Нараз доти гаряче, аж сиве небо заступають темні, важкі хмари. Над містом з громом і блискавками вибухає тропічна буря з шаленим вітром і зливою. Раптом страшний підземний струс гойднув острів. Все, що стояло, попадало. Все, що лежало, підстрибнуло. Мить — і будинки перетворилися в недоладні купи цегли і потрощеного дерева, з-під яких лунали страшні крики людей. Земля під ногами хиталася, небо потворно смикалося у конвульсійних гримасах блискавок, шалена злива кипіла на вогні і не могла здолати пожеж, що жерли жалюгідні залишки міста.
— Рятуйся, хто може! — лунало з краю в край.
Та як було врятуватися, коли єдиний порятунок — кораблі — сунули на місто? Велетенські хвилі з білими гребенями розбивали берег, усе далі сягаючи на суходіл. Ось вони розтрощили перші портові будівлі і ринули в місто, несучи на білопінних гребенях бойові кораблі з гарматами і вусами якірних ланцюгів. Вулиці перетворилися на протоки, де грізні некеровані фрегати йшли на останній відчайдушний абордаж іще вцілілих будівель, трощачи й нищачи все на шляху.
За кілька годин на місті колишнього Порт-Ройяла вільно гуляли океанські хвилі, на яких де-не-де гойдалися поламані корабельні щогли із задубілими на них піратами.
— Здавалося, саме небо, море і земля повстали проти злочинців, їхню столицю Порт-Ройял поглинув океан, а фортецю Тортугу зруйнував землетрус. Така кара, а може, ще страшніша, не мине й тутешніх лиходіїв!
— Капітане, на що ви розраховуєте? — зауважив Філ-Фак. — На стихійне лихо? На втручання сил природи? На планетотрус? Але ж одне діло — маленький острівець, а інша справа — космічна колиска високотехнічної, хоч і здичавілої цивілізації!
Аж тут у розпал дискусії подав свій голос Азимут:
— Капітане, а ви порятуйте всіх самі! Доведіть магістрові, що ви сам-один впораєтеся ліпше, ніж будь-яке стихійне лихо! Хіба комусь вчити вас, як рятувати цивілізацію? А рятуючи всіх, ви порятуйте і нас!
Ви чули? Отак осоромити мене перед чотириногим інтелектом з Тукана! Мовляв, якби не власна халепа, я б і пальцем не поворухнув для порятунку інших. Ніби я ганебно женуся за всесвітньою славою, яку рознесуть по всіх сузір’ях, галактиках і туманностях звільнені з ув’язнення мислячі академіки і корифеї!
Але справа ускладнювалася тим, що у мене в мозку й справді вже бринів певний, хоч поки що і невиразний план порятунку. Та хіба ж я міг поділитися ним після Азимутової балаканини? Адже це дійсно нагадувало б безсоромні хвальки.
А план, признаюся, полягав у тому, що старий капітан Небреха в ім’я щасливого майбуття місцевої цивілізації, в ім’я порятунку численних братів по розуму (в тому числі й Азимута) мусив уперше в житті стати на огидний шлях зради і підступу…
Розділ 13
ЧОРНА ЗРАДА
Зранку мені як капітанові зробили честь: першого повели на допит. Цього разу мене чекала компанія куди інтелігентніша, аніж начальник тюрми, який плутається навіть у двох перших арифметичних діях. За круглим столом сидів надпотужний інтелект, надзвичайно розгалужений радіокомбайн з кількома хвильовими пасками, програвачем, телефоном, магнітофоном і екраном кольорового телевізора зі стереозвуком. Присутній був також громіздкий інтелектуал, що вельми скидався на освічену шафу з бібліографічною картотекою. Поряд була ще якась машинерія, що весь час, мов макарони, жувала довгі і вузенькі паперові стрічки. Додайте до них ще секретаря-стенографістку у вигляді елегантної і симпатичної друкарської машинки, надзвичайно рухливого тлумача-мікрофона, мене, вражаючого присутніх своєю оригінальною, неповторною будовою, і ви матимете певну уяву про компанію, що тут зібралася.
— О, інопланетне вмістилище невідомих знань! — солодко заспівав мікрофон-тлумач. — Поділися з нами своїми шановними знаннями. А перед цією казково приємною процедурою дозволь познайомити тебе з присутніми тут високосортними знавцями.
— З задоволенням потисну маніпулятори!
— Перед тобою достойний стерилізатор знань ПМ, котрий випере і профільтрує твої повідомлення, аби вони навіки лишилися в нетлінній чистоті. Поряд з ним лектор-пропагандист новітніх знань достойний РК, котрий транслюватиме їх по всій планеті. Систематик БШ занесе твої повідомлення в картотеку, щоб вони не загубилися в архівах. А достойний ЕРМ перекладе їх на код нульової інформації, зрозумілої для високорозвиненої електронно-обчислювальної апаратури. Отож почнемо, капітане!
— Достойні знавці, про широкі можливості яких яскраво промовляють ваші габарити! — урочисто мовив я. — Передусім дозвольте подякувати за нечувану гостинність, з якою я вперше в житті познайомився на цій унікальній планеті першосортних запчастин і високоякісного мастила!
