"Кому повім печаль свою?"
А чому ніхто не спитає, кому повім радість свою?
А Дарка? Так вона в мене вже доросла…
А до чого доросла?
А може, до тієї вирішальної хвилини, коли щирість матері дає початок новій, дорослій щирості поміж нею і дочкою на майбутнє?
Хліб за хліб, довіра за довіру?
"Я розповідала, звичайно, у процензурованому варіанті, а моя дитина в напрузі не спускала з мене ока".
Дарка про себе:
"І як мамі не соромно говорити зі мною про такі речі?.. З мене досить, що я застукала вас, як ви цілувались за шафою… ніби пара закоханих… господоньку, яке щастя, що не винайдено ще апарата, з допомогою якого можна було б читати чужі думки…"
— А мамця знає, наш гість міг те все вигадати… Бабця казала, що він якось так дивно поводиться, ніби боявся чогось…
Дарка про себе:
"А коли воно справді так було, як мама розповіла, то незвичайними в цій сумній історії є тільки ті двоє… вона — тим, що навіть у годину смерті пам'ятала про своє кохання… а він — тим, що почерез біль ревнощів і сором поразки все ж таки дотримав слова… а ви, мої кохані, тільки статисти в цій великій грі… звичайнісінькі статисти, мамочко, і більш нічого…"
— А чого ти, донько, якось так дивишся на мене?
— Я? На мамцю? То мамі так здається…
— Можливо… Я цієї ночі чогось довго не могла заснути… А ти глянь, яке червоне сьогодні сонце…
22
Туга за батьківщиною (нім.).
23
"Цісарсько-королівська".