«Космiчна халепа капiтана Небрехи» Юрій Ячейкін

Читати онлайн гумористичну повість Юрія Ячейкіна «Космiчна халепа капiтана Небрехи»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не знаю…

— Один плюс один дорівнює двом! Я запитую, ви відповідаєте, значить, нас у цій кімнаті двоє.

— Троє, — відповів я.

— А де ж третій? — обурився він.

— Ви!

— Так! У вас, капітане, тонкий і спостережливий розум. Але три мінус один — два. Двох мені й належить посадити. Тільки куди? Попереджаю: тут запитую я, двоє відповідають…

— Ні, один, — виправив я його помилку.

— Як?

— Бо один з двох — безвідповідальний! Чи ви почули від нього хоч одну відповідь? І якщо візьмемо ситуацію: один відповідальний мінус один безвідповідальний, то одержимо чистий нуль!

Я вже святкував у душі перемогу, та передчасно.

— Це аксіома, плюс і мінус взаємно знищуються. Виходить, вас нема, і мені нікого садити за грати, — та після того цілком слушного висновку він раптом позбувся будь-якої логіки. — Але ж ви є у протоколі і акті про конфіскацію майна.

Перший тур арифметичного двобою я програв. Хіба ж знав, що й серед роботів є бюрократи?

А цей полірований бовдур ніби прочитав мої понурі думки:

— Ми, роботи, хитріші від усіх. Отже, слід розв’язати складне завдання: де розмістити двох, якщо немає вільних камер? Здогадуюсь: двох слід посадити до головоногого чотирихоботника з Тукана. Його інтелект настільки високо розвинений, що він здатен спілкуватися відразу з чотирма. Чотири мінус два — бракує ще двох.

— Цікава комбінація!

— Атож! — самовдоволено погодився продукт металобрухту. — Він має чотири ретрансляційних хоботи. Якщо хоч один не завантажений, він не може розмовляти навіть з трьома. Тому-то й мовчить уже кількасот років. З вами ж він також не розмовлятиме, бо бракує ще двох.

Розділ 10

НА ЧОТИРИ Є ЧОТИРИ

Вир нез’ясованих питань закружляв у моїй голові, коли нас вели до камери. Чим ми завинили перед цією цивілізацією? Чому вже кількасот років тримають в одиночці головоногого вченого з Тукана? Про які таємниці хочуть дізнатися від нього роботи? Можливо, тутешні аборигени не люблять інопланетних заблуд? Але навіщо тоді захаращувати Всесвіт зойками про допомогу?

Камера була пречудова. Гріх скаржитися на дбайливо створені побутові умови: широкий, мов танцювальний майданчик, письмовий стіл, устаткований пультовим магні-відеотелефоном, і журнальний столик з електрокавником. Розлоге ліжко за легенькою ширмою з веселими візерунками, стереоекран телевізора на всю стіну, на підлозі — м’який килим. Окрім того, кілька томів шахових етюдів та енциклопедичне видання з питань всесвітньої галактології. Але з усього було видно, що камера розрахована на одну особу.

Та неприємне враження справив на мене господар помешкання. Він застиг недоладною купою в єдиному кріслі і тужливо позирав великими, як тарілки, сумними очима.

Хоча й здогадуєшся, що отакий високоосвічений інтелектуал тобі анітрохи не зашкодить, але як глянеш на нього, аж мороз поза шкірою. Адже в цьому затишку сидить моторошне видовисько — чотириніг. Велетенська драглиста голова з холодними, гіпнотизуючими очима, страхітливі м’язисті кінцівки з численними горбками присосків, огидна слизька шкіра. Втішало те, що цей головоногий лантух був у стані цілковитої апатії та байдужості.

Я героїчно переборов свої земні рефлекси і бадьоро, приязно привітався:

— День добрий! Як ся маєте, колего?

У відповідь — безрадне кліпання очима.

— Певно, теж свого часу прибули рятувати цих безмозких ляльок? І ми втрапили в таку ж халепу. Слід тепер помізкувати, як врятуватися…

— Аякже, порятуєшся, — в безнадії пробурчав Азимут, якого вже звільнили від осоружного кляпа. — І досі нічого не второпаємо, хоч наслухалися у чотири вуха.

Чого тільки з людиною не робить розпач! Азимут знайшов розв’язання проблеми, але сам того не помітив. Якби не моя пильність, порятунок буквально вислизнув би з рук!

— Колего! — заволав я до вченої голови з чотирма мацаками-ретрансляторами. — Мені відомо ваше горе — нема з ким слівцем обмінятися, бо маєте аж чотири передавачі, що мусять діяти синхронно. Але я і штурман маємо чотири приймачі, що звуться вухами! Причому те, що влітає в одне вухо, в друге не вилітає. І якщо ваша на те ласка…

Головоногий велет думки нараз ожив, заворушився, звівся на свої чотири мацаки і раптом стрибнув мені на груди. Його ретранслятори стиснули мене в сталевих обіймах. Очі його збуджено блищали.

Подивилися б ви у ту мить на Азимута! Від цієї кошмарної чотириногої каруселі волосся у нього стало дибки. І що б він скоїв, якби з нього познімали гирі та кайдани? Думаю, роздер би брата по розуму і колегу по в’язниці.

