— Хейніш слухає. Що?! — заволав він. — І ви досі барилися з таким повідомленням? "Не знали, не знали…", — передражнив когось. — Функеля повідомили? Ах, уже на місці… Так от — нічого не чіпати до мого приїзду! — штурмбанфюрер роздратовано кинув трубку. — Ще новина — вбито бургомістра. Отак і живемо, любий Адольфе, мов на вулкані… Майєре! — гукнув і, коли рудий Віллі миттєво з'явився у дверях, наказав: — Ось мандат пана Шеєра. Поставте штамп без обмежень, потім подбайте про пана Шеєра згідно з моїми попередніми розпорядженнями. Свій сьогоднішній день присвятіть нашому гостеві з Берліна. На випадок чого — я в бургомістраті…
… Пан бургомістр лежав на підлозі долілиць. На потилиці його лисуватої голови запеклася кров.
— Знову — постріл ззаду, — зазначив Функель.
— Хто тут топтався й нишпорив? — спитав Хейніш, мацнувши швидким поглядом приміщення.
— Поліцаї, — зронив комендант.
— Ідіоти!
— Поголовно, — з похмурим сарказмом зголосився Функель. — А цей, — тицьнув пальцем на Зазроєва, — найбільший унікум! Це він, телепень, начовгав по підлозі болотом.
— Хто перший виявив труп?
— Двоє — бухгалтер Кляпрот і заступник Даурова пан Михальський.
— Затримали?
— Так точно!
— Кличте.
— Зазрой, ті пріводійт Кляпрот і Михальські. Бістро, свиня в чоботях! Пане штурмбанфюрер, бухгалтер гер Кляпрот — з фольксдойче, але теж недоумок. Навіть німецької мови не знає.
Аж тут повернувся, як завжди, неголений Зазроєв, що з гвинтівкою навперекіс супроводжував гера бухгалтера, підтоптаного й миршавого Кляпрота, сухенького старигана в окулярах у залізній оправі на зляканому личку, і сіренького, непоказного з голови до п'ят пана заступника.
— Фрейлейн Бергер, перекладайте, — наказав Хейніш. — Хто з цих двох побачив забитого перший?
— Я, — схвильовано пискнув стариган.
— За яких обставин це сталося?
— Розумієте, пане, — старого бухгалтера била гарячкова лихоманка, аж все його всохле тіло дивно тіпалося, — я приніс, як приношу щоранку, панові бургомістру папку з паперами на підпис. Зайшов, а пана Даурова нема…
— А хто був? — враз наполіг Хейніш.
— Труп, — злякано пробелькотів бухгалтер.
— Тьху!.
— Я ж казав, — зневажливо буркнув Функель, — що цей. бухгалтер — недотепа, хоч він і з фольксдойче.
— І що ви робили далі? — запитав Хейніш.
— Побіг до пана Михальського…
— Це так? — звернувся штурмбанфюрер до заступника Даурова.
— Так точно! Все свідчить про те, що пана бургомістра вбили під час несподіваного наскоку кіннотників-горян, що стався цієї ночі. Стріляли у вікно. Отвір у склі вказує на те, що постріл був один-єдиний. Але влучний. І не випадковий…
— Чому так вважаєте? — штурмбанфюрер підійшов до вікна. Не полишалося жодних сумнівів — стріляли з вулиці.
— Тому, що знайдено ось це, — відповів Михальський, простягаючи невеличкий аркушик.
Хейніш узяв папірець, подивився і передав Крістіні:
— Фрейлейн Бергер, що це таке?
Вона пробігла очима писане і суворо відповіла:
— Це — вирок.
— Що за чортівня? Який ще вирок? Читайте!
— "Ім'ям Союзу Радянських Соціалістичних Республік, — роздільно читала Крістіна, — суд народів Північного Кавказу…"
— Який ще суд? — спалахнув Хейніш.
— Тут написано: "…суд народів Північного Кавказу, розглянувши справу пре злодіяння гітлерівських катів та їхніх посіпак, прирік до розстрілу: зрадника Даурова — бургомістра, зрадника Михальського — його заступника…" — Крістіна зупинилася вагаючись.
— У чім річ? — нервував Хейніш. — Читайте все!
— "… убивцю мирних жителів, старих, жінок і дітей Хейніша — штурмбанфюрера СС…"
— Що?! — сполошився Хейніш, якого раптом пойняло ще не звідане почуття приреченості, смертельної небезпеки, що чигала з кожного кутка. — Дуже зухвало! — проте силкувався всміхнутися. — Дайте-но мені, фрейлейн Бергер, цей вирок. Буде сувенір на веселу згадку. — Він акуратно згорнув папірець і поклав до кишені.
