Сам Ярема Вишневецький з висоти свого верховного регіментарства вважав потрібним подати руку козакові і, коли я відвернув од Замостя, вислав мені навздогін листа, в якому запевняв про свою зичливість та прихильність до Війська Запорозького та готовність впливати на короля своїми прошениями, аби він милостиво пробачив козацькі проступки. Дивувався, що я скаржуся на якусь неприязнь з його боку, тоді як предки його завсігди були прихильні до Війська Запорозького та помагали йому здобувати славу, так і він зостається невідмінно при своїм афекті до Війська Запорозького і бажає їм ласки королівської як людям лицарським — аби тільки зоставалися вірні своїй вітчині.
А чи ж давно князь ясновельможний ґрасував на Поділлі з девізом: "Виловити, витнути, вивішати!" Цей дрібний чоловічок, чорний, як жук — гнойовик, із затертим лицем, хотів стати пострахом народу великого й вільного, а тепер лив воду на меч — прагнув до замирення!
Я не відповів йому. Гадина в його словах дихає. Pereat — як каже панство. Хай згине!
Була вже зима, а козак узимку не воює. Не може він закопатися в землю, не сховається в болоті, не переправиться по бистрій воді, не має куди прихилитися від смертельного удару шляхетської панцирної кінноти. Я домігся обрання Яна Казимира, заявив, що признаю своє підданство, зовсім утихаю і вертаю до Києва, щоб чекати комісарів. Не посилався на втому війська, на чорний мор, що десяткував козаків, на лихі вісті, які йшли з Подніпрянщини, де посполиті вже й не розбирали, де шляхетські маєтності, а де гетьманські надання полковникам та сотникам.
Спорядив Виговського до молодого Ракоці, аби зблизитися з семиградським двором. Уперше відпускав од себе писаря генерального, а йому видалося — відсовую його набік, він затривожився, однак змовчав. Натомість, як то робив завжди, виклав мені те, що приховував до часу.
— Є вісті від Мужиловського, гетьмане, — мовив тихо, але значущо.
— Чом же мовчиш? — мало не закричав я. — Знаєш вельми гаразд, як жду тих вістей. Що там?
— Патріарх Паїсій уже в Вінниці. На Різдво буде в Києві. Мужиловський його супроводить. Його преосвященство благословіння своє шле гетьманові Війська Запорозького.
Я мовчки махнув рукою Виговському. Волів побути наодинці. Тільки тепер відчув, яка розтривожена була моя душа відтоді, як виїхав я з Чигирина, не побачивши Мотрони. Ждав усі ці дні й місяці, сам не відаючи чого, а тепер діждався! Побачу патріарха і впаду перед ним на коліна, випрошуючи благословіння на шлюб. Ні перед ким не падав, а тут упаду!
Пам’ять повинна вчасно зупинятися, а вона бунтує, повстає, вона відкидає почуття несправдження.
Теплий дух Мотрончин огортав мене, стояв наді мною невідступною хмарою, а я вдавав, ніби не помічаю його. Моє життя — на видноті, перед військом, перед натовпами, вдень і вночі, довкола мене тисячі людей, простежено кожен мій крок, кожне слово, кожне бажання і небажання, в мені вбито всі тайнощі, я не належав собі, а належав людям і всьому світові.
А вона? Що вона, і де, і як? Поставити до неї вивідачів, пустити по її сліду, погнати Лавріна Капусту назад до Чигирина, звеліти: відкопати з — під землі? Я не міг. Вона була єдиною моєю таїною, єдиним, що зосталося в мені простого людського. Як же я міг і це відібрати в себе? Віра була дорожча за підозріливість. З вірою житй легше. Коли ми більше знаємо — в любові чи в ненависті? Любов сліпа, але ненависть ще сліпіша, вона відбирає розум і всі людські чуття.
Я простив Мотрону ще тоді в Чигирині, я носив з собою не її слова, а її дух, доторки, дихання і ще щось, мов церковний спів, що піднімає, возносить серце. Плоть уярмлена, але дух вознесений — і це щастя.
Я згадував короткі хвилі щастя з Мотроною. Де вони і чи були насправді? Вже тоді в її погляді читався докір, але було й благання, безумна ніжність, мовчазна й уперто затаювана, і безсмертні надії нашої любові, нашої любові, нашої…
Чи ж нашої, а чи тільки моєї?
Я покликав Тимоша.
— Як. ти, сину?
— А як має вестися гетьманський син? Пробую лагодити з усіма, хто є в твоїм війську.
— З татарами?
— Хіба самі татари? А волохи, донці, куряни й путивляни, та й шляхта з хлопом польським, знаєш же сам. Полку свого не маю, тож і обрітаюся з усіма.
— Серця мені приростає, коли тебе слухаю. За полком не шкодуй, ще й гетьманувати доведеться. А тепер хочу, щоб ти став під Жовквою, де вже зготовлена валка, і рушив у Вкраїну.
— Куди ж?
— До Чигирина.
— До пані Раїни?
