— Але ж я ще не доказав тобі до кінця своєї розмови з Орестом…
— Цікаво…
— А ти знаєш, справді цікаво… Він поставив мені запитання, яким мене зовсім приголомшив…
— Та що ти кажеш?
— Він спитав мене просто з мосту… Ти чуєш?
— Микольцю, я ж уся перемінилася на слух…
— Спитав мене, чим я ліпший від нього і чим він гірший від мене, що Галинка, як він казав, віддавала мені "першенство". І що я мав на це відповісти?
— А й справді, що ти відповів?
— Я сказав те, що думав… Я йому сказав щиро, що якби я був дівчиною і Мав вибір між ним і мною, то, само собою, вибрав би його.
— Може, не треба було вже аж так… Кінець кінцем, чого тобі бракує?
— Може, мені за тих часів справді нічого, як ти кажеш, не бракувало, але Орест мав аж надто…
— Наприклад…
— Може бути й приклад! Хто з наших учителів знав французьку мову? А він плавно говорив по-французьки. Навіть "Ле мон" виписував з Парижа. Я вже не кажу про його музичні здібності…
— Це все правда, Микольцю! Ти ще додай, що колись за класичний профіль дівчата прозвали його "Гете"… Він був настільки "добре вихований", що навіть картоплю в мундирах чистив ножем і виделкою… Ну і що з того?
— Як це розуміти?
— Поперед себе навпростець! Він мав добрих прикмет аж надто багато, а Галина хотіла тебе, а ти не хотів її, бо в неї був мошок на верхній губі… який, зрештою, не заважав Орестові…
— Ти мене знаєш…
— Ага, як на суді: "Правду і тільки правду".
— Таким я вже, жінко, народився і на це нема ради… Одне мені не зовсім ясно… Якщо покійна щось почувала до мене, то як зрозуміти, що відразу ж по нашому весіллі, здається, менше як за місяць, вона вийшла за Радзієвського…
— Може, саме тому, щоб бути поблизу тебе. Чейже тоді ніхто не міг передбачити вбивства в Сараєві…
— Воно то правда, хто був би тоді сказав, що за якихось чотири роки ми з Радзієвським житимемо в інших державах? Але ж ти не забувай одного… Сім років до війни жили вони у Луківцях, так би мовити, на наших очах…
— Я знаю, що ти хочеш сказати… Справді, і ми, і всі, хто знав Радзієвських, мали їх за ідеальну пару… Може, якби не той Талергоф пізніше!..
— А це, справді, треба ж такому трапитись… у Росії мало його не розстріляли як австрійського шпигуна, а в Австрії запроторили у табір як шпигуна російського… Війна є війна, нічого не вдієш…
— Він не казав, коли Галинка переїхала до нього в Польщу?
— Ну, певно, вже по війні… Ні, чекай, я забув, він мені казав, що вона ще під час війни поїхала до Відня шукати протекції в якогось там посла…
— І поки добивалася аудієнції у пана посла, розпалася Австро-Угорська монархія, і Орест знову опинився у тюрмі, але вже "Польської одродзоної"…
— Ну, то коли вони, кінець кінцем, віднайшлися?
— Ти знаєш, він чомусь про це не хотів говорити… а я, зрештою, не дуже й розпитував…
— Та певно, як людина сама не хоче… А втім, тепер це вже й не таке важливе. Мене дві речі страшенно вразили в цій історії…
— А саме…
— По-перше, чому Орест стільки років не давав про себе знати… А по-друге, це стосується вже Галинки — хай мені господь простить, бо про мертвих — або добре, або нічого… але все ж таки не годна я зрозуміти, як можна прожити з чоловіком сімнадцять років…
— Чекай, жінко, яких сімнадцять? Таж війна тривала чотири роки…
— Хай буде… хай буде тільки тринадцять… і на кінець завдати йому такого удару…
— Я завжди говорив, що то сильний характер…
— Ти про кого?
— Звичайно, про Галину…
— Ти кажеш "сильний", а я сказала б — жорстокий… То Орест ще святий чоловік, скажу тобі, що хотів вислухати її…
— Ну, знаєш, остання воля… це вже така річ, що… Мені чомусь здається, що поміж ними мусило зайти щось таке, чого Галинка не могла пробачити йому…
— Ти думаєш… зрада?
— Різні зради бувають, жінко…
Часинку мовчать.
— Що там зайшло поміж ними, цього ніхто вже не знатиме… Чекай, я хочу поцілувати тебе…
— За що, люба?
— А я не знаю, за що… Хіба можна так ставити питання?.. Може, з вдячності, що нам знову по двадцять з чимось… А й справді, що таке кохання, як не одне…
— Але я тобі не доказав найважливішого. Орест спитав мене — але треба було бачити… чого кажу: "бачити"… треба було мати силу витримати погляд, яким він свердлив мене…
— Ну, то про що спитав він тебе?
