А я додому. Іду собі та думаю: чого-то на світі не бува, аби здорова наша голова! І той Чайченко! Чи він у барвінку купаний, що так дівчат чарує? Коли вже на правду йде, то й мені він чи одну нічку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася... Подумала, зітхнула та й сказала: "Годі!" І годі.
— А що? — пита Катря в мене всміхаючись, — чи ж я не вгадала?
— Твоя правда, — кажу. — Нещаслива дівчина! Жалко мені її дуже! Гірка їй доля судилася!
— Гірко даремне кохати, — промовила Катря, — гірко даремне дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хіба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у світі?" А Маруся: "А коли серце кохає — як не кохати?" Катря собі: "Який прибиток з тих любощів, — чи ж варті?"
Маруся: "Не знаю, тільки ніхто не залишить свого кохання..."
Часом Катря як посмівається, часом ніби як завидно їй чогось стане...
Все вона світом нудить, все ні до чого у неї нема охоти, ні до чого жадоби.
— Катре! — кажу їй, — так ти діло робиш, голубко, як мокре горить!
— Аби то! — вона мені, — аби день до вечора! Мати їй убрання хороші та пишні купує, — вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину — нехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди світом нудить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:
— Не одходь ти од Катрі, покинь усе, ходи із нею!
Батько нічого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрізь стрінемо несподівано. Нічого не скаже, — спогляне на Катрю і мине...
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лісі. Ходимо з нею — я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такі, було, ходимо, що й птаства не полохаємо...
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той літній — і зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А місце дике таке, неоселяне! Білі крейдяні шпилі гір лощать на сонці, та між горами котить річка глибока — ні древа, ні квіту, ні щебетання...
— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?
— Ходім у печери, — говорить мені та з цим словом і йде, а я за нею.
— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.
Темно було у печерах зовсім, і холод свіжий понімав. Де зверху у розпадину сонячний промінь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далі та далі — вже душно мені:
— Вернімось, Катре! — йде далі... Вже ми набрели те місце, де кам'яна постіль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголів'я. У тій печері наввишки буде так, що тільки стати схиливши голову чоловіку невеликого зросту; на стіні хрести вибиті, а перед тими хрестами на долівці ямка. Стояв тут хтось роки на молитві, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася і думала — невпокійна, тривожна... Як ірвоне з себе коралі дорогі — геть одкинула — тільки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати:
— Що тобі таке, Катре? — А Катря впала коло кам'яної постелі на коліна, розливається слізьми.
— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тії печери на світ божий.
— Що тобі, Катре?
Вона як стала, як глянула — чи ж пізнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподівано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радісна, та сама дивується...
— Химо! — каже до мене. — Я у черниці піду. Я скаменіла — як стояла.
— Буде мені спокій, — промовляє радіючи.
— В черниці! — кажу. — А мати ж? А батько?
— Ходім додому, ходім, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!
І додому поспішилася, а я за нею.
Увійшли у хату. Було саме тоді свято; батько й мати сиділи у стола говорячи. Катря їм вклонилася до ніг і просить:
— Тату, мамо! Я піду в черниці, — я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
— Катре! Катре! — покрикне мати.
— Я піду у черниці, — промовляє Катря, — стану богу молитися.
— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втішатись хотіли, а ти нас думаєш покинути при нашій старості... — плаче мати...
— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.
— Годі, дочко, годі! — мовить батько. — Я такого слова щоб більше не чув від тебе!
— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустіть мене! Не губіть моєї душі!
— Я сказав: годі — то й годі! — знов мовить батько. — Я ніколи тебе на се не благословлю!
— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителі не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.
— Пустіть мене... не губіть моєї душі... Я піду, пустіть мене!.. — слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черниці, просилася та плакала. Нікуди вже не йде — сидить у хаті — плаче.
Тиждень збіг.
Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрі: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрізь шукати, шукає й мати — ніде нема, ніхто з сусід не бачив.
— Десь пішла проходитися, — кажемо, а самі вже не впевняємось, вже серце мре... Нема Катрі і опівдня; вечір, ніч — не вертається. Яково то було матері перетривати; яково їй було батькові оповістити, — а батька той день дома не було. Як почув він — біленький став, зовсім біленький...
— Коли? —спитав.
— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пішла! — вбивається мати.
Батько коні запріг свіжі й поїхав зараз. Два дні його іде було — на третій повернувся наче з-під землі.
— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила і заплакала.
— Нема, — одказав.
Ще шукали, ще питали — не чутно ніде, ніде нема її, як у воду впала.
— Де ж вона пішла? Де ж вона поділася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великій пригоді, може...
Батько нічого свого не каже...
Нема у світі гірше, як та невідомість, непевність: що ні заспокоїться, ні зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опоживляли; усякі її пригоди й біди оплакували, то знов надію складали, що бог їй у всьому допоможе і на добре виведе.
Говоримо, було, із мамою та згадуємо, — батько слухає, — бровою не здвигне... Приходили раз по раз люди звідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони, було, в нас і нащебечуться, і наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самі провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вісень і зиму; діждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподівання. Прочуємо, що десь там, в повіті, бачили дівчину, нікому не знайому — батько їде питати — об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певності дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, раді — і знов плачемо та сумуємо, що її слід запав.
Коли кличуть одного рана батька й матір до священика. Мати й налякалася, і зраділа, і заплакала.
— А пощо то? — пита того дяка, що за нами прийшов. — Коли знаєте, скажіть нам, голубчику!
— Мені батюшка нічого не признавався, то й я не знаю нічого, — одкаже дяк.
Такий був справді, що сам собою не знав нічогісінько, — і голівка його була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, він їм каже:
— Дитина ваша жива.
— Господи боже мій добрий!
Розказує тоді священик, що вона вже в монастирі далекому, аж під Києвом десь, і отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дівчина з вашого села прийшла у наш монастир і зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителів має заможних, то нехай родителі оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такім убожестві, що й не сказати; черниці, які милостиві, здарували їй щомога; а ще нехай родителі не заборонять їй спасенія, бо се тяжкий гріх їм буде, і нехай присилають дочці своє благословеніє. "Молимося богові, — пишуть, — а вас просимо, щоб напутить і навести родителів на добрі і хороші мислі та вчинки".
— Пишіть дочці благословеніє, — каже священик, — не спортеся, не відмагайтесь — все рівно її не вернете, а жалю наробите, і гріх вам буде.
— Не вернеться вже? — пита мати та плаче. — Ніколи вже не можна?
— Авжеж, — одказує священик: — пишіть благословеніє.
— Хай же її бог благословить, мою дитину! — промовила мати, — хай бог її благословить!
А батько стоїть — не говорить.
— То й добре, — хвалить священик, поглядаючи на батька, — я так і напишу, що батько й мати благословляють...
— Ні, — озвавсь тоді батько, — за мене, за батька, не пишіть, батюшка; я не благословлю.
(Продовження на наступній сторінці)