— Злякався?
— Єжи Фурчак нічого не боїться.
— То в чому ж справа?
— Завтра мені зроблять укол.
— Укол?
— Так. А тоді до крематорію.
— Хто тобі сказав?
— Лікар.
— Звідки тут лікар?
— Ми ж у лазареті.
— А не в таборі?
— Кожний порядний концтабір має свій лазарет.
— Ми в концтаборі?
— Так. Ти вперше тут?
— Вже був.
— Я теж.
— Але за що тобі укол?
— Суум квікве. Ти знаєш латинь?
— Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору і в суді.
— Тебе судили?
— Так.
— Отже, ти засуджений до страти?
— Ні. Я "бомба-генерал".
— Ти "бомба-генерал"?
— Так.
Єжи деякий час мовчав. Андрій теж не говорив нічого. Він відпочивав і намагався захопити в легені хоч трохи повітря, бо під час розмови воно пролітало крізь них, як вихор.
— Ти втікав? — порушив мовчанку поляк.
— Так.
— І вони поранили тебе?
— Так.
— Ти можеш не боятися укола.
— Я й не боюся.
— Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, і знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшніше за смерть.
— Я не одужаю.
— Звідки ти це знаєш?
— Я вмру.
— Дурниці. Скільки тобі років?
— Двадцять.
— В ці роки не страшні ніякі рани.
— Однаково я вмру.
— Ти ще можеш вижити.
— Ні.
— Е, не кажи. Якби мені тільки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звідси й добратися до своєї Вісли. Але укол зробить свою справу. Вія діє безвідмовно. Десять хвилин — і раптова смерть, як від розриву серця. А тоді — крематорій. Це дуже сумна історія. Правда ж?
— Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобі не можна думати про смерть.
— А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навіть стрельнути, як потрапив у полон?
— Я офіцер.
— Ти офіцер?
— Так.
— Дивно. Ти зовсім не схожий на офіцера. Хоча від вас, радянських, завжди слід чекати несподіванок. Я зустрічав тут багато ваших хлопців і завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офіцера?
— Ти схожий на сміливу людину. І ти — сміливий.
— Колись я був справді сміливий. І дурний. Коли під Свенце у вересні тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудеріана, я скомандував своєму розділові оголити шаблі й повів жовнірів в атаку. На танки з шаблями! Там, під Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерійська бригада. Підпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
— Навіщо так говорити? Хіба ти не боровся всі ці роки?
— Боровся, а що з того? Завтра мене візьмуть за ноги й відтягнуть до крематорію.
— Ти не здався?
— Ото тільки й утіхи. А коли розібратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?
— Так.
Єжи заплющив свої сині очі й продекламував:
Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
Ішьч в тонь за перлон о цуду уродзі,
Ажеби по нас зостали єдинє
Шьляди на пяску і кренгі на водзє.
[Польський вірш має такий переклад:
Ради клейнода збігати пустиню,
Тонути ради перлів, щоб тоді
Лишився спогад після нас єдиний:
Сліди в піску і кола на воді. — ред. ]
— Слід у житті — от головне! — тихо промовив Андрій.
— Ти ще віриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слід у житті? — здивувався Єжи.
— Він уже лишився.
— О, якби то воно було так!
— Після війни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
— Борцям же ж…
— А ти хіба хто?
— О-о, я б душив фашистів оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам… коли б вони були в мене.
— Ще будуть.
— Не заспокоюй мене, я не дурна гімназистка.
— А я й не заспокоюю. Ти повинен жити — от і все.
— Повинні ми всі жити, і всі вмираємо. Молоді, красиві, дужі.
— Хто не хоче вмерти, той не вмре.
— І ти не вмреш?
— Ні.
— І я?
— І ти теж.
— Ти такий смішний хлопець. але твої слова діють якось заспокійливо, сказав Єжи.
Він поволі підвівся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрієву.
— В мене ніколи не було брата, — сказав поляк, — але тепер він є. Ти рідніший мені за брата. Як тебе звати?
— Андрій. Андрій Коваленко.
— Ти з Росії?
— З України.
— Ти бачив Дніпро?