— Гм… спитав… спитав, чи з боку Галини — ти чуєш? не було спроб дати мені зрозуміти, що я їй не байдужий…
— А ти що на це?
Климентина бере його лице в долоні й повертає до себе, хоч у переддосвітньому тумані розрізняє тільки ніс і темні западини очей.
— Що ж я можу тобі на це відповісти? Брехуном треба народитись або солідно тренуватися в цьому ремеслі… Я, зрозуміло, з місця заперечив, але видно було з інтонації мого голосу — кажу ж, брехуном треба народитись… було щось такого, що відразу насторожило його. Він умить змінився на обличчі, ніби застиг, і щойно по хвилі спитав мене, чи те, що я сказав, можу підтвердити "словом честі"…
— А ти… що?
"Ти ж мене щойно цілувала… чого краєш тепер моє серце без ножа?"
— Я, питаєш, що я… Суди мене, як хочеш, але я не міг інакше… Я простягнув йому руку… правда, "даю слово честі" не вимовив, але це вже чиста формальність… Я ж дав йому свою руку! Хоч знаю випадок… я розповідав тобі про такого Євзебія в українській гімназії, який покінчив з собою…
— Пам'ятаю, ага, пустив собі кулю в лоб, його було піймано на фальшивому "слові честі"…
— Ото ж… ото ж… А я не міг інакше повестися з тим нещасним чоловіком… О господи, який то був тяжкий день для мене! Слава богу, що настає вже новий!
"Де це я читала, що до нерозгаданих людиною явищ у природі треба віднести й неподільне кохання… а може, Микола знає?"
Тієї миті почула ритмічне, спокійне хропіння здорової людини, яку застукав сон з легкою ношею.
Такого не траплялося з Климентиною навіть замолоду: щоб, припустимо, після "вечірки", не подрімавши навіть півгодинки, почувати себе свіжою, як по купелі у гірському потоці.
А власне, що такого особливого трапилося в її житті від учора до сьогодні?
Наче й не так багато…
Трагедія двох, колись близьких, а сьогодні вже міфічних друзів, що тайфуном увірвалася в їх застояне життя, не опустошила його, а тільки обпекла оздоровчо.
Чи не таким способом знищують плісняву у вогких, безсонячних приміщеннях? Пройнята майже біологічною радістю від змін, що сталися в її світосприйманні, Климентина, як кожна здорова тілом і душею людина, не аналізує їх причин, а втішається самими наслідками.
Вона не та, що була тому добу назад. Прокинеться Микола, й він теж не буде тим, ким був учора…
Коли в накинутому на плечі "шляфроку" вийшла в сад і босоніж пішла не по шутрованій стежці, а по сизій від роси траві, відчула в серці солодко-терпкий щем перемоги.
Над чим?
Над оспалістю почуттів до чоловіка, яку вона, нерозумна, поспішила покласти на карб своїх неповних сорока років.
Над відмиранням мрій, які не стосувались кола її сім'ї.
Над фальшивістю у самих своїх засадах теорії, начеб продовження молодості не залежало передусім від людини самої, а від механічно позначеної кілками межі літ.
Над злочинним, так, злочинним змарнуванням плину життя, яке прекрасне і трагічне тим, що не знає вороття назад…
Ось мить канула у вічність, і ти, жінко, знову на землі.
А земля перед сходом сонця холодна й волога.
А тому занеси трісок, розпали під плитою, залий котел, аби тепла вода була під рукою, помийся, переодягнися і — чекай.
Як-то "чекай"?
А так, як учора, позавчора… поза-поза-позавчора, як мільйони твоїх подруг на всіх континентах.
Адже жінка-мати — це насамперед чекання. Ти цього не знала?
А чим же тоді цей сьогоднішній винятковий день буде відрізнятись від довгого шнурка своїх попередників?
Тільки одним, жінко-мамо, тільки одним, май на увазі: він буде багатшим на ілюзії.
Але ти не сумуй. У тобі природою закладена сила, яка має чародійну здатність продовжувати життя ілюзіям.
А що таке ілюзія, яку породила дійсність?
Це ж та сама дійсність, яку породила ілюзія…
Брехня, що щастя, як печериця, любить відлюддя й тінь.
Жорстока у своїй зарозумілості синя птиця прагне не тільки милуватись собою, але й садистично потішатись над тими, хто не встиг її піймати за красноперий хвіст.
Ця пташина нагадує дочку Єви в розкішному платті, для якої замало вертітись перед дзеркалом.
(Продовження на наступній сторінці)