Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй — в неї наче і очі й вуха позавішувані. Нікому вона так низько та гордо так не кланялася, як тій бідній Чайчихі, що та було ночі не досипляє, — дума, за що ласки одпала та як знов під ту ласку підійти? Сама так нам признавалася. Далі стратила надію власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату — вона тихенько з хати, — десь хоч під тином перебуде. "Діждуся, що вона попрощається, тоді і увійду — не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнівити — бог із нею! Якби не вона мене смутила, то б мені таке добре життя було з ними. У хаті в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я більше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? І такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"
Стара не довго ще пожила: на другий рік по весіллю вмерла. Не дуже й боліла.
Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тільки на ніч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселіш стала.
Заздрісна та радісна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тільки навідується; що який він смутний, та нетерплячий, та неспокійний ту рідку хвилину, як посидить дома... Куди він усе поспішається? Чого він, як на жарині? Чи все те бачила Маруся... Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нікому не казала — я хотіла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої ті підходи цікаві, а тиха, добра та ясна у своїй хаті.
Що далі забувалася небіжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурніша — важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу раділа, що він з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устріч йому виходить... По ниточці до клубочка, як-то кажуть, і Пилипиха вже вмічати почала, що дома він не говорить і смутує, а йде — вибирається з господи — то й очі блищать...
XVII
Як іти од нашої слободи до Любчиків, то при дорозі шинок стояв і шинкував там жид Гершко. Давно вже все він держав той шинок, сам старий дуже. Звісно, як ті жиди живуть довговічні: посивіє, побіліє, пожовкне та й тоді ще живе, — аж лихо! Так і той Гершко жив-жив... а тут разом і вмер. От і одержав шинок другий шинкар з наших людей, — багатир, славили люди, сам жартовливий і злий, а жінка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.
Се було саме тоді, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнів ізо два не виходить з своєї хати і кроку нікуди, — не буває і Маруся в неї...
— А що се ви усе дома? — питаємо. — Як же господь милує?
— Спасибі, добре.
— Ви вже давненько у діток не були у своїх, — чи вони здоровенькі? Чому Маруся не буває?
— В неї дитина нездужає.
— Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?
— Нехай сама собі живе, — промовила Пилипиха.
— Що се ви, бог із вами, голубочко! Чи у нас з вами діточок поле засіяно? Вже мені господь послав лихо та горе — його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!
— Яв своєї дитини ні за що... Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене заміняла на свекруху, вона мене заміняла на свого чоловіка... Чи зроду вони кохали її, як я, мати рідна, питима мати! Він її не кохав — хотіла за його, а тепер він до іншої ходить.
— Та, може, се неправда...
— Неправда? Я вже давно бачу, як він з дому рветься, як вона його дожидає, стрічає, а він мимо йде — чи гляне; я стала назирати. От і дозналась, що ходить він у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусі: "Чи ти знаєш, що твій чоловік усе до шинку ходить?" Вона зблідла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому". — "Як я його маю не пускати, — одмовляє тоді: — може, йому діло яке..." "Скажи йому", — наполягаю. Вона таки ані словечка йому не промовила, як він пішов. Я її докоряла — вона стояла передо мною та мовчала. "А ти віри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пішла я за ним у тропі і назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очі й при людях, — може, дочка віри пойме тоді. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мій зять — його голос. А місяць світить. Ближче я дивлюся — сидить під яблунею молодиця: рукава в неї за білі лікті закасовані, у перснях вона срібних, руками у стан хибкий узялася, очі поночі блищать блискучі; слухає, що мій зять говорить, і сміється. А зять мій до неї такі речі промовляє: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навіки — нехай я тільки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай і неласкаве, почую... А вчора, — каже, — вчора і позавчора я усю ніч під цією яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А вона йому: "Твоя жінка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?" — й сміється. "Нічого", — одмовив їй (правду одмовив!). "Як нічого? Чи вона ж тебе не любить?" — "Не знаю". — "А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?" Голосно засміялася. "Ой, чоловік мій почує!" — схопилася з місця, поцілувала, як вразила, і зникла.
Він кликав — рукою махнула, пішов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке діло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий він тобі судився, тебе їм бог скарав". — "Мамо, не гнівіть бога, се ви вже бога гнівите!" — мені дорікає дочка моя!
Тоді я усе їй розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?" — "А тобі лучче, як дурять, любити?" — "Він мене не обманює". — "То ще віри не ймеш мені?" — "Я його ніколи не питала об сьому, чи мене любить". — "Не питала, чи тебе він любить? Так ти його не кохаєш, чи що?" — "Кохаю..." Спориться та змагається ізо мною... Такеньки, аж поки він повернувся пізно... Повернувся він, а моя дочка іде навпроти його, двері розчиняє, як батькові шановному, як чоловікові любому... "Як вже ти уваги на себе не маєш, — кажу, — то я свого зятя спитаю: де був він до півночі? За якою причиною? У кого?".
Він змішався і в мислях і в словах, дивиться убік, а дочка моя: "Годі, мамо! Се ми вже між собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка". Я вже більш нічого не казала, більш не слухала, серед ночі додому пішла. Не була з того часу у їх і не буду.
— А унучечка ваша дуже слаба?
— Не велика там слабість, та велике побивання.
— Журяться вони дуже?
— Хто вони? Та зять мій чи й знає, що дитина нездужає — він не питає і не дивиться.
— Не відрікайтесь діток, любко, — просить вже мати Пилипиху, — не відрікайтеся втіхи своєї!
— Я сама собі раду раджу, — одкаже на те Пилипиха.
— Подаруйте вже дочці своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! — говорить мати.
— І я її дуже люблю, — одказала Пилипиха.
— Хоч я вже одвідаю Марусю, — кажу матері та й пішла до неї.
Маруся сама була в хаті, сиділа на лаві, хитаючи в обіймах недужу свою дитинку.
— Боже поможи, Марусю! — вітаю її.
— Спасибі. Сідай, Химо.
— А що дитинці?
Вона глянула на дитинку й одмовила!
— Терпить малесеньке.
— Була у нас твоя мати, Марусю, — кажу.
— Яка вона була? Що говорила?
— Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.
— Смутно мені те! — промовила Маруся.
Я вже більше нічого не говорила за се й питати ні об чім не питала.
Почали ми тиху розмову — згадування. Згадали наші забавки давні дитячі, — пригадали й дівочі безсумнії часи... Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла ізо мною, хитаючи недуженьке.
Чайченко усе не приходив, а вже вечоріло. Вже пізно — він не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне — прислухається пильно; стихне усе знов і нема нікого, — вона не зітхне навіть, знов дожидає... Я й пішла так — не бачила його, — не повернувся при мені. "Скажи матусі моїй, що прийду до неї, як моя дитинка трохи одужає", — просила мене Маруся прощаючись.
А тут у кілька днів занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усіх знатниць і лікарок, — здається, нікому не впізналася її недуга — яка була. В неї нічого не боліло, казала вона, тільки ходила все кволій та кволій, поки не збулася сили своєї — і тоді лягла вже, знемоглася і лежала понура.
Маруся приїхала з дитинкою — дитинка ще не зовсім одужала, — усе ще квиліло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночі не спимо всі, а вулиця, село у сні, і всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей і хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, — не пригорнулася вже мати до неї ніколи; ніколи не всміхнулася ласкаво до самої смерті своєї. Що було Маруся просить:
— Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? — Вона не прийма нічого того. І останнє слово її було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, ніж так на світі жити". — І вмерла.
XVIIІ
(Продовження на наступній сторінці)