Все це Андрій знав. Але от зараз поряд з ним лежить поляк, і він не відчуває до нього ніякої ворожнечі, він знає, що це його брат по нещастю, брат по крові, брат — і це найголовніше! — по боротьбі. А раз так, треба допомогти йому, з останніх своїх сил допомогти. Андрій помацав у себе під сорочкою: чи на місці торбинка з клубочком. Так, торбинка була на своєму місці. Вія проніс її через усю Німеччину, через усі дні свого полону, своїх нещасть, своєї неволі. Шматочок рідного металу нагадував йому далеку дорогу Батьківщину. Клубочок ниток він беріг пильніше, ніж беріг колись легендарний Тезей в темному лабіринті Мінотавра клубочок Аріадни. Німці не чіпали його ниток: їм подобалися хазяйновиті люди. Вони не догадувалися, що той клубочок для Андрія — то спогад про рідну землю, спогад про волю, про той благословенний час, коли він був бійцем. Бо немає більшого щастя для людини, ніж щастя бути бійцем за правду. Хай же тепер цей клубочок послужить йому востаннє.
— Єжи! — тихенько покликав Андрій товариша.
Єжи не обізвався, але по тому, як той на мить затримав дихання, Коваленко зрозумів: не спить, жде, щоб його покликали ще раз.
— Спи, — сказав Андрій, — спи хоч ти, бо я не засну вже до ранку.
І він знову пустив човника думок плавати в безмежному морі простору. Йому було важко думати про інших, але ніщо не заважало думати про себе. Завтра його вже не буде. Для нього, нарешті, закінчилася війна, закінчилось все. Він так і не став ученим, як мріяв, бо знову ж таки перешкодила війна. Андрій ненавидів війну, ах, як він ненавидів її! Скільки нещасть, скільки смертей. Чи ж пам'ятатимуть ті, хто залишиться живим, нас, загиблих? Чи будуть люди боротися проти війни, чи зрозуміють нарешті, що саме слово "війна" повинно стати так само ненависним, як слово "проказа"?
— Єжи! — знову покликав Андрій.
Єжи дихав рівно й спокійно, як дитина. Тоді Андрій став підводитися. Головне зараз було — не застогнати, погамувати крик болю, який наростав у тілі, підіймаючись до горла. Андрій зціпив зуби. Йому й так не вистачало повітря, яке проходило крізь пробиті легені, як крізь решето, а тепер він зовсім не дихав, боячись розбудити Єжи. Повільно-повільно перекинув Андрій через стінку ящика ногу, тоді другу. Заточуючись, мов сонний, ступнув до ліжка Єжи. Руки висіли вздовж тіла, як батоги. Не було змоги підняти хоч одну з них, обіпертися нею, щоб не впасти. Але треба було підіймати руку. Андрій зупинився й спробував потихеньку ковтнути трохи повітря. Обличчя й груди в нього вкрилися холодними краплями поту, з роз'ятрених ран поповзли по тілу теплі струмочки. Коваленко став підіймати руку. Поворушив пальцями слухалися. Тоді зробив ще крок до Єжи й обережно доторкнувся до його шиї, де мав бути чотирикутний алюмінієвий номерок. Добре, що вони недовго були ще в концтаборі і в них на руках не витатуювали номерів. Тих би він уже не поміняв. Андрієві пощастило: він одразу натрапив на шворку. Але що робити тепер? Зняти номер через голову, не розбудивши Єжи, — неможливо. Ні бритви, ні ножа, щоб перерізати шворку, Андрій не мав. Що ж робити? І тоді — диво дивнеє! — раптом пригадалася йому мама. Пригадалось, як сидить вона, бувало, па лежанці, поставивши каганець на коминок, і вишиває маленькому Андрійкові сорочечку. Вона завжди вишивала йому спідні сорочечки з білого тонкого полотна, вишивала маніжку й рукави червоними, як калина в лузі, квітами. І коли нитка кінчалася, мама не одрізала її, а просто відкусувала своїми білими, красивими зубами. Перекусити шворку! Андрій нахилився над Єжи, обіпершись лівою рукою об край ящика, впіймав губами шворку й став її кусати. Гриз зубами цю тоненьку мотузку, як свою гірку долю, як ненависного ворога, й вона виявилася міцною й неподатливою, як та чорна сталь на фашистських танках, яку він стільки разів бив із своїх гармат. Якусь мить йому навіть здавалося, що вій ніколи не зможе справитися з цією шворкою й не заволодіє номером Єжи. Та ось теплий чотирикутник алюмінію вже в нього в руці. Поквапливо, як тільки міг, Андрій скинув з шиї свій номер і поклав його біля Єжи. Номер Єжи повісив собі.
