— Ви ще тут? — запитав він якось надто спокійно й попросив Ервіна: Вийди, будь ласка, до вартових і скажи їм, що ми не підемо в бункер, бо в нас дуже багато роботи. Бомба зарилася під фундамент і вирвати її надзвичайно важко.
— І передай їм привіт од мене, — жартома додав Поль.
— Ну, ходімо, — втомлено промовив Андрій. Вій ще був блідий.
Вартовий не захотів і слухати Ервіна.
— Що-о? — заревів він. — Ви не підете до бункера? Накажете й нам стояти отут?
— Можете спуститися до нас у підвал, — спокійно сказав Ервін, добре знаючи, що він у даному випадку нічим не рискує.
— Ти що, підіймаєш мене на глум, комуністична наволоч! — схопився за автомат есесівець, але уривчасті гудки сирен дали знати про наближення ворожих літаків, і солдат замовк і став дивитися на небо. Однак дивитися йому треба було не на небо, а на сусідній будинок, бо саме з-за нього несподівано вивернулися три американських штурмовики і часто задиркали з своїх крупнокаліберних кулеметів. Кулі заторохкотіли по вулиці, мов град по бляшаному даху.
— Прокляття! — гукнув есесівець і притьмом кинувся в той бік, де було сховище.
Ервін спустився до товаришів. Вони переодягалися, кваплячись, прислухаючись до того, що діялося в місті. Поль встигав натягати на себе сірі, випрасувані штани і водночас запихати в рот яєчню. Бранко в темно-синьому костюмі, з своїм блідим худорлявим обличчям, облямованим чорною красивою борідкою, тепер особливо був схожий на художника. Андрієві дістався чорний, лискучий костюм, і він уже був зовсім одягнений, але виявилося, що Коваленко не вміє зав'язати галстука,
— Ай-ай, — співчутливо похитав головою Поль. — Як же це так, наш хоробрий юначе?
Для Ервіна залишився коричневий костюм. Побачивши, як він завагався, мабуть, не маючи особливого бажання одягати себе в цей не зовсім приємний колір, Поль засміявся:
— Джентльмени не носять коричневого, як кажуть англійці. Але в Німеччині це найлояльніший колір. Тож одягай, дорогий Ервін, і хай твої співвітчизники при зустрічі мають тебе за якогось гауляйтера.
— Шкода, що ми не маємо часу поголитися, — тернув себе по щоці Андрій.
— Нічого, — заспокоїв його Поль. — Ми візьмемо в руки плащі і будемо схожі на мандрівників.
— В Німеччині зараз, здається, не дуже-то полюбляють мандрівників, сказав Бранко. Всі ж ви читали на станціях лозунг доктора Геббельса?
— Редер мюссен роллен фюр ден зіг, уннотіге райзен ферлєнген ден кріг [колеса мусять крутитися для перемоги, непотрібні поїздки затягують війну (нім.) — ред. ] — одним подихом випалив Поль. — Чорт з ним, з Геббельсом і з його колесами! Пропоную докінчити оцю сковороду з виробами мого кулінарного мистецтва і алонз, анфан! [вперед, діти (фр.) — ред. ]
Надворі бомби вже шматували небо і землю, і тугі хвилі повітря бились об стіни будинків і об міцну бруківку вузьких вулиць.
— Пора, — промовив Андрій і першим ступив на сходи, що вели наверх. Товариші пішли за ним.
Визирнувши з дверей і переконавшись, що вулиця порожня, Андрій вислизнув з будинку. Коли він уже йшов по тротуару, до нього приєдналися друзі.
— Ми йдемо не попрощавшись, як роблять англійці, — востаннє пожартував Поль.
Тепер треба було мовчати і йти, йти, йти, щоб якомога швидше лишити позад себе це місто, сховатися з зелених сутінках лісу, що був по той бік залізничної колії. Бомби рвались якраз там, куди прямували втікачі, але це було навіть краще. Бо де бомби, там завжди пустиня.
І жоден з них не повірив сам собі, коли з провулка, якраз звідти, де хвилину тому вирувала мішанина металу, полум'я й землі, вийшов поліцай. Він був миршавий, старий і кривий на одну ногу. Він тяг свою ногу, як тягне побитий собака хвоста. Він був один проти чотирьох, але обминути його не було ніякої змоги.
Поліцай мав за своїми плечима добрих шість десятків років життя, і ці роки дали йому досвідченість. Він уникнув тотальної мобілізації й не гнив десь у чужій землі лише завдяки своїй кривій нозі, але він знав, що фюрер може покликати його на фронт навіть з такою ногою, і тому важко було знайти ще одного такого ретельного служаку, як цей поліцай. Він сподівався, що коли до кривої ноги додати ще заслуги по службі — то це вже дасть йому цілковиту гарантію уникнути фронту.
І от тепер, при зустрічі з чотирма незнайомими молодими чоловіками, які прогулювалися по місту під час бомбардування так, ніби це було великоднє свято, досвідченість підказувала старому поліцаєві, що тут не все гаразд, а службистська запопадливість примусила його заступити дорогу втікачам і грубо запитати:
— Во коммст ду гер? [Куди йдеш? (нім.) — ред. ]
Поліцай звертався до Андрія, який стояв найближче до нього, але Коваленко мовчав. Досить йому було розтулити рота, щоб поліцай зрозумів, що перед ним — іноземець.