— Капітане! — кидав він мені корисні поради. — Дайте йому каблуком по ретрансляторах!

Аж тут головоноге чудовисько вхопило в свої могутні обійми і штурмана. Ми були схожі тоді на космічний варіант троянської історії з Лаокооном. А тим часом потвора з Тукана притулила нас один до одного.

— Мої космічні друзі! Дуже перепрошую за цей, може, надто бурхливий вияв емоцій. Але, вибачайте, мене вельми розбурхала геніальна порада капітана про чотири передавачі і чотири приймачі. Зважте, я героїчно мовчав, як безнадійно зіпсований гучномовець, аж кількасот років!

— Вельмишановний колего! Пробачте, не знаю, як вас величати…

— Магістр філософії Філ-Фак, — відразу ввічливо прогуло в обох вухах (Азимутових теж).

— Отож, велемудрий магістре, тепер набалакаєтеся хоч до третіх півнів. Це запевняю я, капітан Небреха, і мій вірний штурман Азимут.

— Ще раз дякую, мій рятівнику і мудрий пораднику! — мовив Філ-Фак. — Неодмінно скористаюся з вашої дружньої пропозиції. Тим паче що мене слухатимуть істоти з тонким розумом і завбачливо вмонтованими двома приймачами. А я, капітане, щоб ви знали, можу здолати балаканиною аж світловий рік без жодної перерви на перекур.

Оце здібності! Талант, куди не кинь…

Розділ 11

НАЙБІЛЬШИЙ БЛАГОДІЙНИК — НАЙБІЛЬШИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ

То з першого знайомства магістр Філ-Фак своїм зворушливим тяжінням до дружніх обіймів міг будь-кого налякати до смерті. Насправді він зразково вихована, всебічно розвинена істота, чия інтелектуальна міць змагалася з винятковим фізичним гартом. Гармонія і якість в одній особі!

Та повернемося до розповіді.

— Любий брате по розуму! — звернувся я, коли дружні обійми Філ-Фака дещо послабшали. — Бачу, ви схильні до односторонньої розмови. Згода! Але нам треба добряче обмізкувати тему, щоб я не перебивав вашу лекцію численними доповненнями.

— Маєте рацію, капітане. Залюбки вислухав би ваші побажання щодо цього, але боюся, ми лише даремно гаятимемо дорогоцінний час. Адже ви не можете підказати мені тему, про яку самі нічого не знаєте! Отож, з вашого дозволу, пропонуватиму я, — самовпевнено сказав він.

— Прошу, магістре!

— Так ось: масштаби Всесвіту. Ваша думка?

— Я сам їх вимірював. Пригадую кумедний випадок, коли ми з Азимутом…

— Таємниця спалаху наднових зірок! — заволав магістр.

— Одну таку я самотужки запалив. А трапилося це так…

— Антисвіт!

— Вельми повчальна тема! Пам’ятаю, під час мисливських мандрів до сузір’я Дракона зустрівся з антисобою…

— Чорні Сонця! — У голосі Філ-Фака виразно бринів відчай.

— Що саме ви маєте на увазі: так звані "гравітаційні могили" чи конденсатори променевої енергії, які чорніють на небі по той бік світла?

Дві пари його мацаків безпорадно впали. Мені стало шкода цього нещасного ерудита. Мовчати кількасот років і не набалакатися, коли нарешті трапилася нагода! Але чим йому зарадити? Адже магістр, безумовно, мав рацію, коли запевняв, що я не можу запропонувати тему, про яку сам нічого не відаю. Ех, якби на його місці та були місцеві роботи! От хто міг би дещо розповісти!

Але мене раптом осяяло.

— Магістре! Ви в цій в’язниці вже кількасот років, а ми тут недавно. Отже, відаєте про тутешню цивілізацію все, а ми — нічого!

— Ви — геній, капітане! І хто б міг подумати?!

Я ніколи не був про себе такої високої думки. Та хіба заперечиш особі зі сторонньої галактики? Зрештою, даючи оцінку мені, він вшановував могутній розумовий рівень усього людства.

— Ваш світлий розум яскраво освітлює туманну царину архіпелагу незайманих тем! Ви, капітане, — компас наукової думки!

І ще багато слів виголосив цілком об’єктивний корифей наукової думки з Тукана на повну потужність усіх чотирьох ретрансляторів. Тепер йому просто бракувало трибуни.

— Колего! — нарешті вдалося мені зупинити цей велемовний словопотік. — Я теж неабиякий майстер на компліменти, але не хочу втрачати ані хвилини на пусті балачки, хоч які б вони не були приємні. Не тим час дорогий, що довгий, а тим, що короткий.

— Тож повідаю предивну історію…

То була справді найдивовижніша історія, яку я будь-коли чув. Ви слухаєте її з моїх вуст, у спокійних кабінетних умовах. А я почув у в’язниці, причому від розвитку історичних подій залежали моя і штурманова долі.

Уявляєте, яке враження справила на мене оповідь про навали безжальних армад на далекі планети? Гинули космічні кораблі, палали, мов страхітливі смолоскипи, планети…

(Продовження на наступній сторінці)