Тепер треба було поміняти дошки біля ніг. Ці чорні дошки в "лазаретах" для полонених були такою ж звичайною річчю, як крематорії в концтаборах. На дошках крейдою писалися особисті номери тих, хто лежав у ящику. Андрій це знав і тому, замість того, щоб перепочити після кількох хвилин нелюдського напруження, він попрямував уздовж проходу. Дошки висіли на цвяшках, зачеплені петельками з такої самої шворки, як і та, що на ній тримався номерок. Андрій зняв свою дошку, переніс її до ящика Єжи і закріпив її там, знявши дошку з номером товариша. Повісити шматок чорного дерева на своєму ліжку вже не було сили, і Андрій сів трохи спочити. Але одразу ж знову встав, злякавшись, що потім не зможе навіть поворухнутись. Нарешті обидві петельки міцно обхопили круглі головки чорних цвяшків, і Коваленко міг тепер спокійно лягти й спробувати востаннє вхопити в легені хоч трохи дорогоцінного повітря. Він уже не відчував болю, його мучив тепер якийсь незрозумілий тягар, що притискував тіло тисячотонною вагою, силкувався вдавити його в жорсткий матрац, розплющити, як корж.
"Хоч би не втратити свідомості", — злякано подумав Андрій і раптом почув, як десь далеко-далеко стукнули двері.
— Вони! — зрозумів Коваленко і став прислухатися, забувши про тягар смерті, який гнітив його й гнітив, не одступаючись. В коридорі лунали кроки. Гучні, нахабні, самовпевнені. Ось вони ближче, ближче, ось вони вже гримлять, мов грім. Двері штуби розчиняються — і вісники смерті йдуть до Андрія. Тепер він бачить їх. Їх троє. Два есесівці і лікар-майор. Есесівці зупиняються, зупиняється і майор. Один з есесівців дістає з папки якийсь папір і починає читати вирок. Він читає виразно, підкреслюючи кожне слово. Потім усі троє роблять руками "Хайль Гітлер", цокають закаблуками, есесівець підходить до ліжок Єжи й Андрія, дивиться на номери і прямує тепер уже до Андрія. Холодними як лід руками він бере номерок на Андрієвій шиї, зіставляє його з тим номером, що записаний у папері, й киває головою лікареві. Оцей.
Лікар товстий, схожий на жінку. Він розкладає біля Андрієвих ніг приладдя, готує шприц і раптом помічає, що полонений дивиться на нього.
— Чого не спиш? — сичить він.
Руки в лікаря гарячі, якісь мокрі, липучі. "Лікар не має права хвилюватися", — згадує Андрій слова, які колись давно-давно вимовила Катя, і тої самої миті відчуває, як товста голка впивається в його стегно.
— Так, — задоволено говорить лікар. — Готово, Есесівці клацають каблуками і йдуть з кімнати. Лікар поспішає за ними. І тоді прокидається Єжи. Йому вже давно вчувалося крізь сон якесь бурмотіння, але він ніяк не міг зрозуміти, звідки воно долинає, а тепер от зрозумів, та надто пізно.
— Що тут сталося? — злякано спитав він. — Андрію, що ти зробив?
— Заспокойся, Єжи, — сказав йому Андрій. — Заспокойся і вислухай мене, бо мені лишилося жити дуже мало.
А Єжи вже мацав у себе на шиї, гарячкове нишпорив під сорочкою, на грудях.
— Що ти наробив, божевільний! — закричав він. — Де мій номер? Хто давав тобі право?
— Мовчи, а то вони вб'ють і тебе! Мовчи! — суворо наказав йому Коваленко. — Чуєш?
— Чую, — вже тихше відмовив Єжи. — Але навіщо ти це зробив? Боже милосердний, навіщо ти це зробив?
— Так було треба. А тепер слухай. У мене вже немає сили. Підійди до мене і візьми отут біля пояса мішечок. В ньому ти знайдеш голку й клубочок ниток. Збережи цей клубочок. Збережеш?
— Збережу, — сказав Єжи, — клянуся божою матір'ю Ченстоховською, збережу.
