— Ні… ні.. Вона була б мені сама призналася. Між мною і Галинкою, ти ж знаєш, були такі стосунки, що вона не втаїла б навіть цього. Даю собі голову відрубати…
Миколі плутаються в пам'яті самі слова без мелодії: "Товаришка з товаришкою товаришувала… товаришка товаришці правди не сказала…"
— Ти щось сказав?
— Ні, нічого, припленталась мені на думку одна співанка…
— Цікавий ти чоловік, Миколо…
— Я б такого не сказав про себе…
Лежать поруч, а їх мислі, як і тіла, поволі віддаляються від себе.
— Я хотіла б тебе ще спитати: ти знав, що Галинка закохана в тебе?
— У таких речах, люба, ніколи не можна бути абсолютно впевненим. Навіть коли і є деякі ознаки… Мені, наприклад, один час здавалося, що ти мене трішки ревнуєш до Галинки… Правда, смішно?
— Зовсім не смішно… Бо воно таки так було. Зрештою, я тобі призналася в цьому зараз по шлюбі, невже ж ти забув?
— Знаєш, я міг і забути… Бо я тоді мав тільки одне на думці: як би скоріш повечеряти й піти до спальні.
— А мені чомусь спокою не давало те, що ви з Галинкою жили під одним дахом і відділяли вас тільки вузеньки сіни.
— Але ж на Галинчиній половині жила баба з онукою.
— Так, але долівка була глиняна…
— Ну, і що з того?
— Не чути було б кроків…
— Ах ти, панночко з "доброго дому"!
— Дай спокій, завтра будуть синяки на шиї!
— Я вже колись тобі говорив, що Галинка не була моїм "типом"…
— Але вона була дуже гарна… Якоїсь, я б сказала, аж витонченої вроди… Все гармоніювало в неї… До її блискучого воронячого волосся, здавалося, так і пасували тільки ті єдині широкі брови, а не інші. Тільки ті скісні, наче злегка підпухлі, трав'янисті, а не іншого кольору очі.
— А мені найбільше імпонував у ній її характер. Не гнівайся, жіночко, але я не зустрічав у житті другої такої вольової дівчини, взагалі, жінки… "Їй би вродитись мужчиною" — от що про неї можна було сказати. А ти без провокацій… Найперше я був по вуха закоханий у тебе. Таке ходило собі нахмурене… таке неприступне, ніби ласку робила людям, що живе на божому світі…
— Не вигадуй! Ну, а що тобі не сподобалося в Галині?
— Я ж тобі щойно сказав, а крім того… Ти що, справді не здогадуєшся?
— А-а! Тільки мені здавалося, що той чорний пушок над верхньою губою, навпаки, додавав їй деякої пікантності…
— Може, для декого з більш рафінованим смаком то так, але для мене, мужицького сина… той делікатес був ні до чого. Я, грішний, волів… гм… і досі волію, так би мовити, без гострих приправ… Отой первісний задум богової Єви.
Микола нахиляється над Климентиною.
— Ну, а тепер з іншої бочки. Мушу тобі висповідатись з останнього свого кавалерського гріха.
— А чому аж так пізно?
— Та тому, що до нинішнього дня, до вчорашнього, це була не тільки моя таємниця…
— То зв'язане з Галинкою?
— Ага…
— І ти не хотів за її життя…
— Ти вгадала.
"Чого вона напружилася вся… Невже ревнощі до померлої?"
— Тобі незручно, люба?
— Ні, ні… добре. Я хочу тільки покласти голову тобі під пахву, отак. Тепер слухаю тебе…
— Бачиш, я був би нещирий перед тобою і нечесний перед собою, якби сказав, що не помічав уваги з боку Галинки…
— Наприклад?
— А моя жіночка цікава! Наприклад, я міг застати в себе в кімнаті кілька незабудок у флакончику…
— Замість того, щоб ти їй, то вона тобі?
— А любов давно визнала рівноправність… Крім того, в мене була наречена.
— Продовжуй.
— Або прикрите серветкою щось солодке на тарілці…
— А ти про це солодке розповідав мені, як ми тільки побрались. Тільки тоді ти все це по-іншому тлумачив…
— То правда, що я тоді говорив й не договорював. А тепер уже знаєш, чому… Одного вечора сиділи ми з Галинкою у садку…
— А де я була?
— Ти, як звичайно, поїхала на суботу-неділю в Чернівці до мами.
— А чому ти не поїхав зі мною?
— А де б я мав ночувати? Готель для мене в той час був задорогий…
— Ясно…
— Пам'ятаєш столик під горіхом у садку в Янчихи?
— Авжеж.
