Округи нас діялось, чулось, велося. Що радощів, а що журби зважали ми збоку; скільки поженилось на селі, заміж повиходило, народилося, вмерло; як радощі проминали і журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, — ми ж усе жили своєю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах і вертався сивіший та похмурнішнй; матії усе смутніла і слабішала. Од Катрі вісті були рідко, та й то неширокі. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: "Здорова, — напише, — живу, богу молюся за свої гріхи і за ваші".
Скільки-то сліз виливалося матусиних, слухаючи, а опісля згадуючи, скільки благалося благословення! У Марусиній хаті ще гірше повелося: що далі, Чайченко зовсім дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що він у неї під тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного ка язиці, — він не встерігся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цікавий підхопив та розславив по селу, — от і поговір став недобрий. Тоді всі до Марусі молодиці з питанням та з жалощами, усі старі баби з радами та з наукою; тільки Маруся на усі питання і жаління, і на ради усі: "Він мені добрий і любий; я його над усе в світі шаную". І жалібниці, і порадниці образилися, — покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Ніхто й одвідати не одвідає.
Тільки й ходили до неї, що мати да я; ми — частенько.
Одного разу підходжу городу стежкою до хати, — се було у свято, — аж дзвінкий регіт такий чути, що так і розкочується. Гості в неї якісь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся і Чайченко, і гості — молодиця і чоловік. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пізнала, хоч ніколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, білолиця, уста червоні сміються, очі радісні, убрана світло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всміхатись на ту красу сміливу та веселу. Тільки оті брови її високі і зрощені в'юнкою чорною гадючкою на чолі білому чорніли, — щось недобре віщували. Поруч з молодицею, од вікна у затінку, сидів чоловік плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивіло в його космами; од лівого виска він чорнявий як грак; а з виду дивився він спідлоба, або збоку, наче кого підгледжував злими очима своїми, і Маруся, почастувавши усіх, одійшла; я в неї і питаю:
— Хто се в вас, Марусе?
— Шинкар із жінкою.
— Чи давно се ходять вони до вас?
— Се уперше прийшли сьогодні.
— Як се здумали вони?
—Та шинкар схотів неодмінне до нас.
— Чого то?
— Каже, мене забачити.
— А ти ж до їх підеш?
— Та ще не знаю, Яків ще не казав нічого; як Яків мені скаже.
Спокійна собі, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квітчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидів із гістьми дуже смутний, зітхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка іскра спахувала з чорного його ока... Шинкарка '^j усе всміхалася.
— Нащо п'єш багато, не пий! —озвалась вона до шинкаря (а він чарку за чаркою випивав).
— Чому не пити мені? Уп'юся — мене люба жінка доведе до господи.
— А як не схочу? — задзвеніла вона жартуючи.
— Не схочеш? — каже, а сам її міряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зітхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звів очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собі почув, — тоді шинкар очі в землю врив.
— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!
— Дякувати, мене добрі люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирість, як за те, що жінка хороша, славлють, — то прихильному приятелеві мило подивитися на мою кралю!
Та й засміявся, а такеньки засміявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
— А ваш брат у других, чи здоровий він з молодою жінкою? — пита знов Маруся.
— Пом'яніть його душу, шановна хазяєчко! Хіба ви ще не чули? То б я вам давно вже повістив! Жіночку його молоду взято й завезено кудись... а він втопився.
— Як? Боже мій! Боже мій! Бідна ж вона людина!
— Чого — бідна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у світі... Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився ані повісився б сам один, а хіба вже вкупці з коханкою!
Схиливсь до своєї жінки, оком іскрить.
— Удвох, кажуть, і вмирати охітніш! — додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гості прощатися і побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова і махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
— Годі махать, пора перестати! Ходім ізо мною! — Отсе, не даси добре і з хазяйкою попрощатися, — засміялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — відказав їй.
І пішли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й сміялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
— Бувайте здорові! — Шинкар ішов не оглядаючись. У кілька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чайченком і що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те між ними, — казали, — що став шинкар свою жінку зневажати — вона все оджартовувалась, сміялася, а Чайченко не переміг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бриніло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. І казав шинкар Чайченкові: "Не приходь, — каже, — у шинок більше!" А Чайченко кричить: "Чому?" — "Не приходь у шинок!" — знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" — "А то прийди", — промовив шинкар.
Люди вже їх розвели і за Чайченком двері зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже бліда була, дуже, хоч і не втеряла на той час ні хисту свого, ані всміху. Шинкар же веселий такий, розвеселився і жарти підняв... Повістки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому ніде не бачив ніхто.
Я приходжу до Марусі: чи все гаразд, Марусе?
— Чоловік нездужа, — смутно вона мені одказала.
— Коли се він занедужав?
— Та вже три дні. І не їсть, і не п'є. А вже по тій сварці три дні вийшло.
— Та де ж він?
— Лежить у кімнаті.
А він тоді кличе: "Марусе!" Вона схопилася — кинулась до його.
— Хто се до нас прийшов? — питає.
— Се Хима прийшла мене одвідати.
Нічого більше не казав і не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тоді їй говорю:
— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
— Не знаю. Що було? Яків повернувся недужий. Вчора вранці прибігла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Яків не приходить, бороню йому, в нас біда! "Чуєш — не приходь, бороню тобі, — крикнула на Якова, — в нас біда. Мій буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми віри, не приходь". І побігла від нас. Я більш нічого не знаю. Мені сумно, і боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собі мовчучи. Багато дечого мені й чулося, і згадувалось!
— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!
— Чого жаль? — спитала Маруся.
— Життя молодого, віку загубленого дарма — чи я ж вже тобі не казала, чого жалко?
— Мені не жаль нічого, — говорить.
Знов змовкли — сидимо... Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця поблискує.
— Куди тепер підеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить і грім, і блискавиця й вітер.
— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — І зосталася. Чайченко лежав неспокійно, в тривозі, на ліжку, — зітхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввіходила, не насміла біднесенька. Раз чи два звечора він покликав її, спитав, хто в хаті в неї, наче забував, що я прийшла, а що далі вночі, то все частіш, частіш її кликав і все каже: "Хтось прийшов до нас!" — "Нема нікого". — "Хтось прийшов; я чув, у двері стукало, хтось під дверима, — відчини!" Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: "Під ворітьми хтось стоїть", то: "Під вікном хтось добувається". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нікого не було цілу ніч тую чорну, вітряну.
Мені почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом...
Ha світанні, чуємо, стукають тихенько, там міцніш, — Маруся вибігла, я за нею. "Хутче, скоріш!" — гукав нам услід Чайченко...
Одчиняємо ворота, а під ворітьми шинкар.
— Здорові були! — до Марусі. — А де ваш чоловік?
— Дома.
— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома він.
— Він нездужає, лежить.
(Продовження на наступній сторінці)