатів, що під кулями, снарядами, фаустпатронами підіймалися на найвищу висоту історії. Чи пам'ятає Кучмієнко? Для політзанять — так. А для діла? Для рівняння на той прапор? Ось сидить, покурює американські сигарети, костюм у нього з тонкої англійської вовни, черевики югославські, наймодніші, сорочка західнонімецька — бавовняна в фактурі натурального шовку. Він не вчений, не виробничник, не творець — просто купець, споживач, консумент, висловлюючись книжною мовою, типовий продукт двадцятого століття, який так і хочеться відкинути назад у століття дев'ятнадцяте, а то й у вісімнадцяте, до самих початків першого промислового перевороту, до Уатта, Фултона, Гальвані.
— Щось скажеш? — без особливої привітності спитав Карналь.
— Можу.
— Що ж, коли не секрет?
Карналь мимоволі всміхнувся, згадавши, як молоді конструктори висміюють Кучмієнкову пристрасть до надмірної секретності. Мовляв, він подав до відповідних інстанцій пропозицію засекретити половину елементів періодичної системи Менделєєва, а заодно й власне прізвище і тепер виступатиме під псевдонімами, які мінятиме ще частіше, ніж свої костюми в клітинку й колір переговорної кульки в своєму кабінеті.
Кучмієнко, який з-за своєї димової завіси пильно спостерігав за виразом Карналевого обличчя, намагаючись вгадати, чи той знає щось про його нічну пригоду в Анастасії, стривожився, помітивши усмішку, але відразу ж кинувся на розвідку боєм, надолужуючи прогаяне за час війни, де йому, на жаль, доводилося лише ділити сухарі та консерви, чим тепер не похвалишся.
— Даремно смієшся, мав би виявляти стурбованість,— сказав вій, надаючи голосові стривоженості.
— Щось сталося?
Запитанням Карналь знімав з душі Кучмієнка найбільший тягар. Коли б знав про нічне, то так би не питав.
Тепер можна було посмакувати новиною в стилі й дусі найкращих кучмієнківських традицій. Кучмієнко попахкав смачним димком, позітхав, попідкидав плечима, тоді повідомив, як найвищу милість:
— До нас їде знаєш хто?
— Скажеш,— без цікавості відгукнувся Карналь, ні на мить не відриваючись від читання бюлетенів технічної інформації. Читав відразу по три чи по п'ять і все на різних мовах. Збожеволів чоловік остаточно!
— Пронченко,— повідомив Кучмієнко і відгорнув од себе дим, щоб побачити, яке враження справило на Карналя вимовлене ним прізвище секретаря ЦК.
Але той, не відриваючись від читання, так само спокійно, буденно, якось мовби сіро спитав:
— Звідки знаєш?
— Скрізь свої люди. Дали знати.— Кучмієнко не приховував вдоволення. Поки одні мудрують, інші діють. Висоти належать організаторам. Мозок сам по собі, хоч він навіть матиме й академічні ранги, не важить нічого. Мозок і в курки є. А світ тримають у своїх руках генії організації. Організувати все: побут, працю, новини, спосіб думання, вчинки. Ось він, Кучмієнко, спав чи не спав, а на нього працювали й працюватимуть сотні людей і видадуть у потрібну хвилю саме те, що потрібно, тоді як Карналь, хоч він тисячу разів академік, забиватиме собі голову яки-ми-небудь квантифікаціями, екстраполяціями, мутаціями, аг-регованими й неагрегованими рівнями, забуваючи про той звичайний житейський рівень, якого маєш щосили дотримуватися, коли не хочеш, щоб тобі відірвали голову.
— Ти що? — спитав Кучмієнко Карналя.— Не розчув, може? Пронченко, кажу, їде до нас. За годину буде тут.
— А-а,— сказав Карналь,— спасибі, чув. Він мав би подзвонити, попередити. Може, це просто тебе розіграли.
— Не той рівень,— образився Кучмієнко.— Я маю справу з людьми солідними. А раз начальство хоче нас застукати, то що?
— Нічого,— безжурно мовив Карналь.
— Петре Андрійовичу! Та кинь ти свої книжки-шмижки! Треба ж подумати, що покажемо Пронченку.
— Що захоче, те й покажемо.