— Ми часто з Галинкою проводили час за цим столиком, коли ти нас покидала і їхала до мамці…
— А ти ні разу не просив мене залишитись на неділю в Луківцях.
— Не смів, а потім — я знав, яка у вашій родині панувала дисципліна.
— Ну, а далі що?.. Сиділи ви з Галинкою за столиком під горіхом і… про що ви розмовляли?
— Того разу, якщо не помиляюсь, я "з педагогічною метою" хвалив її, що вона за короткий час так гарно опанувала українську мову.
— Ну, знаєш? Хвалити когось за те, що навчився по-своєму говорити! Вона ж українка!
— Перепрошую… вона була "ц. к."[23] буковинка, а це змінює суть справи.
— Ай, то все з її боку робилося для того, щоб тобі подобатись…
— Тим більше заслуговувала на похвалу! А вона, ніби заохочена моїм визнанням…
— Я собі гадаю!
— Климцю, я просив би не перебивати…
— Мовчу… мовчу!..
— …почала декламувати із "Зів'ялого листя" Франка:
Як на вулиці зустрінеш,
то обходиш мене ти.
Добре робиш! Спільним шляхом
не судилось нам іти.
— А пізніше, після якоїсь там суперечки поміж нами, ти мені написав цього вірша.
— Ти знаєш, я не пригадую собі… пробач мені, але великого гріха в цьому не бачу… Франко для всіх, не правда? Галинка декламувала з таким почуттям і з такою доброю вимовою, що я погладив її по голівці, як старанну школярку.
— А вона?
— Нічого… Думаю, що не було їй неприємно. Надворі було тепло, але хмарно. Починало вже добре темніти. Знаєш, як у горах ніч западає раптово. Правда, з вікна господині сіялося світло, й ми могли бачити одне одного виразно, хоч довкола була густа темрява. Мусило бути досить пізно, бо у Янчихи погасло світло, і ми відразу опинились серед чорної, хоч і теплої ночі… Я підвівся, щоб провести Галинку до хати, зрештою, і самому хотілося вже спати, але вона виявила бажання ще посидіти… Казала, що як ми звикнемо до темряви, то нам не буде здаватись, що вже так пізно… І ще казала, що, коли не стане світла, то і матіола запахне сильніше.
— І ти повірив у таку нісенітницю?
— Чому аж "повірив"? Я взагалі не задумувався над тим. Просто вволив її волю. Потім вона заспівала…
— Як? Уночі? Під чужим вікном, за яким сплять струджені люди?
Микола поблажливо погладив жінчине волосся.
— Климцю, не треба аж так… По-перше, "струджені" селяни не знають безсоння, а падають на постіль, як солома. Це, по-перше… а по-друге, як пригадуєш собі, столик стояв не під самим вікном, а по-третє, Галинка співала піаніссімо… хай небуковинська земля буде їй пером…
— А потім?
— Дозволь мені трохи помовчати…
Климентина вмовкає, але думає своє: "А все ж таки вона залишила слід у твоїм серці…"
— Ти пробач мені, але не маємо чого квапитись. Ось скоро сонце зійде й треба буде братись до роботи.
— А далі що було?
— А що мало б "бути"? Я все ж таки встав і пригадав, що завтра треба нам до школи йти, а то скоро когути запіють…
— А вона що?
— Вона? Гм… вона теж підвелася з місця, бо що мала робити? Не знаю, чи тому, що наші очі звикли до темряви, чи, може, за той час небо звільнилось від хмар, але стало ясніше… В усякому разі, я бачив її досить виразно… Галинка, ти лише слухай, обійшла стіл навколо, стала навшпиньки, закинула мені руки на шию і сказала, наслідуючи дитячий голосок: "Дитина хоче спатки. Дитина просить взяти її на руці і занести до хатки".
Сказав і вмовк вичікуюче.
"А я навмисне, коханий мій, не скажу тобі ні слова… гм… от тобі й "чоловічий характер"…
— Ти слухаєш мене?
— Що маю слухати? Ти ж нічого не говориш…
— Правда… правда… І що я мав робити супроти такого її бажання? Я, як кавалер, вволив її волю…
— Взяв її на руки?
— Так, нахилився, взяв попід коліна і поніс… Вона закинула мені руки на шию… Не знаю, чи важила більше як півкорця… Відчинив ногою сінешні двері, навпомацки увійшов до хатини і… поклав на ліжко.
— У черевиках?
— Напевно, в черевиках, бо щось не пригадую собі, щоб я її роззував.
— А далі що?
— А далі склалася зовсім дурна ситуація. Я постояв ще хвильку біля неї, а позаяк вона мовчала, сказав "добраніч" і вийшов. Правда, вона мені не відповіла…
— Я гадаю…
(Продовження на наступній сторінці)