— До Чигирина. До столиці гетьманської. Будь там за мене. Та не дурій. Чуєш мене?
— Чую, гетьмане.
— Йду до Києва. Тоді й до Чигирина. Видно буде. Ти ж шануйся і вспокой жінок усіх. Катрю, пані Раїну…
— І Мотрону?
— Побачиш — вспокой і її. Хай ждуть вістей.
— Вістей чи гетьмана?
— Вістей — перше. Ввіряю тобі, сину, душу свою.
— Ну! — сказав Тиміш і втупився вперто в землю.
Я обійняв його і заплакав. Гей, сину рідний! Щоб урятувати людину, потрібен розум, а щоб згубити — тільки махнути рукою. Ти мій найближчий, а там далеко — найдорожча. Тобі ввіряю…
29
Король поїхав до Ченстохова подякувати тамтешній чудотворній опікунці Божій за елекцію, а звідти мав удатися до Кракова на коронацію.
Я вертався в Україну далеку. Йшов од Замостя до Києва шість тижнів зимових, світ прислухався до мене, а я — досвіту.
Полишав позад себе втрати невідшкодовані. Кривоніс, Тугай — бей. Обидва полягли не на полі бою, а вмерли від чорного мору. А скільки полягло безіменних, без згадки, без пам’яті. Воїни бояться смерті, а полководці — поразок. Я не знав поразок, а від смертей темніло в очах. Матінка — війна змилується над козаком, сиру землю йому в голову покладе, чорних круків на біле тіло нашле, буйними вітрами славу рознесе.
Вітер гуде, трава шумить,
Козаченько вбитий лежить
На купині головою,
Накрив очі осокою.
Кінь вороний у ніженьках,
Орел сизий в голівоньках.
Да вислужив королівську
В чистім полі могилоньку!
Згодом дивуватимуться, як змінювався я по путі від Замостя на Київ, а тоді — в Переяславі. Поставав щодалі мовби зовсім іншим чоловіком, і ніхто не вмів збагнути тої переміни. Від слів обережних у Замості до незалежно — роздумливих у Києві і до нестерпно — різких у Переяславі. Як це могло статися? Чи за ту путь шеститижневу змінилося в мені кілька людей і встиг я прожити кілька життів?
Побачив народ свій, почув його слово, промовила до мене вільна його душа, що жила в пригніченні цілі віки, а тепер стрепенулася, розкрилася, мов квітка після довгої ночі, — нестерпно яскрава, соковита, безборонно — ніжна, як жінка до свого коханого: не віддай мене нікому, захисти, не дай в обиду.
Ночували в поліських курних хатах, їли, що було в тих хатах, а не було там, власне, нічого, я входив з Демком своїм до хати, скинувши шапки, пробували вклонитися до образів, та й образів не знаходили, Демко жартував: "Знали ми, що у вас дві дірки за столом, то оце прийшли заткнути".
— Просимо дорогих гостей, — казала господиня, — таж пироги забула спекти, аби й вам дірки в роті заткнути.
— Пироги — обідові вороги! — посміювався Демко, видобуваючи з міха наші припаси. — Добре слово ліпше м’якого пирога.
То їхали цілі дні пустелею безлюдною або ж натрапляли на вмираючих з голоду, на попалені хутори, горілий ліс на цілі милі довкруж, чорні попелища, жах. Побачив на дорозі при кінськім стервиську. дитя чотирирічне і пса при нім, хтось кинув його тут не знати й коли, було мовби здорове, нічого не боялося і в тім стерві, де пес шарпав, греблося й собі, та коли дали йому теплої полевки пивної, одразу вмерло, бо вже не їло, мабуть, тиждень або й більше і було опухле, а мені видалося здорове.
Збожеволілі од горя жінки стрічали мене на околицях лісових сіл, заступали дорогу, кидали слова не м’які — твердіші за камінь:
— То оце ти, гетьмане великий?
— А де ж наші діти? Де мужі наші?
— Хай би під тобою земля запалася!
Джури хапалися за шаблі, я давав знак не чіпати вдког го. Людям треба дати вишумітися, викричати мені в лице свої муки, ненависть, впокорення й почуття вини, яке несуть з собою ще з дитинства і радо передають його тому, хто зможе взяти на свої рамена. Тільки тоді можуть мене слухати, чути, розуміти.
Суворо й тяжко на сім світі, немає місця навіть для людини, не те що для справ остаточних.
Я плакав од горя, пив і знову плакав, а тоді їхав далі й знов бачив те саме або й гірше і слухав слова образливі й несправедливі, та ось з лісових нетрів виповзав обідраний смолокур, подивовано протирав очі, сміявся, бачачи козаків, випивав піднесену кварту, вигукував:
— Воля ж яка! Пана не побачиш од моря аж до Києва. Ніякий біс тобі не вказує, що хоч, те й роби!
— Чи ти хоч знаєш, де той Київ? — питав його Демко.
— А хто б же й знав, як не я! У нас тут будник оден був, то ходив аж у Киюв.
— Покажеш дорогу?
(Продовження на наступній сторінці)