— Во крігст ду мантель? [Де взяв плащ? (нім.) — ред. ] — допитувався поліцай, щупаючи пучкою новісінький макінтош, який висів у Андрія на зігнутій в лікті руці, і підозріло оглядаючи неголені обличчя зустрічних.
— Якого чорта сіпаєш? — виступив наперед Ервін. — Ми їдемо з фронту у відпустку. Зійшли з поїзда прогулятися.
— Документи? — простягнув руку поліцай.
— Всякій тиловій сволоті ще документи будемо показувати! — презирливо кинув Ервін і звернувся до товаришів: — Ходімо, панове.
Обминувши поліцая, неначе то був телеграфний стовп, утікачі спокійно пішли далі.
— Стій! — гукнув навздогін поліцай. — Стій, кажу! Але вони добре знали, що зупинятися тепер уже не можна. Знали вони й те, що не можна пришвидшувати ходу, а надто — бігти. І йшли повільно, спокійно, переборюючи бажання озирнутися, стримуючи нервовий дрож, який поволі обгортав усе тіло.
Вулиця була довга, як їхнє мученицьке життя. А життя для них тут могло стати коротким, як пістолетний постріл. І той постріл загримів ззаду і, мов цвяхом, прибив серба Бранко до бруку. Ервін кинувся до вбитого.
— Куди ти, Ервін? — гукнув йому Андрій і зупинився. Француз Поль вилаявся, схопився руками за голову і кинувся бігти. Він надто любив життя, щоб спокійно ждати смерті. Андрій озирнувся. Ервін намагався підняти голову Бранко, а вона вислизала з його рук і падала й падала на землю, б'ючись об безжально тверді камені бруку. Поруч з кривим поліцаєм уже стояв один з їхніх охоронців, той самий, який хотів погнати їх у бункер, і наставляв на втікачів чорного автомата.
"Знову не вдалося", — подумав Коваленко, і тої самої миті його щось ударило в груди під саме серце, раз і вдруге ударило, і вже не було в нього ні грудей, ні серця, а тільки щось липке й пекуче, мов полум'я. І він зів'яв від цього полум'я, ніби тонка стеблина молодого хмелю, і тихо, повільно опустився на холодне каміння.
Ой хмелю, мій хмелю, хмелю молоденький!..
З лівого боку була стіна. Сіра, грубо оштукатурена цегляна стіна, од якої віяло холодом і безнадією. Над головою нависав дерев'яний чотирикутний, вузький, мов труна, ящик. В такому самому ящику лежав і Андрій. Коваленка не вбили: він знову потрапив до табору.
Глянути правобіч Андрій не міг: заважав біль у грудях. Він відчув цей біль і свої рани, щойно опритомнів. Одна рана була в правому боці біля тієї, ще фронтової. Вона була така велика, що від неї в Андрієвих грудях утворився якийсь шалений протяг, і Коваленко ніяк не міг надихатися: повітря пролітало крізь нього, неначе крізь широку трубу. Андрій дихав часто-часто, до гіркоти в роті, але повітря провалювалося в якусь безвість, а на своє місце присилало кров, гірко-солону, темну, і ця кров збивалася в клубок в Андрієвім роті і душила-душила юнака, немов нечиста сила з страшної дитячої казки.
Друга рана примостилася під самим серцем. Серце било просто в рану своїм невтомним молоточком, викликаючи нестерпний, непогамовний біль у всьому тілі. Та й самому серцю було боляче, і тому воно било в рану рідше й рідше, кволіше й кволіше. Серце вмирало. Вмирав і Андрій. Йому було страшно вмирати на самоті, через те він весь час намагався повернути голову, щоб глянути праворуч, де мали бути люди. Він проклинав оцю холодну, вкриту сірими патьоками цементну стіну, на яку вимушений був дивитися тоді, як йому так хотілося побачити, востаннє побачити когось із рідних, дорогих серцю людей.
І Андрієві все-таки вдалося повернутися. Біль закричав у його тілі тисячами пронизливих голосів, але Коваленко вже лежав на спині і дивився праворуч, туди, де стояли ряди двоповерхових дерев'яних ящиків, у кожному з яких лежала хворі, поранені і, можливо, вмираючі в'язні.
Андрієвим сусідом був чоловік з білим, м'яким, як мичка, волоссям і з дужими м'язистими грудьми. Груди ці, на яких не сходилася німецька трикотажна сорочка, здіймалися над ящиком круглим бугром і вражали не так своїм розміром, як кольором. Вони були сині-сині, аж чорні. І обличчя в біловолосого теж було все в синцях, при погляді на які Андрій навіть застогнав.
Від цього стогону сусід розплющив очі, теж сині, мов квітучий льон, глянув на Андрія і спитав по-польськи:
— Поранений, товаришу? Болить?
— А ти? — пошепки запитав Андрій. — Я здоровий. Мені нічого.
— Чого ж ти такий?
— Який?
— Синій.
— Били.
— За віщо?
— Втікав.
— Багато разів?
— Сім.
— Ти молодець.
— Тепер уже не втечу більше.
(Продовження на наступній сторінці)