Усе той же блюзнірський стиль "великої брехні", коли бажане рекламується як досягнуте. Звідки та нафта? Промисли Майкопа і Малгобека зруйновані. Грозний і Баку радянські. Можливо, рейхсміністр пропаганди мав на увазі своє серпневе спеціальне повідомлення, коли він багатообіцяюче проголосив, що "віднині майкопське "чорне золото" слугуватиме рейхові"?
Не чорна нафта — лилася червона людська кров. Насильства і репресії, примус до праці, обіцянка харчів і пільг — ніщо не могло схилити перед загарбником радянських людей, які мали нещастя опинитися на тимчасово окупованій ворогом території. В Армавірі, попри звабливе оголошення про набір на роботу, на біржу праці не з'явився жоден мешканець. Тоді фашисти провели масові облави і без розбору вивозили спійманих під станицю Новокубанську, де кілька днів у нелюдському озвірінні мстилися кулями — розстріляли близько семи тисяч армавірців. Біржу праці там довелося ліквідувати…
"Ні", — відповіли мешканці робітничого селища Михизієва Поляна на вимогу окупантів стати до праці. Військовий комендант Гофман погрожував розстріляти кожного, хто не вийде на роботу. Не вийшли. І Гофман з патологічною жорстокістю виконав свою обіцянку: вигнав на страту всіх робітників разом з родинами. В робочі груди впиналися багнети, жінок вбивали "гуманно" — косили з кулеметів, на дітях заощаджували кулі — більшим рубали голівки саперними лопатками, немовлятам і малюкам трощили голівки на стовбуринах дерев, човгаючи чобітьми в місиві з дитячого мозку… І так було скрізь, по всіх усюдах нафтоносного краю — Абинську і Апшеронську, Нафтогорську і Сіверську, Ільську і Майкопі…
Машину з номерним знаком СД гнав на передову Лютке. Гауптман Шеєр, як і належить, паном спочивав на задньому сидінні, зовні байдуже і безвиразно, ніби знехотя позираючи з автомобіля. Мчали до Ельхотових воріт, де вже десяту добу йшли на безнадійний штурм танки 13-ї дивізії генерал-майора Траугота Герра. Втрати, що несли на маленькому клапті землі німці, приголомшували — вже було відомо, що протягом кількох днів загинуло понад шість тисяч вояків, а втрати у техніці — по кілька десятків спалених бронебійниками танків щодня. Вузьку терську долину, що за ім'ям правобережного селища набула назви Ельхотових воріт, німці називали по-різному, проте зберігаючи єдину сутність, — "долиною Смерті", "ворітьми Смерті", "вратами Танатоса". Однак десяту добу вони вперто сунули в ці пекельні ворота, гнані нагальними наказами з Берліна. Вояцька машина, що перла на Кавказ за наперед вирахуваним графіком, раптом загальмувала на холостих обертах. А саме через ці "врата Танатоса" пролягали стратегічно важливі, танкопрохідні шляхи: шосе Прохолодне — Владикавказ, залізнична колія Прохолодне — Грозний по долині ріки Сунжі, накатані грунтові дороги на Ардон, Алагір і Беслан. Та всі вони пролягали" там, де шлях заступила невблаганна й безжальна Смерть.
Вже проминули спалене селище Ногай-Мірза, де зовсім не залишилося людей і тільки поміж попелищ іноді тінню майне сторожкий, здичавілий кіт, коли Шеєр побачив військову пішу колону, що потомлено чалапала їм назустріч.
— Лютке, зупини машину, — наказав Шеєр, — треба трохи розім'ятися.
Сьогодні вранці в Центр пішла від нього перша радіограма з відомостями, зібраними Крістіною Бергер, і Шеєр взявся за виконання основного завдання — з'ясування планів подальшого німецького наступу. Він вийшов з машини, налагодив для зйомок фотоапарат.
Вояки сунули згорблені, без ладу, із застиглим стражданням на схудлих, неголених обличчях. Подерті й брудні, вони ледь совали ногами, знесилено несучи зброю. Шеєру ще не доводилося ні в газетах, ані в кіно бачити отаких — пригнічених, битих фріців.
— Лейтенанте! — гукнув хмарного до відчаю молодика, що з німою відразою втомлено крокував край шляху.
— Що вам треба, гауптмане? — непривітливо спитав молодик, якийсь злинялий і посірілий, спитав і холодно стиснув тонкі, бліді губи.
— Я кореспондент з Берліна. Адольф Шеєр, — мовив чистенький, акуратно випрасуваний гауптман, демонструючи своє повноважне, міністерське посвідчення.
Лейтенант понуро мовчав, не виявляючи ні цікавості, ані будь-якого бажання вести теревені, хоч би і з самим рейхсміністром пропаганди.
— Що вам треба? — перепитав сухо.
— Куди крокуєте, лейтенанте?
— На відпочинок, — відповів по-військовому лаконічно.
— Надовго?
— До повного укомплектування за штатним розкладом.
— Що, великі втрати?