Розділ дев'ятий
КОРЕСПОНДЕНТ З БЕРЛІНА
З певного часу Крістіна Бергер мала в офіцерській їдальні свій власний "штамтіш" — постійний стіл. За іронією долі він стояв під стіною, оздобленою плакатами "Обережно, ворог підслуховує!", "Не базікай з незнайомим: він може виявитися шпигуном" і просто "Пс-ст!" — вуста з прикладеним до них пальцем. Їдальня вирувала. Незнайомі офіцери напідпитку бадьоро й галасливо виставляли все нові пляшки шнапсу, хилили чарки "за перемогу німецької зброї", комизилися, з відвертою хтивістю залицяючись до офіціанток. Поводили себе так, ніби їм все дозволено, і це справді відповідало дійсності: їм було дозволено все — вони йшли на фронт. "Знову передислоковують частини, готуючи наступ, — відзначила подумки, уважно роздивляючись і запам'ятовуючи військові позначки на мундирах. — Тепер, після того, як взяли Малгобек, посунуть на Грозний та Орджонікідзе…" Чи буде нове, фанфарне "зондермельдунг" — важливе повідомлення по радіо про перемогу? Важко їй було, до лиха важко… Іноді мало не безтямно кортіло вихопити пістолет і уколошкати хоча б двох-трьох. Не мала й на це права — права з честю загинути у відкритому бою. Одного разу вона вихопила пістолет — загинула Варвара Іванівна. Не могла собі вибачити. Тепер — по всьому — шукала й знаходила інші, безпечніші варіанти знешкодження Мюллера. Даремна праця й так до краю напруженого і перевантаженого мозку.
Триматися, будь-що триматися, поки Марков не подасть вістину, дочекатися радіопередавача: конче потрібна рація! Без зв'язку її робота безплідна, марна, не має ніякого сенсу.
До того ж Крістіна помітила пильну увагу до себе з боку Хейніша, увагу зовсім іншого гатунку, аніж раніше, — приховано недовірливу, насторожено прискіпливу, холодну, ухильну. Останнім часом, куди б вона не пішла, їй траплявся завжди чемний, завжди завбачливий, завжди усміхнений Віллі Майєр, якому скрізь виявлялося "по дорозі" з нею. Він і зараз спритно порався ножем і виделкою за її столом під "протишпигунськими гаслами". Її занепокоїло учорашнє бажання надто уважного Віллі почистити її пістолет. Отже, підозру з неї не знято…
— Запевняю вас, фрейлейн, чистка зброї — аж ніяк не жіноче рукоділля, — приязно розтлумачив він Крістіні. — Мастило для зброї — то не парфуми для ніжних, дівочих рук…
З її пістолетом Віллі пішов до сусідньої кімнати, куди одразу ж квапливо прибігло пивне барило на ім'я Кеслер. Невже таки підозра?.. Але ж слідство у справі Мюллера завершено. Вона власноручно друкувала звіт Хейніша його зверхнику обер-фюрерові СС Корземану. Віллі повернувся хвилин через тридцять і з ґречним уклоном підніс їй сліпучо вилискуючий пістолет, немов дарував квіти. — Крістіно, невже ви досі жодного разу не стріляли з цієї чудової іграшки?
— Поки що не траплялося нагоди…
До їдальні ввалилася ще юрба новоприбулих.
— Я вже піду, Віллі, — звернулася Крістіна з-за столу. — Сьогодні тут аж надто галасливо…
— Разом, фрейлейн, тільки разом! Треба ж комусь боронити вас від бойових дій заповзятих фронтовиків.
Звісно, мав рацію. Безсоромні мацаки хмільних спідничників зависали на півдорозі в повітрі, коли очі натикалися на чорний есесівський мундир Майєра.
— Фрейлейн Крістіно! — загорлав хтось з гомінливого виру.
Вона обернулася. З келихом у руці її радо вітав знайомий зв'язківець зі штабу Клейста обер-лейтенант Шютце.
— Прошу до нас! — додав він галас.
"Може, підійти? — майнула думка. — Шютце знає багато…"
Однак уклякла на місці і сполотніла: сусіда Шютце — гауптман — дружньо обійняв обер-лейтенанта і щось зашепотів йому. Мабуть, переконливо, бо Шютце сів на місце. Не цей пересічний епізод, а вимріяне в дівочих мареннях обличчя гауптмана примусило скажено закалатати серце і позбавило сил ноги, зробило їх ватяними, Костя?.. Неможливо… Та хіба вона могла сплутати це знайоме до найменшої рисочки обличчя з чиїмсь іншим?.. Та чи міг її Костя одягти німецький мундир?.. Зрадив?.. Він же — Хартлінг, напівнімець, фольксдойче… Якщо зрадив, то добровільно: звання гауптмана — високе, вона сама досі ходить без відзнак… Вона сама?.. Вона сама — в есесівській формі… Костя подумає: зрадниця…
— Що з вами, фрейлейн? — обережно взяв її під руку Майєр. — Вам недобре?
— Так… Надто накурено… Задуха…
— Ходімо ж на повітря! Шютце обійдеться й без вас… І що за люди пішли?..
Крістіна відчула — Майєр оберігав її від зальотних залицяльників щиро.
(Продовження на наступній сторінці)