Коли я прибув, мені зроблено овацію в соборі, дано перше місце, всі мене адорували, многі кидалися цілувати ноги, як збавителеві вітчизни й захиснику від кровожерів. Служив сам патріарх, сяючи золотом увесь і трьома панагіями в самоцвітах. Закликав він мене першим до причастя, я ж став відмовлятися, бо не готовився і не сповідався, маю багато гріхів на душі, та ще доведеться брати не один і не два, мовив і про свій гріх з Мотроною, однак патріарх владою своєю найсвятішою дав мені причастя без сповіді, з усього розгрішив і дав благословення на шлюб з Мотроною, хоч і абсенте105 та при живім чоловіку. І в той момент дано салют зі всіх гармат на знак, що збавитель і господар великий гетьман причащається. Над великими грішниками велика й молитва. В кого народ вселив свій дух, того він не покине, гриміння гармат розбивало тяжку мою тугу, з ним відлітала пагуба й недоля, в нім гучала моя судьба. Радуйся, діво, громами огримлена! Радуйся, личко шовковеє і золотеє! Душа проростає з болю, але з радості теж.
Дзвони, салюти, співи хоральні, урочисті слова молитов — все спліталося довкола мене, огортало мене солодкою хмарою, чулося мені крізь ту хмару полохливе Мотронине: "Ні! Ні! Ні!", проривався шелестливий голос пані Раїни, а я чув і не чув, занурений у свою тугу і в свої надії, стояв, дивився, слухав, а сам укладав лист до Мотрони, перший лист відтоді, як поїхав у гніві з Чигирина, не бачивши її.
"Єдине душі й серця кохання, найвродливіша і найукоханіша душі й серця втіхо, найпрекрасніша Мотрононько, пані і добродійко, гетьманшо моя!
Найнещасливіше на світі провадячи життя, вже ледве й писати од жалю можу, бо яке ж ще більше могло спіткати мене нещастя, як, дочекавшись щастя над усі сподівання, що їх тільки на сім світі міг зичити, утратив усе в мить єдину й гірку? Чи ж хто міг уявити, щоб пережив я день бодай один, не бачачи найвродливішої моєї Аврори, — а вже ж не день, не тиждень, не місяць, але цілі нещасні півроку!
Мотрононько!.."
Спорядив з листом до Чигирина Демка, що мав супроводити туди й патріаршого посланця — чорноризця єрусалимського Григорія, бородатого й сумного, як мій лист. Патріарх посилав Мотроні абсолюціонем106 гріхів і шлюб малженський, писані мовами грецькою і латиною, письмом київським — круглястим, з чітко вирисуваними літерами, з короткими певними розчерками — свідчення вмілості й смаку. Передавав патріарх гетьманші й свої упоминки: три свічі, що самі запалюються, молоко Богородиці й цитрин мису з садів Єрусалима.
Я ж кланявся Мотроні й пані Раїні гетьманськими дарунками з тканин, хутр і коштовностей і велів Демкові передати, щоб ждали мене вборзі.
Тепер я усміхався своїм ще вчора несміливим думкам, що відкинули мене на півроку назад, у приниження й безсилість перед марною кобітою, якої мовби й не було, але яка всі ці місяці переслідувала мене своїм недовір’ям, пересторогою, нехіттю і ще чимось незнаним, що могло знайти витлумачення, може, в загадкових шляхетських кондиціях або ж забаганках. Шкода говорити!
Я отряхнув з себе всі неприємні згадки, власне волів би отряхнута їх, насправді ж знов згадував свій відчай і свою тугу, коли, здавалося, втрачено все найдорожче і не мав для чого жити. А жита треба було! Збагнув це тоді. в Чигирині, збагнув там, у Чигирині, що стоїть на дивній горі посеред степу, піднятий неземною силою над степом і над світом; хоч і засліплений власним горем і страшною люттю своєю, я зненацька побачив так далеко, як ніколи доти, я побачив усі свої путі звитяжні й славетні, я почув поклик просторів, відгадав свою судьбу й пагубу, і вже не міг замикатися в своїй тузі, в своєму горі. Поїхав, чи й сподіваючись на повернення.
Тепер повертався.
Не знав, як і дякувати патріарху. Подаруваві йому шестерик найліпших коней, яких мав. Дав тисячу золотих, подбав про всі риштунки для довгої дороги зимової до Москви. Кілька днів провів у розмовах з ним дискретних, коли ж виїздив з Києва, то Паїсій проводжав мене з таким самим почтом, як і стрічав.
За два місяці, поки ждав мене в Києві, патріарх зміг вловити настрої високого кліру, тепер допитувався в мене, чом ні митрополит Косов, ні печерський архімандрит Тризна не виявляють видимої прихильності до козацтва, та й до гетьмана козацького так само.
— А ти ж, гетьмане, воістину маєш зватися князем Русі й протектором православного благочестя, і зрівняти тебе можно хіба що з Костянтином Великим.
Я скромно ухилявся од таких величань і пробував пояснити його преосвященству, що деяка нехіть до козацтва йде ще від блаженної пам’яті Петра Могили, який сподівався всього досягнути тільки наукою і справді багато досягнув, та чи ж усього? Наука, хоч яка ця сила велика, не може повінчати народ з свободою. Тут конче потрібен меч.
— І молитва, — нагадав патріарх.