— Ну, то підготувати, як належиться!
— Начальство повинно бачити все, як воно є.
— Та ти що, Петре Андрійовичу! Я вже розпорядився, щоб скрізь ажур! Головне: щоб нікого не підпускати з заявами. Ти ж знаєш, яка в нас нахраписта публіка! Відразу: тому квартиру, тому жінку, тому машину, тому катер, тому тещу привези, а тому відвези якомога далі. І з усім до ЦК, так ніби там людям нічого робити.
— Ну,— Карналь втомлено потер очі, не знаючи, як відчепитися від набридливого Кучмієнка,— я не можу обговорювати цих проблем. Хто й що пише й кому адресує — це все ж таки справа кожного. Очевидно, коли б мене обрали секретарем ЦК, мені теж довелося б "читати всі листи. Вчений може дозволити собі розкіш уникнути якихось небажаних емоцій чи клопотів, надто, коли він неспроможен ті клопоти якось розв'язати, але люди з відповідними повноваженнями... Та це не має відношення... Що ж до твоєї тривоги, то гадаю так: раз мене ніхто не попередив, то, може, Пронченко хоче відвідати нашу фірму неофіційно? Електроніка — надто специфічна річ навіть для такого чоловіка, як він.
Кучмієнко свиснув:
— Тепер у нас кожен школяр у електроніці, як риба в воді! Я знаю одного кума, так він харчується знаєш чим? Пише книжечки.про кібернетику для школярів. Уже цілу бібліотеку нашпарив.
— Школярство вже загубило чимало наук, тепер воно починає загрожувати й кібернетиці. В тебе ще щось?
Кучмієнко навіть рота роззявив на таку невдячність. Він з новинами, а його питають: "ще щось"!
— Тобі мало того, що я приніс? — вигукнув він.
— Приніс — дяка. Тепер дозволь мені попрацювати. Тобі теж раджу. До речі, поки ти спустишся з п'ятого поверху, обчислювальна машина здійснює мільярд операцій. Пробач за банальне порівняння. Бо ми справді скоро вже підраховуватимемо, скільки операцій здійснить електронна машина, поки оббіжиш довкола екватора, і скільки мільйонів операцій за хвилину, а нежить ніхто не вміє вилікувати, поки він не зникне сам, і лист може лежати невідправлений два тижні, бо про нього просто забули.
Кучмієнко хмикнув роздратовано й зневажливо, закурив ще одну американську сигарету "Філліп Морріс" і пішов з кабінету, не попрощавшись, упевнений, що його однаково покличуть перед ясні очі начальства, бо що вони всі тут без нього, без його вміння організувати все на світі, навіть дим од сигарети, пташиний спів, хмари на небі.
А Пронченко справді приїхав неофіційно. Ніхто його не зустрічав, сам він піднявся ліфтом, спитав у секретарки, чи не зайнятий Карналь, секретарка не встигла попередити навіть Олексія Кириловича, і він вискочив зі своєї кабінки вже вслід Прон-"кчіку, розгублений, наляканий і водночас зраділий від такої нтіодіваної честі для їхньої фірми.
А Пронченко тихо причинив за собою двері, глянув на схиленого над паперами Карналя, спитав здалеку:
По виженеш, Петре Андрійовичу? Кажи відразу.
Кпрналь пішов з-за столу йому назустріч, простягаючи руку, яку тримай якось надто близько біля боку і зовсім нерішуче, мляво, коли не сказати — недбало,
— Міг би,— сказав він утомлено,— але вже минулося. Тепер не помічаю в собі того одуріння роботою, яке було ще мовби вчора. Тоді й батька рідного виштовхав би з кабінету, аби тільки дав додумати якусь ідею. А тепер...
— Що ж тепер? — потискуючи йому руку й зазираючи в очі, спитав Пронченко.— Не впізнаю тебе, Петре Андрійовичу! Не нам з тобою, брат, розслаблюватися. Не той час Надто багато зобов'язань узято.
— Зобов'язання пам'ятаю.
— Чи ж усі?
— Можу перелічити,— Карналь став загинати пальці.
— Вірю, вірю,— обняв його за плечі Пронченко,— а перед собою зобов'язання пам'ятаєш?
(Продовження на наступній сторінці)