Адольф Шеєр зупинився перед зачиненими дверима. Що чекає на нього за ними? Не чув ані шелесту. Але ця змертвіла тиша, він відчув це усім своїм єством, тамувала лиховісну загрозу. Він приклав до дверей вухо — ані шереху! Постукав. У відповідь — ані звуку. Прочинив двері, повільно відхиляючи їх рукою і все ширше обіймаючи кімнату уважним поглядом. Нікого! Але вона тут, причаїлася… Де? За шафою, завісою, дверима? Він зробив все, аби лишитися з нею сам на сам, без свідків: якщо й загине дурно, вона й надалі працюватиме, заробить лицарський хрест за героїчне знищення радянського розвідника… Ні, такого її нерви не витримають…
Він стояв на порозі, напружений і чуйний. У порожню кімнату голосно кинув перше речення пароля:
— О, така чарівна фрейлейн і досі не заручена!
Щось важке, металеве впало за дверима на підлогу, почувся шепіт, який топили знервовані сльози:
— Просто ніхто не прохав моєї руки…
Адольф весело озвався заключною фразою:
— Сподіваюсь, цьому лихові легко зарадити. У мене є рука і є серце. Пропоную!
Це був не лише пароль, не просто контрольні речення. Зігріті голосом, тривало тамованою жагою зустрічі, ці слова, придумані кимось і колись, аби за будь-яких обставин пролунали "природно", були для них першим в їхнім житті освідченням у коханні. Але нічого не було природного і людського в тому, що їх розділяють двері, що на підлозі валяється пістолет, що вони кохають одне одного лише парольними словами, які може почути й вартовий або навіть унтерштурмфюрер Майєр…
Він нечутно зачинив за собою двері, і Крістіна, ніби лише цього чекаючи, враз пригорнулася — довірливо й розпачливо — до його грудей, забувши про все на світі, — про фатальну порожнечу безнадії, психічну напругу останніх днів, уже не тамуючи щасливих сліз. Нараз вона відхилилася, щоб бачити його, аби ще раз переконатися, що це він — її коханий і незрадливий Костя, що він, саме він прийшов до неї, вперше без квітів і вперше нестерпно бажаний. Вона спрагло тулилася до нього — такого рідного й свого, такого власного і владного. Вона пестила його поглядом, ніжним і лагідним, голубила німо і водночас промовисто, обіймала його усього і сама поймалася ним, всотуючи його в себе і пестячи його собою. Вона торкалася його теплого обличчя — легко й ласкаво — тремтливими й чутливими дівочими пальцями, а в нього наморочилася голова.
Розділ десятий
ЕРОС І ТАНАТОС
Він мовив навмисне голосно й солодко:
— Фрейлейн, чи варто мені після такого рішучого поцілунку пояснювати вам, чого я зупинився у вашому домі?
І вона переклала собі цей солоденький сироп:
"Мила Марієчко! Адольф Шеєр тільки зараз знайомиться з Крісгіною Бергер. Він — німець, вона — німкеня. А нас можна підслухати: мусимо поводитись "природно"…"
Вона відповіла йому у тон, з манірним кокетуванням, запозиченим з типової геббельсівської кінопродукції фірми "Уфа-фідьм":
— Ви типовий завойовник, пане гауптман! Жінці лишається тільки коритися істинному представникові панівної раси.
— О, я бачу, що мила фрейлейн переконано висповідує філософію Зігмунда Фрейда. А він доводив, що схильність до агресії є рисою людської природи, яка не піддазться еволюційному руйнуванню, а тільки психологічному гальмуванню. Психіка людини — її ж довічна в'язниця. Зухвалий Фрейд звеличив одвічну боротьбу між Еросом і Таиатосом, особливо — в біологічному організмі жінки… Перепрошую, але, можливо, вам оці вчені теревені не цікаві?
— Що ви, пане гауптман? Так приємно спілкуватися з розумною й цікавою людиною… От ви щойно сказали: боротьба між Еросом і Танатосом. Адже дійсно, якщо розібратися, жінка породжує життя. Але для чого? Для смерті!
— Слушна думка, фрейлейн. Та я побоююся, що фрейдівською філософією ми засушимо наші почуття, які, сподіваюся, вже зародилися, і замість ніжного дотику пустуна Ероса відчуємо смертну відразу. Чи не краще перейти до більш предметної і близької нам обом теми?
"Конче необхідно побалакати, — натякав він і прискіпливо роздивлявся довкола. — Але де?"
— О, пане гауптман, я геть забула нашу жіночу, життєву істину: шлях до серця чоловіка пролягає через його шлунок.
— І знову слушно, фрейлейн! Балакати з вами — сама насолода….
— Але в мене, на жаль, жодних припасів. Я ж харчуюся в офіцерській їдальні… Хоча можна зазирнути до запасів хазяйки, їй вони вже ні до чого. — На її очі знову набігли сльози, бо для неї самої власні слова пролунали дико і ницо через свою істинно арійську "природність". — Здається, — гамуючи сльози, вперто вела далі, — дещо у неї є в погребі, в сараї.