— І дай мені слово, що ти доберешся до нашого Дніпра й там передаси цей клубочок.
— Даю слово.
— А тепер прощай, брате.
— Андрію, почекай! Андрію! Брате! Товаришу! — кликав Єжи.
Та Коваленко вже не чув його. Хвилі забуття, легкі й м'які, мов хвилі рідного Дніпра, хлюпали на нього звідусіль, гойдали його невагоме тіло, як тріску, і крізь них пробилася до свідомості лише напівдумка про Катю. І ще шкода йому стало, що не встиг тоді попрощатися з батьком. Так шкода, що захотілося Андрієві навіть заплакати, заплакати вперше за всю війну. Та він не встиг.
Бо вмер.
Простіть, мамо й тату, свого сина за те, що він вмер так далеко від вас, за те, що вмер раніше од вас.
Ви ще довго пам'ятатимете його. Згадуватимете свого сина вранці, як сходить сонце, і в безсонні ночі, в горі і в радості, взимку й повесні, поки й живі будете ви журитися за своїм сином — єдиною дитиною і проклинатимете війну. І ще будете ви тужити й нарікати на долю за те, що не поклала вона вашому синові під голову пахучого снопа пшениці, не постелила йому в боки білих, м'яких снігів, не заквітчала йому могили червоною калиною.
Бо пропав ваш син Андрій без вісті.
Чи ж без вісті?
Людина йшла на схід. Вона йшла вже багато днів. Вдень ховалася в лісових нетрях, а вночі вибиралася на шлях і прямувала туди, де ранками з-за крилатих хмар показувалося сонце. Людина йшла до сонця. Вона була голодна, обірвана, насилу трималася на ногах, але не відступалася від свого заміру. Їй треба було добратися до сонця. Їла людина мало. Зрідка вона одважувалася залізти вночі в який-небудь селянський льох і там добувала собі поживу. Спала під холодними дощами і пронизливими вітрами і снилися їй теж дощі й вітри. Якби тільки хто знав, які вітри снилися цій людині!
Ріки лишалися позаду: Ниса, Одра, Варта — людина не зупинялася. Великі й малі міста траплялися па її шляху: попервах німецькі, тоді польські — вона минала їх. Вже гримів десь попереду фронт — людина не сповільнила своїх кроків. Вона лише стала обережнішою. Обережність підказала їй обійти і Кольшубов, і Грембув, і Тарнобжег, що кишіли од фашистських військ, і прямувати далі. Вночі людина пробралася майже до ріки. Ріка була темна, сумна і, здавалось, надзвичайно холодна.
Зайшлого зупинили. Двоє радянських солдатів несподівано з'явилися в кущах і спитали, що йому тут треба. Вони непорозуміло розглядали цю людину, одягнену в якесь чорне дрантя з брудними жовтими лампасами, простоволосу, з голубими, як квітучий льон, очима.
— Ви руські? — спитав прихідець.
— Атож. Хіба не бачиш?
— Мене звуть Єжи, — сказав незнайомий, — Єжи Фурчак. Я йду здалеку, з самої Німеччини. Мене врятував од смерті ваш товариш Андрій Коваленко. Ось він передав вам.
Єжи дістав з-під лахміття маленьку торбиночку й витяг з неї клубочок.
— Він просив, щоб я доніс цей клубочок до Дніпра, — сказав він.
— Ти доніс його до Вісли, — сказав один з солдатів.
— То є Вісла?
— Вісла.
Єжи майже бігцем кинувся вниз по схилу до води, а солдати, подивившись йому вслід, стали розмотувати клубочок. Червоний, як жар, прапор ордена блиснув з клубочка, і золота зоря, і золоті снопи пшениці, і золоті літери: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" Орден був зовсім новенький, чистий, незатьмарений. Солдати дивилися па нього і мовчали. Тоді поскидали шапки і виструнчилися.
Єжи не бачив ордена. Він присів над Віслою і вмочив у неї руки. Вмочив і навіть крикнув од несподіванки. Вода в цій з першого погляду похмурій і холодній річці була тепла-тепла, незважаючи на осінь, на холоднечу. Так він сидів на березі теплої слов'янської ріки, зануривши в її воду руки, і плакав. І здавалося йому, що біля його ніг не Вісла, а ласкавий великий Дніпро, якого йому ще зроду не доводилося бачити.
Київ, 1956