А у Варшаві панство на елекційному сеймі, мовби й не було ніякої загрози існуванню королівства цілого, галасувало про liberum veto96, гаяло дні в дрібних словесних сутичках, про потребу помогти Львову канцлер Оссолінський мовив до зібраних тільки 30 жовтня, коли вже я відійшов од міста, про Замостя ніхто й не згадував, Вишневецький чимдух п’явся в головні регіментарі війська, якого, власне, ще й не зібрано, пан Кисіль, здається, єдиний не забував про Хмельницького; висуваючи свій план, як приборкати козацького тирана, однак пана сенатора не хотіли слухати, сміялися з нього, нагадуючи, як обіцяв, що або ворога вспокоїть, або власного смертю заплатить, та не зробив ні одного, ні другого. Панство було ніби в сні летаргічному. Одні кричали, що треба обрати гетьмана коронного, інші казали, що слід обирати перше короля, а не гетьмана, коли брак сильного війська. Мій давній знайомий Радзейовський, який утікав з — під Пиляви, а тоді разом з Вишневецьким і зі Львова, пробував привести до тями засеймоване панство, мовлячи: "Всі згинемо, коли не дамо Речі Посполитій голови. Без неї — прощай, тіло!" Йому кричали, що одна голова, хоч би була діамантова, нічим не поможе проти того тирана (іншого слова для мене в панів шляхти не було тоді), тому елекцію пришвидшувати не годиться, вона має тривати, як постановлено на сеймі конвокаційному, щонайменше шість тижнів, а не шість днів, як би комусь захотілося, час тут не важить, короля можна вибирати хоч і сто й двісті років, аби тільки не порушено ні в чому золотої вольності й задоволено було всі жадання шляхетські.
Король Владислав лежав непохований уже півроку97, а над його труною тривала колотнеча. Його самого колись обрано за півгодини, тепер двом братам його Яну Казимиру і Каролю Фердінанду не стачило й півроку, щоб домовитися, кому ж надягати корону. Обидва рвалися до неї, кожен запевняв, що прагне святої діадеми не з амбіції, а тільки з любові до вітчизни.
В обох королевичів було багато прибічників. За Яна Казимира стояв Оссолінський з численними магнатами, за нього були європейські двори і Ватикан. За Кароля Фердінанда — Вишневецький, Конецпольський, значна частина кліру і магнатерії, все Мазовше, найдивніше ж — Замостя, яке я облягав, яке, власне, було єдиною перепоною моєму війську нині..
Мої загони взяли вже Белз і Грубешів, з’явилися під Любліном, у самій Варшаві, як писав сановний Альбрихт Радзівілл: "Голос плебсу дійшов до такої сміливості, що замишляно підкласти вогню й розграбувати доми шляхти й сенаторів".
Я спорядив до Варшави посольство з вимогою обрати Яна Казимира. Вибрав для цього едукованих полковників Яна Гирю і Матвія Гладкого і писарів сокольницького й черкаського, велів зодягнутися в кармазини й дорогі ферязі хутрові, говорити тільки латиною, аби панство бачило, що не свинопаси й попихачі перед ним, а горді лицарі свободи, які повним голосом проголошують своє диктандо всій Речі Посполитій.
Чи була в тім зловтіха, гордість і свідомість своїх сил, віра в своє щастя і провіденціальне призначення? Грубий гетьман з грубою душею — що може бути несправедливіше? Коли б хто міг зазирнути в мою душу, побачив би там непевність, сум’яття, іноді навіть безпорадність. Тяжкий розум мій. Не було в ньому легкості й грайливості, не було веселого світла і відкритості, навпаки: був похмурий частіше, а для ворогів аж зловісний. Вигляд мій грізно — відлякуючий — серця стискалися, підламувалися коліна, світ видавався замалим для мене. Жити б мені тільки в степу, ходити під небом, під вітрами й дощами, навіть спати між небом і землею, як отому хижому птаху, гнізда якого ніхто ніколи не бачить. Велике безмежжя степів жило в мені, дух диких полів, хлюпотіння безмежних весняних вод і той вітер з Дніпра, що зчиняє жалісливий шелест у торішніх будяках. Та дух людський не впав з неба. Він народжується і живе в дивному поєднанні досконалості й порочності, величі й малості, і голоси тих протилежних сутностей однаково потужні й вабливі, так що найдужчого часом зводять і заводять, і нема ради. За неповний рік мені вдалося те, чого не вдавалося народові моєму впродовж віків цілих, це сповнювало мене великою силою, рішучістю, від мого голосу трепетали вороги, полягала трава, хилились дерева, води виходили з берегів, хмари осипалися дощами. Та зненацька падали на мене зневіра й розгубленість, не було в мене друга, крім власної тіні, ложе моє пусте було, як повітря, відчував я безсилля перед найпростішими справами, ніхто не бачив того, не знав, хоч і помічано дивні напади безвілля, що налягали на мене в хвилини, коли від гетьмана очікувано дій негайних, рішучих, може й жорстоких. В Чигирині я відступив перед слабкою жінкою, не спробував поборотися за своє щастя бодай словом. Тоді незворушно приглядався до жорстокостей, які чинили загони самозваних ватажків. Пішов під Львів не знати й для чого? Чи щоб згадати далеку свою безтурботну юність? Тепер сидів під Замостям, як сокіл з карналем на голові98. Заповзявся не йти звідси, поки не оберуть короля. Проголосив про це і назвав свого кандидата. Перед цим мав дивні видіння про потребу стати не тільки за людей, але й за Бога. Легко змирився з тим, хоч душа й бунтувалася і я докоряв небесному Владиці: "Невже ти хочеш, щоб ми завжди проливали свою кров, а ти не пролив і сліз?" Може, й король потрібен мені для докорів і оскаржень? Бо ж інакше всі вони впадуть на мене, а я ще не почувався в спромозі взяти на свої плечі такий тягар незносний. Ще вчора нікому не відомий сотник з Чигирина, чоловік кондиції коли й не мізерної, то принаймні не вельми знатної — і вже вождь, дукс, герос і повелитель. Несила так легко перейти з невідомості в славу і владу. Хотілося мати й надалі тарчу99, яку б виставляв наперед себе, затуляючись од невдач, лих, загроз, поговору. Хто міг послужити такою тарчею? Король і Бог? Король лежав мертвий, Бог мав промовити до мене хіба що в Києві. Отож, я намірився здобути тут короля, а вже тоді Бога.