— Дозвольте, я сам навідаюся туди!
— Е ні, у харчових справах чоловікам вишколу завжди бракує.
— Тоді дозвольте вам допомогти.
— Оце інша справа… Буду тільки вдячна!
Вони вийшли надвір. Сарай бовванів у глибині саду, далеко від вартового, який походжав попід хвірткою. Шеєр, уже затулений від стороннього ока деревами і кущами, пригорнув Крістіну і прошепотів їй тихенько:
— Щире вітання тобі від Владислава.
— Ой, нарешті! Я так непокоїлась. Усе добре?
— Якщо не зважати на поранення… А що, власне, тебе стурбувало?
— Розумієш, про його перехід через лінію фронту і його справжнє ім'я абверові стало відомо буквально другого ж дня…
— Отакої! — аж зупинився Шеєр. — Звідки?
— Від агента, що діє в Орджонікідзе. Від нього, виходячи з усього, йде дуже важлива інформація.
— Хто він?
— На жаль, переді мною не звітують… До того ж це агент не підпорядкованого есесівцям абверу. Ну, і відомчі ревнощі… Мені дізнатися ніяк!
"Кепські справи, — замислився він. — Маємо халепу… Хто ж цей агент? Маркова підібрали бійці на "нічиїй" землі… Потім його завезли до госпіталю… Звідти повідомили в особливий відділ, підполковнику Іриніну… Звідки ж просочилася точна інформація?"
— Чому замовк, любий?
— Згадую людей, які "прийняли" гауптмана Краузе. Хтось із них — зрадник…
— А про тебе хтось знає? — сполошилася вона.
— Із сторонніх — ніхто і нічого.
Крістіна полегшено зітхнула:
— Просто камінь зняв з моєї душі.
— Та як твої справи? Як тобі повелося?
— Спочатку підозрювали, потім ніби заспокоїлись, та, відчуваю, не зовсім. Хейніш і абверівський майор Штюбе дійшли висновку, що Мюллера вбив "гауптман Краузе". Співучасницею визнали агента СД Несмітську.
— Як це так? — здивувався Шеєр.
— Річ у тім, що у неї на квартирі, а мешкала вона ось тут — за парканом, абверівці знайшли рукавичку і пляшку з відбитками пальців Мюллера. Нібито вони — Мюллер і Краузе — у неї пиячили. Як усе це сталося, уяви не маю. Несмітську розстріляли. Є такий слідчий Кеслер, садист, поставив її на коліна і лоскотав пістолетом за вухами, поки не збив пострілом у потилицю… Загинула Варвара Іванівна. Ані порухом нічого не виказала… Убивця — Хейніш власною особою… Усе дужче бентежить мене Віллі Майєр, я казала про нього Маркову…
— Щось нове?
— Так. Учора він чистив мій пістолет. Власне, перевіряв, чи стріляла з нього. У присутності Кеслера, а відтак — за дорученням Хейніша…
— Не біда!
— Якби… Сьогодні завів зі мною поразницьку помовку, робив небезпечні натяки…
— Слухай, Крістіно, а чи не закохався він у тебе…
— Не залицяється, поводиться ґречно, скидається на щирого… Застерігав щодо тебе: "Птах! Поводьтеся з ним обережно!" Твоє поселення тут — зумисний наказ Хейніша… Для чого? Яка в нього мета?
Адольф щиро розсміявся:
— Суто фрейдівська, Крістіно! Виходить, це про тебе мені Хейніш казав: "Чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені". І навіть цинічно освідчився, що квартиру а чарівною хазяйкою спеціально для мене зберіг. Мовляв, на тебе тут уся чоловіча стать ласа. Тепер стає зрозумілою уся його награна шляхетність.
— Дивно…
— Що саме?
— Що Хейніш про мене для тебе дбав… На нього це не схоже.
— Ти просто не знаєш суттєвого, Крістіно: Хейніш приятелював з батьком твого покірного лицаря… А з Майєром будь максимально обережною. Можлива витончена провокація. У розвідці таке трапляється… Однак придивляйся: раптом — він справді…
— Зневірився?
— Хто зна… Проте доповімо в Центр. Нові відомості маєш?
— Навіть занотувала.
— Небезпечно.
— Багато, боялася забути…
— Мусиш запам'ятовувати. Розумієш? Мусиш! Треба думати про наслідки своїх дій. Передбачення в нашій роботі — це головне. Не передбачив що-небудь — і потім воно може повернутися провалом.
Він подумав про собаку Крістіни, яка впізнала його, коли побачила у коридорі.
— Та уявляєш собі, чим могло закінчитися це для мене з твоїм Вітерцем, якщо при цьому був би хтось з СД або абверу?.. Я повинен був передбачати це!.. Повинен!.. Роби висновок… Прошу тебе — будь обережна. Де ховаєш?
(Продовження на наступній сторінці)