Карналь промовчав. Не любив, коли про його особу. Та й сам Пронченко хіба думав про самого себе коли-небудь? Ось людина одної ідеї. Все повинно слугувати ідеї в суворо регламентованому світі. В цьому наповненість життя. Ущільненість часу доведена до неймовірних меж. Без перепочинку, без віддиху, без щонайменших марних витрат часу. На роботі контакти з сотнями людей, щодня по триста-п'ятсот ділових паперів, напружені розмови, наради, прийняття рішень, розв'язування проблем, усування конфліктних ситуацій, зняття напружень, які виникають щомиті у величезному господарстві республіки, серед мільйонів людей, серед сотень колективів. Вдома Веріко Нодарівна підкладала книжки для прочитання. Перед сном. Для вихідних. Для лікарні. Для дороги. Для відпустки. Щотижня — книжка. За рік — п'ятдесят, за тридцять років — півтори тисячі. Багато це чи мало? Але книжки тільки для загального розвитку. Щоб не відстати від духовного життя країни й віку. Головне: справа життя. Знанням предмета він буквально вбивав співбесідників, опонентів, скаржників. Водночас роззброював кожного неймовірною простотою й довірливістю в поводженні. Скільки Карналь знав Пронченка, той не змінювався. Посади не впливали на нього, як на кожну справжню людину. Владолюбство його не торкнулося. Від оплесків одмахувався. Під час виступів не ховав у долоні чотирикутних шпаргалок, як деякі не вельми компетентні оратори. Не лякався реплік, дотепів, зауважень, міг відразу відповісти, тримав у пам'яті безліч даних, цифр, прізвищ, тисячі людей в обличчя, знав по імені й по батькові. Унікальний талант політика, організатора, справжній інтелігент, найголовніше— Комуніст з великої літери. Які бувають керівники? Вольовий, силовий натиск! "Партквиток покладеш!", "Повісити тебе мало!", "Ноги тобі повисмикую!" Пронченко не вірив ні в крик, ні в силу, ні в обставини, ні в долю. Зате вірив у людей, у товаришів, високо цінував чоловічу дружбу, на жінок, на жаль, не мав часу, хоч і належав до тих, від одного погляду на кого жіночі серця закочуються безвісти.
З Карналем у них були дивні взаємини. їхня симпатія, хоч і глибоко довірлива, була стримана зовні, для сторонніх майже непомітна, симпатія неиабридлива, зате пронизана взаємною повагою. Вони, працюючи поряд, в тому самому місті, знаючи один про одного все, маючи змогу щодня передзвонитися по телефону, перекинутися словом чи думкою, могли місяцями не робити цього, і не від байдужості, а саме з поваги й усвідомлення важливості справ, які доводилося вирішувати кожному щодня.
При зустрічах Карналь видавався людиною без емоцій, його стриманість переходила будь-які межі, так боявся він, щоб не запідозрили його в схилянні перед високою посадою Пронченка, і той розумів це і ніколи не ображався на Карналеву сухість, хоч щоразу й намагався якось "розкачати" академіка.
— Як ти? — спитав весело Пронченко.— Може, запросиш сісти? Чи проженеш, щоб не заважав. Завтра в нас нарада по управлінню, ти, мабуть, захочеш виступити. Я не питав, хоч мої хлопці там збирають думки попередньо.
Карналь знов промовчав. Пересмикнув зіщулено плечима, мовляв, хочеш сідай, а хочеш — як хочеш. Про виступ на республіканській нараді теж не став казати, може, мав якісь наміри, може, зорієнтується завтра.
— Власне, я до тебе заїхав, вважай, ще й не за своєю ініціативою,— сідаючи й закурюючи, сказав Пронченко.— Пробач, не питаю дозволу, бо в тебе вже накурено.
— Кучмієнко був, димів. Між іншим, попередив, що ти маєш приїхати.
— Ну! От люди! На що витрачають енергію! А мене, коли хочеш, послала дружина. Щодня питає, чи я тебе бачив, а я щодня — то на те, то на те посилаюсь. Все об'єктивні причини. Хто їх тільки вигадав, ці об'єктивні причини. Знаєш, Петре Андрійовичу, не подобається нам, що ти вже другий рік не йдеш у відпустку.
— А я в неї ніколи й не ходив. Змінював тільки місце проживання на місяць. А робота не припиняється. І місце роботи не змінюється. В голові.
— Знаю, знаю. Вчені працюють у голові, а ми, чиновники, в кабінеті. Забери в нас кабінет — і ми безробітні. Так? Голова в нас не знати й для чого?
— Я цього не казав.
— Але десь у підсвідомості тримаєш таку думку. Камінь за пазухою. Не ти, то інші. Та я не про те. Хочу, щоб ти все ж поїхав кудись. Змінив обстановку. Місце проживання, коли хочеш так висловлюватися. Знаю, як тобі тяжко після того, що сталося... Але... Чим тут зарадиш? Треба жити далі.
— — Я це знаю. І намагався не думати. Здається, мозок мій працює так само напружено, може, навіть напружеиіше й з більшою користю, та... однак...
Пронченко взяв його за руку, міцно стиснув.
Помовчали.