Роботи схвально переморгувалися різноколірними сигналізаторами.
— Що, власне, я знаю? — повів далі. — Мені не відомо нічого такого, чого б уже не знали ви. Воно й зрозуміло, адже в порівнянні з вами я дуже нескладна і примітивна споруда. Навіть більше — некомплектна, бо мені бракує однієї ноги і це заважає успішно крокувати по світлому шляху знань.
— Оце логіка! — загули роботи. — Залізна!
— О, мудрі мисливці за знаннями! Подивіться на мене! Хіба є у мене пральний пристрій, аби очистити знання від темних плям і бруду!
— Нема! — засвідчили вони.
— Хіба я маю теле— і радіоустаткування, щоб пропагувати прописні істини на всю планету?
— Не маєш! — загули вони.
— А картотеку?
— Дзуськи!
— А хіба можу я спілкуватися за допомогою коду нульової інформації? Отож, як ви самі переконалися, за своїми інформаційно-пізнавальними можливостями я поступаюся усім вам як оптом, так і вроздріб. Я не здатний виконувати навіть нескладні обов’язки вашої симпатичної друкарки! Де той в мене розум? Що я можу вам повідомити? Хіба ви самі не знаєте, що на небі понавішано зірок?
— Знаємо! — в один голос ревнули вони.
— Що навколо зірок обертаються планети?
— Знаємо!
— Що 2+2 дорівнює 2x2 або ж 22?
— Ще б пак!
Отут я й наполіг:
— Достойні скарбники знань! Хоч я темний неук, та вкажу вам джерело земних знань. Це — мій вірний штурман Азимут!
— Ваш колега?
— Він! Азимут закінчив школу космонавтів, а напередодні цих мандрів — школу підвищення кваліфікації штурманів. Це вельми освічена істота. За свої знання мав самі п’ятірки! Скажу по секрету: це він вирахував курс до вашої планети!
— Ура! — у захваті загули роботи. — А чи розмовлятиме він з нами так само щиро, як ти?
— Невідомо, — чесно признався я. — То впертий і затятий тип.
— Але ж ми можемо його примусити, — захвилювалися металеві інквізитори, — аби знати як?
— Оце я таки знаю, — скромно повідомив я.
— Нарешті, хоч щось!
— Щоб примусити впертого Азимута викласти всі секрети і таємниці, з ним слід день і ніч вести наукові бесіди і при цьому не давати йому спати. А щоб він, бува, не заснув, час від часу дратувати його оголеним електродротом з безпечною для вразливої білкової істоти напругою. Оце і все!
— Хай живе капітан Небреха! — у неабиякому захваті закричали роботи і оголосили перерву.
Тільки-но я повернувся в камеру, штурман до мене:
— Ну як?
— А ніяк. Мовчав мов риба — і край. Не виклав жодної таємниці. Сподіваюся, Азимуте, ти не осоромиш свого капітана чорною зрадою?
— Мій юний друже! — загув магістр. — Капітан Небреха дав тобі приклад, гідний наслідування. Але не забувай і про мене! Якщо Небреха промовчав лише раз, то я мужньо мовчу вже кількасот років. У цій благородній галузі я — абсолютний рекордсмен і чемпіон серед всіх ув’язнених. Недарма моє прізвище, як і знання, розшифровується коротко і ясно — Філософський Факультет!
— Дякую, магістре, за цінну і своєчасну моральну підтримку, — розчулено мовив Азимут. — А вам, капітане, скажу: мовчатиму, як безнадійний другорічник на екзамені!
Цієї зворушливої миті до камери з брязкотом вдерлися кілька наглядачів (видно, пам’ятали лиху вдачу штурмана) і заволали до Азимута:
— Гей, ти! На вихід!
Певно, перерва скінчилася…
Магістр невдоволено поліз у фотель, а я ліг і замислився. Роботи зроблять усе точнісінько так, як я їм підказав. Вони вестимуть з Азимутом наукові бесіди і не даватимуть йому спати.
Цікаво, чи витримає він ці пекельні інтелектуальні тортури?
Розділ 14
У НАУКИ ДОВГІ РУКИ
Азимут як пішов, так і зник. День минув, другий, третій, а мого вірного штурмана нема та й нема. Мабуть, експеримент проходив успішно, бо мені пом’якшили тюремний режим — дозволили у супроводі двох сторожів виходити на прогулянку навколо в’язниці. Одного разу під час прогулянки сталася випадкова, але незабутня зустріч.
Ідемо ми, коли бачимо — на дитячому майданчику здоровенний чолов’яга у пісочок грається.
Мої сторожі благоговійно залопотіли:
— Сам рісмарк Аль-Бульк!
— Найбільший благодійник планети!
— Холодильник!
Я підійшов ближче, бо ж і мені цікаво.
Дивлюся, а цей м’язистий велет сумлінно накладає совочком пісочок у формочки, потім перекидає їх, лишаючи неїстівні котлетки, біляші та кексики. А сам захоплено белькоче:
— Еники-беники їли вареники…
(Продовження на наступній сторінці)