Вибирати, власне, не мав з кого. Міг би вважатися претендентом на престол семиградський князь Ракоці, та він вмер саме перед елекційним сеймом, а його син Жигмонт нікому ще не був знаний. Жоден з братів покійного Владислава не дорівнював йому своїми гідностями, я став за Яна Казимира тільки тому, що він бодай зовні стримувався досі і нічим не виявляв ворожнечі до мене й до козацтва, як то робив Кароль Фердінанд. Знав я королевича вельми добре, стояв він мені перед очима, ніби щойно вчора з ним бачився, — низький, дрібний, вутлий, засняділа щкіра, обличчя невродливе й простацьке, однак міну мав завжди королівську і добре презентувався, коли хотів. На противагу Каролю Фердінанду, який ще в молодості обручився на все життя з церквою, Ян Казимир намагався виробити в собі марсову натуру, служив полковником у армії австрійського імператора, був учасником Лотаринзької кампанії, коли в 1637–му Владислав одружувався з австрійською принцесою Цецілією Ренатою, Ян Казимир їздив до Відня за нареченою для свого монаршого брата.
1638 року Ян Казимир вирушив у подорож по Європі. З Відня добрався до Генуї, там сів на корабель "Діана" і поплив до Іспанії товаришем посла польського Яна Конопацького. На Іберійському півострові ждало його становисько віце — короля Португалії і адмірала іспанського флоту. Але в Тулоні й Марселі королевич надто дорго затримався, кардинал Рішельє запідозрив його в шпигунстві на користь Іспанії і звелів арештувати. Два роки просидів Ян Казимир у французьких темницях. За нього просили папа Урбан, король англійський Карл, Венеція і Генуя, тільки Фердінанд Австрійський, швагер і союзник, не ворухнув і пальцем. Аж у лютому 1640 року посольство воєводи. смоленського Криштофа Госевського добуло Яну Казимиру свободу. Король Людовік прийняв польського королевича в спальні монаршій згідно з церемоніалом для принців другого ряду. Згодом Владислав випросив для нього в папи кардинальську мантію, і Ян Казимир став ще й кардиналом.
І ось тепер екс — шпигун міжнародний, екс—єзуїт і екс — кардинал мав стати королем польським. Батько його Зигмунд Ваза ніколи не відповідав на поклони плебсу. Ян Казимир у своїй зневазі посунувся незмірно далі. "Волію дивитися на пса, ніж на поляка", — то були його слова.
Однак королів обирають не за здібності, а за походження. Полиск крові королівської важить тут, а більше нічого.
Мені й потрібен був король безвиразний, безхарактерний, щоб можна попхнути його, куди захочеш. Саме таким ввдавався мені Ян Казимир. (Може, й Виговський видався мені таким, аж я настановив його писарем генеральним, не вміючи прозирнути в його душу? Невміння таке — найтяжча й найзагрозливіша з вад, надто в чоловіка, що має високу владу в руках. Та чомусь вважається вада ця незначною, на неї не зважають, за неї не судить навіть суддя наш найсуворіший — історія. Шкода говорити!)
І все ж не я перший подав руку Яну Казимиру. Не зважив і на дивну пригоду з Немиричем, що прибився до мене під Збаражем, мовби як посланець королевича, а може, тільки щоб вивідати мої наміри. Я очікував од Яна Казимира посла справжнього, ждав його під Львовом, ждав під Замостям, і своїх послів на сейм спорядив тільки тоді, як прибув з Варшави королівський секретар, давній мій знайомець nobilis roxolanos100 Якуб Смяровський. Звався він, як і Немирич тоді, послом од "шведського короля", але був послом справжнім, бо привіз лист од Яна Казимира з корейськими печатями.
Не козак вклонявся королеві — король схиляв голову перед козаком! Таки ж недаремно виказував я нелюдське впрост терпіння в розсваволенім морі пристрастей, обурень, домагань і непослуху.
(Продовження на наступній сторінці)