— В мене набагато гірше,— тихо сказав Карналь.— Розум мій лишився безвідмовний, як і до того. Але враження таке, ніби зникла мета в житті. Життя втратило барви. Все сприймається ніби в чорно-білому зображенні. Втрачено надії. Після смерті Айгюль я відчуваю, як у мені зникає майбутнє.
— Ти ж знаєш: я не маю права любити песимістів, не дозволяє партійний обов'язок,— спробував збити Карналя з пону-" poro тону Пронченко.
— А що таке песиміст? — спитав той.
— Це коли навіть у ясну погоду бачать лиш туман. Зрозумій, Петре Андрійовичу, ніхто не зможе тебе порятувати. Тільки ти сам.
— Я розумію і не вимагаю ні від кого.
— Не вимагаєш, але виходить, ніби зловживаєш станом жертовності, навмисне демонструєш жертовність. Тому й раджу: поїдь кудись.
— У мене таке враження, що я вже скрізь був.
— Я знайду для тебе місце, де ти ніколи не був. Прекрасне місце, де не буде розмов ні про науку, ні про виробництво, ні про плани, ні про науково-технічну революцію. Тільки про погоду, та про море, та хіба що про кабачок "Тринадцять стільців". Коли захочеш, можеш здати норми ГПО. Я, наприклад, здав ще торік. Уявляєш?
— Чергова кампанія і галас у газетах.
— Про мою здачу норм? Ніхто не писав, це вже ти перебільшуєш.
— Не про тебе. Взагалі. Смішно дивитися, як хекають старі діди в тренувальних костюмах. Бігають, бігають, бігають, забуваючи про те, що людина внаслідок тривалої еволюції пристосувалася ходити, це її справжній природний стан так само, як, скажімо, для собаки природний стан — бігати. До речі, статистика показує, що серед прихильників бігання представників робітничого класу знаєш скільки? Всього дванадцять процентів.
— Бо молоді. А ми з тобою, Петре Андрійовичу, вже, на жаль, не належимо до цієї прекрасної категорії людства. То як? Поїдеш? Від ГПО я тебе звільняю. І від бігу. Від усього. Місяць у твоєму розпорядженні. Сьогодні пришлю путівку.
— Путівку? — злякався Карналь.— Яку путівку?
— Ну, ми ж з тобою домовилися. Тихий куточок, де ти ще не був і ніколи б не здогадався побувати. Я й сам ніколи там не був, а так, почув від людей. То що передати Веріко Нодарівні?
— Вітання й уклін. Цікую їй руки і розумне її чоло.
— Я іноді думаю про те, що в жінок більше здорового глузду, ніж у нас,— вже йдучи до дверей, сказав Пронченко.— І як це в них уживається поряд з інтуїцією, якоюсь надчутливістю, неймовірною тонкою нервовою організацією? Чоловік — надто грубий інструмент поряд з жінкою. Не станеш заперечувати? Проводжати мене не треба, Петре Андрійовичу. Я ж цілком приватно.
7
Якось не подумали вони обидва про те, що над морем найменше розуміють страждання людські. Це почуття просто чуже й навіть вороже стихії моря, гір, сонця. Людина, потрапляючи в оточення стихій, намагається не підкоритися їм, і, природно, бодай на короткий час відмовляється підкоритися також гнітючим почуттям і всьому, що веде до тих чи інших обмежень. Серед безмежжя — не до обмежень.
Сидячи над морем, Карналь прочищав серце мітлами для прийняття нових думок. І мимоволі згадувалися уривки з "Думок" Паскаля. Ми бажаємо істини, а знаходимо в собі лише непевність... Ми долаємо перепони, щоб досягнути спокою, та, лиш отримавши його, починаємо гнітитися цим спокоєм, бо, нічим не зайняті, потрапляємо у владу думок про лиха, які вже нагрянули або грянуть.
Пансіонат стояв на березі моря посеред понурих гір, видовище яких нагадувало чи то час створення світу, а чи його кінець. Грифельно-сірі, в дивних, м'яких заокругленнях гори сонним півколом оточували підкову морської бухти, налитої прозорою блакитною водою, але оббігали її здалеку, не підступаючи до берега, творили ще одну таку саму підкову, що подвоювала морську бухту, видовжувала її вже безводно,— химерна примха титанічних сил природи, які мільйони років тому розполовинили кратер гігантського вулкана, піднявши одну частину до рівня суходолу, а другу зробивши морським дном. А може, сталося те набагато пізніше, в час отих незбагненно довгих тисячолітніх зусиль сонця, вітру, дощів, які згладжували, обшліфовували, злагіднювали дикість вулканічних покидищ, перетворювали їх иримарливо-хвилясті сірі горби, скидаючи з них зайвину кострубатості, загачуючи половину безмежної чаші кратера, водночас другій половині лишаючи її бездонність і незахищеність від натисків моря. Діялося все це коло підніжжя гірського хребта, який обривався над морем диким сум'яттям базальтів, гранітів і діоритів, крізь які колись проломлювався ще один вулкан, але не зміг подолати їхню віковічну твердість, хоч яким пекельним вогнем бурхав із земних надр, розтоплюючи чорні базальти, пропалюючи товщі гранітів, розбурюючи в море понівечені скелі, розриваючи напружену камінну спину хребта.
(Продовження на наступній сторінці)