Лейтенант нараз знавіснів:
— Втрати? Хіба це можна назвати втратами? Це винищення! Тотальне винищення… Від деяких батальйонів лишилися самі трупи. На полі бою… У ротах у живих — по дюжині солдат. Бачите нашу куцу, мов собачий хвіст, колону? Знаєте її назву? Оця юрба — не що інше, як штурмова дивізія генерала Штофа. Уявляєте? Ціла дивізія, що складається з трупів…
— Де це вас шматували?
Лейтенант згас:
— Росіяни називають той цвинтар Ельхотовими ворітьми, а ми — "ворітьми Смерті"… Та чи у вас уже вичерпалися запитання, гауптмане? Вибачте, але вони безглузді… Бувайте!
І лейтенант пішов, втомлено й хитко переставляючи в багнюці ноги, геть байдужий до шляхового бруду.
Голос єфрейтора Лютке вивів Шеєра з глибоко прихованої, радісної задуми: дають наші духу німакам! Не все котові масниця…
— Будемо їхати, пане гауптман?
— Так, Лютке, їдемо!
У селищі Сагопшин зупинилися вимушено — вояки засипали величезну воронку, що вивернула могутнім вибухом шлях. Вийшли з машини удвох. Як і в Ногай-Мірзі, нікого з місцевих жителів не було видно, проте на відміну від попереднього селища збереглося задосить вцілілих будинків, по яких хазяйновито нишпорила солдатня, тягнучи з хатин якісь клумаки і важкі чемодани, качок і курей зі скрученими шиями, перини і ковдри.
— Цікава жанрова картинка, Лютке, — мовив Шеєр, — метод тотального збагачення панівної раси…
З хатини обіч шляху долинув дитячий зойк. Єфрейтор з незвичною суворістю глипнув на свого гауптмана. Шеєр на мить завагався, але ще за мить підкорився цій невисловленій людській вимозі.
— Зайдемо, Лютке…
Двері і вікна в хатині були розчахнуті навстіж, по ній вільно гуляли протяги, гортаючи на підлозі якісь папірці, переносячи пір'я і ватяне клоччя. На порозі до вітальні застиг стариган з проламаним черепом. На припічку нажахано тулилося в затінок двійко дітей — хлопчик і дівчинка.
— Я заопікуюся ними, — тихо почав благати єфрейтор.
— Не треба! — жорстко зупинив його гауптман. — Жалість — не природна риса у німецького вояки. Зрозумій, Лютке, ми не зможемо врятувати цих дітей! А завдання зірвемо… Єдине, що можемо, сфотографувати. Хай на плівці залишиться це як викривальний документ, який ми рано чи пізно пред'явимо фашизму. — Він підняв апарат, і тут сталося несподіване.
— Не вбивайте! — моторошно заскиглили діти. — Дядю німець, не вбивайте нас!
У Шеєра перехопило дихання, глухо й відчутно вдарило кілька раз в серце, і все ж він клацнув затвором, дивлячись крізь видошукач у ці дитячі застрахані очі і роздерті передсмертним криком роти.
— Пішли геть! — гримнув на єфрейтора.
І все ж Лютке кинув дітям плитку шоколаду. Навіщо? Він і сам не годен був би відповісти, бо шоколад дітей не врятує…
З сусіднього будиночка, задкуючи, виходив жирний, тилатий фельдфебель, змахуючи, мов диригент, товстими ручиськами, в одній з яких маршальським жезлом стирчав кавалок твердої ковбаси. За ним двоє вояків волокли двоспальне нікельоване ліжко з м'яким матрацом, периною і гіркою пухких подушок.
— Фельдфебелю, що ви тут робите? — гнівно запитав Шеєр.
— За наказом пана коменданта збираємо теплі речі, — виструнчився огрядний пузань.
— Ах, за наказом! — схаменувся гауптман. — Хіба ліжко — шуба?
— Спати слід теж у теплі, гер гауптман, — пояснив фельдфебель, дивлячись на нього зі спокійною шанобливістю, тримаючись впевнено і нелякливо.
— Навіщо вбили дідугана? — нараз знову скрижанів Шеєр. — Теж за наказом?
— Є, пане гауптман! — Фельдфебель і оком не кліпнув, чомусь навіть звеселився. — Завжди на такі випадки тримаю ось цей наказ при собі, — він шаснув рукою до пуза, де за пояском стирчала старенька пом'ята книжечка. — Це армійська "Пам'ятка німецького солдата", в ній сказано…
— Не треба! — махнув рукою Шеєр.
Він знав цю "Пам'ятку" — документ, пройнятий ідеологією фашизму, в ній, зокрема, говорилось: "… У тебе немає серця і нервів, на війні вони не потрібні. Винищ у собі жалість і співчуття, вбивай кожного руського, не зупиняйся, якщо перед тобою старий чи жінка, дівчинка чи хлопчик. Вбивай. Тим самим ти врятуєш себе від загибелі, забезпечиш майбутнє своєї родини і уславиш себе на віки вічні". Звіряча ідеологія!
— Цей стариган, пане гауптман, дозволив собі зухвало не віддавати нам теплу ковдру, мовляв, нею вкриваються дітлахи. Ну, ми його й порішили… Однак зазначу: дітей лишили в живих! Самі сконають…
(Продовження на наступній сторінці)