— За молитвою приїхав до Києва, бо й сам починаю лякатися нестримності меча. Та чи досить нам меча, навіть коли буде з молитвою? Треба ще й мудрості. Де її шукати? Чи тільки в келіях наших високих ієрархів, людей справді мудрих і вельми свічних107? Не знаю. Слухаю простий люд, слухаю простори, в яких живу, страждаю і б’юся, слухаю час свій каламутний — і де ж порятунок, Де просвіток, де будущина? Півроку вже, як написав листа до православного царя московського, просячись під його руку. За мною. підуть козаки, посполиті, весь народ піде, святий отче. Знаю, що й київські святі отці, може не найвищі, щоправда, думають так само, як і я. Послав до тебе у Волощину108 мого вірного чоловіка, Силуяна Мужиловського, він з цих людей, як і його батько протопоп Андрій, чоловік вченості рідкісної. Просимо тебе, святий отче, коли матимеш розмову з царем, скажи йому про нас. Вирвемося з — під королівської руки, відчахнемося навіки, бо й чому маємо бути там, де ми чужі, де ні віри, ні мови для нас, ні шаноби, ні гідності людської? Самі не вистоїмо на скажених вітрах супротивних. Тут королівство з шляхтою захланною, а там султан обклав нас з трьох боків — Крим, Волощина, Семиграддя, всі в нього васали, всі його служки, всіх, як псів голодних, тримає супроти нашої землі, та вже хай би хоч бусурманів кримських, а то ж і християн з Волощини й Семиградця! Чому ж двом православним землям великим не поєднатися в силу нездоланну? Могли б одірвати в султана ще й Волощину, там теж православний народ. Скажи про все це цареві православному, святий отче. Ми розпочали діло страшне й велике, і вже зупинитися не можна. На віки не хоче люд наш мати в себе панів шляхту і не матиме! Замирення, що його маємо нині, крихке й непевне. Люд ладиться до війни, а не до спокою. На зиму нічого не сіяно, бо тепер земля наша не зерном засівається, а кров’ю. Ось поки я дійшов до Києва, вже за мною летять вісті, що в Литві б’ють збунтованих козаків і селян. А я маю мовити з панами комісарами про замирення й упокорення. Шкода говорити! Хай би цар православний, поки його бояри думають над моїм листом, виказав до нас прихильність бодай у чомусь. Виставив полки На литовській границі, зайняв сіверські городи, які й так споконвіку були руські, не чинив нам перепон у наших зносинах з донцями, бо й хто ж нам ближчий на сім світі, як не сі вільні люди?
Не годилося з патріархом споряджати ще й свого посла до царя, тож дав я Паїсію Силуяна Мужиловського для супроводу й помочі в дорозі й у Москві, звелівши йому до всього придивлятися, аби покористуватися згодом, коли й справді доведеться виїздити послом.
— Вмієш за словами покірливими й обтічними ховати думки гострі, як ножі, — ото й уся наша козацька наука, — сказав я йому. Обійняв і поцілував Силуяна, як брата, бо ставав він найдорожчим мені чоловіком.
Так я поїхав тоді з Києва.
Їхав через поля й діброви на Вороньків і далі в степ, маючи по праву руку Дніпро, що лежав десь під товстою кригою, схований в сизій імлі. Простори засніжені, все сковане морозом лютим, мертва земля, вмерлі трави, мерові дерева, — ось де гостро почувається людська малість і безсилля, що їх улітку ховаєш сам від себе в довколишніх буйнощах і щедротах. Я не був самотній, сила мене супроводжувала незліченна, щомиті підскакували до мене старшини, ждучи повелінь, а мені хотілося казати їм: "Подбайте ліпше про бездомних і безпритульних, про упосліджених і нещасних, про тих, кого ніде не ждуть і нізвідки не проводжають, про загублених безнадійно і трагічно".
Хто б це міг збагнути?
Нас зустрічали уздовж усього шляху. Не знати, звідки й набралося стільки люду в цих неживих просторах, серед цих снігів і пустечі. Палили високі вогнища край дороги, гріли варенуху й горілку, частували козаків, старшин і мене, гетьмана свого, горілка була гаряча, а хліб, сало, ковбаси — з морозу, аж зводило щелепи, і від того якийсь сміх молодечий рвався з грудей, і довкола теж лунав сміх, і лилися сльози, і вівати билися в низьке небо дружні; свитки й кожухи, товсті хустки й шапки, старе й мале, настирливі й несміливі — всі товпилися, щоб стати ближче до гетьмана, побачити його бодай краєм ока, може й почути його слово, а я дивився на них, дивився на старих і дітей, на дівчат і молодиць, під товстими хустками ловив погляди, мовби шукав знайомі сірі очі, хотів зустріти їх вже отут, повні жаги, безмежно жаждиві, нетерплячі й полохливі, і побачити в тих очах дороги, які пройшов уже й ще пройду, і дерева, які вишумлюватимуть мені спогади про втрачену навіки молодість, і бджоли, що гудітимуть, як моя втома, і гріх у час неслушний, і нашу самотність сподівану, і нашу самість. Шкода говорити!
Вже по моїй смерті турецький яничар і мандрівник Евлія Челебі, щоб виправдати невдачі султанського війська, яке не змогло взяти в козаків Чигирин, дасть опис мого міста, сповнений вигадок і дивовижних перебільшень109.
(Продовження на наступній сторінці)