— Я виріс біля нього.
— А я виріс біля Вісли. У Варшаві. У мене там лишилася кохана дівчина. А ти знав кохання?
— У мене е кохана в Саратові.
— Де це?
— В Росії, на Волзі. Чув?
— Ми вже з тобою ніколи не побачимо своїх рік.
— Побачимо.
— Ти ж сказав, що вмреш?
— А коли не вмру?
— Тоді побачиш,
— Тож-бо й воно.
І Андрій спробував навіть тихенько засміятися.
Вони обидва були приречені і могли говорити, як рівні. Вони хвалили один одного, як закохані, — і це зовсім не свідчило про їхню нескромність. Андрій розповідав Єжи про Дніпро, Єжи розповідав йому про Віслу. Кожен вважав, що його ріка найбільша й найкраща у світі. Вони, забули про смерть, про свої болі і розмовляли до самої ночі. Єжи сказав, що ця війна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрій не згодився з ним. Він вірив у те, що перемогти можна й тоді, коли загинеш, Єжи цього не розумів. Він вірив лише у свої сили, як вірив колись, що зможе розрубати навпіл своєю білою шаблею чорний німецький танк.
— Я все ж боюся смерті, — признався він. — Ще з дитинства боюся смерті і темряви. Я бував у багатьох таборах. У Франції, в Австрії, в Польщі. Уся Європа зараз у темряві. А я жив колись біля трамвайного депо. Тобі не доводилося жити біля трамвайного депо, Андрію? Ах, ти з села. Тобі це важко уявити. Всю ніч ідуть трамваї в депо і над їхніми дугами спалахують іскри коротких замикань. Вони освітлювали вікна моєї кімнати, і я звик спати при світлі цих спалахів. А тепер скрізь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мільйони гробовищ, виритих війною. Ти не боїшся темряви, Андрію?
— Ні.
— А смерті?
— Смерті боюся. Мені ж тільки двадцять років.
— Так, тобі лише двадцять років, Мені двадцять вісім. Я майже на третину більше прожив.
— Я ще не встиг зробити, що думав.
— О, на це ні в кого не вистачає життя!
— Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рідних, дитинство. Це правда?
— Я не знаю. Мені, наприклад, зараз хочеться спати. А тобі, мабуть, дуже боляче. Болять рани?
— Дуже.
— Ти відпочивай. Засни. Так буде ліпше. І хай тобі присниться Дніпро.
— Спасибі.
— Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.
— Ми ще поговоримо завтра.
— Ні. Удосвіта прийдуть есесівці в лікарем. Прощай, брате.
— Прощай, Єжи.
— Дай я тебе поцілую, Андрію. Ти не плачеш? Не треба плакати.
— Ні, я не плачу. Я ще не плакав за війну жодного разу.
— Молодець. Я щасливий, що зустрів перед смертю таку людину.
Вони замовкли, і кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш смерті, яка випростовується на весь свій зріст у твоєму тілі або ж має прийти на світанні разом з чужими жорстокими людьми.
Андрій намагався думати про дім, про батька й матір, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всі спогади, як квітка пелюстки. Йому тепер лишався біль, різкий і нестерпний, і думки. Вчора він шкодував, що його не вбили тоді одразу в Марбурзі, тепер дякував випадкові, який продовжив його життя на ці кілька днів. І перед смертю він ще зможе зробити добре діло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить поляк, якого мають завтра стратити. Андрій багато чув про поляків. Були часи, коли на варшавських, краківських, люблінських сеймах і сеймиках польська шляхта била в барабани і сурмила в мідні сурми, збираючись у походи проти України. Вони казали, що хочуть цивілізувати цю велику й багату землю. І от італійський ренесанс в степах України обернувся гострими палями, на які польські пани саджали непокірних українських селян.
Через триста років Пілсудському заманулося заволодіти Києвом, але довелося жовнірам втікати звідти ще швидше, ніж у часи Хмельниччини. Хтось сказав тоді про поляків: "Чого можна сподіватися від людей, які, навіть міцно вилаявшись, додають: "Проше пана!"
(Продовження на наступній сторінці)