А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись, а як я став проситись та суперечить, тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше...
Тут люди зійшлися — усі питають: "Що таке? Що таке?" Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув...
III
Я зовсім розсердився: і в світа вже йти не хочу, і зоставатись дома не хочу, і все не до ладу, і нічого мені не треба; на все і на всіх зависний і ні до кого не озиваюсь; нічого не роблю і співати став басом горляним.
Коли одного разу кличе мене піп до себе — і мене, й Лукаша. Ми до його приходимо і йому кланяємось. А піп мені каже:
— Тимоше! У Макухах дяк вмер, — оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь. — Зітхнув і тихенько додав: — Покійниця нехай царствує! Чи пам’ятаєш, як вона за тебе, було, просить? Лукаше, брате, скажи своє слово! — просить Лукаша.
— Будеш женитися, — промовив мені Лукаш роздумчиво.
— Їдь ти, — говорить мені піп, — їдь ти у Терни, там живе старий піп, — він вже одставлений, вбогий і не гордий, — може, він за тебе дочку віддасть. З приходом попівна за тебе не піде — бери хоч вбогу. Візьмеш попівну, то хутче на дяка постановлять.
— Добре, батюшко, — одказую йому.
— Щасти тебе, Боже, Тимоше, і Боже тебе благослови!
— Оце прийшов час, — поможи, боже! — промовляв Лукаш, ідучи зо мною додому.
А я повеселішав дуже.
— Коли ж у Терни? — пита в мене Лукаш.
— А коли ж, як не завтра? — говорю йому.
Лукаш походив по хаті, постояв і промовив наче до когось у вікно:
— Чого се так поспішатись?
— А чого ж маю баритись? — питаю його.
— Тимоше, друже! Не загуби свого віку веселого, а ще гірш чужого... Не вернеш... плакатимеш... Боже, борони од сього лиха — воно найважче од усіх... Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!
Цілісенький вечір він був неспокійний: кружив по нашій хаті, дивився у землю, а як заходились лягать спати, він до мене зблизився і знов промовив:
— Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!
А мені дуже весело, що такий мені тепер клопіт великий, таке, мовляв, поле передо мною — і женитись, і на дяка стати. Туга моя уся ринула, як її й не було, і говорив я до всіх так, наче з празником поздоровляв.
На другий день вранці, добре розпитавши дороги, побрався я у Терни. Коник в мене був буланенький, возок громохкий, а в шапці лист до старого отця Якова.
Лукаш прощався смутний, неспокійний, обняв мене: "Гляди ж, друже!" — ізнову промовляє.
Я доти не вельми на дівчат вважав і зроду нікого не кохав. Я знав, що є у нас в селі дівчата гарні; що ся чорноброва, а ся білява; ся хороша, а ся краща, та й тільки. бачу — дивлюся, а не бачу — забуду, що вони й на світі є.
"Яка ж ця буде? — думаю собі, їдучи вузеньким шляшком поміж житами, просами та гречками. — Яка вона буде? І що вона? І що я?"
Я привиджував, як увійде, як заговорить: вона добре, а я ще краще, і то мені весело, думаючи, то смішки. Я, бачте, ждав її, як товариша абощо, що, може, добрий — полюблю, а може, чудний — посміюся, а все-таки буде мені занятно й весело, чи так, чи сяк вийде.
Їхав я день і ніч — серед степу ночував і коника попасав. Лежачи на возі та дивлячись у зоряне небо, почав знов виявляти, яка вона, та попівна, та, задивившись, роздумався о зорях... та об тім, який Київ... та хто перший корабель пустив по морі... та хто Київ будував... думав, зітхав... забув про попівну...
На третій день увечері дотягнув до Тернів. Хуторець маленький, вбогенький, садки усюди густі й зелені. Люди саме з роботи верталися. Діти маненькі кричали, ворота рипіли. Я став коло чиєїсь хати і спитав, де отець Яків живе.
— А ось в кінці хуторця на одшибі буде будиночок біленький і садок — там живе, — тоненько одказав мені хтось з хатнього вікна. — Ніколи мені вийти самій провести, вибачайте...
Як мені сказали, так я і знайшов.
Став я під ворітьми, — ворота були розчинені, — бачу дворочок чистенький, травистий і багато стежечок проходжено перехресних; у дворочку тихо, тільки шелестіла верба кучерява. З білого будиночка два віконця у дворочок і високий рундучок; за дворочком садок, і в садок одчинена хвіртка; у садку, бачу, полотно розстеляне і, чую, хтось співає — дзвінко так та вільно, а невидимі чиїсь руки стягають полотно, а далі пішла луна, наче прачом б’ють... Пісня усе чується...
Я стою, слухаю, роззираюсь, а схаменувся — проти мене молодиця в рябім очіпку, рум’яна і кирпатенька, дивиться на мене, як у темний льох, та ще у чужий.
— Тут отець Яків живе? — питаю.
— Тут. Коли вам отця Якова треба, то просимо до хати.
Я за молодицею на рундучок — рундучок де-не-де проріс м’ягенькою травичкою; дашок теж місцями зазеленівся, як нива в литвина; уступив я у сінечки біленькі, а з сінечок у біленьку кімнаточку — пахло тут васильками. Стіни білі, стульчики плетені низенькі; уквітчаний божничок, стіл під білою скатеркою і двері в другу кімнатку, — там бачив я тільки узеньке ліжечко, а над ліжечком великий хрест чорний, а перед хрестом лампадочка горяща... У першій кімнаті сидів старий у темній рясі, зморщений, наче печений. Побачивши мене, устав.
— Ось до вас прийшли, — каже йому молодиця, пускаючи мене у двері.
— Милості прошу — сідайте! — вітає він мене.
Я подав йому лист, а він став читати. Прочитавши, зрадів і, не потаївши того, говорить:
— Коли б Господь благословив мене свою дитину на хазяйстві побачити! Спасибі отцю Мирону (нашому-то старому), не забув мене — згадав. Що ж? Ви, от пише, добрий, чоловік, а в Бога та в убогого усі люди. Байдуже мені, що ви з козаків. От побачите мою Марту і якщо вподобаєте, то Боже благослови!.. Гапко! — кличе. — Де Марта?
— Як-то де? Десь хазяйнує. Чи вона ж в нас не хазяйка? — одказує молодиця, знов уступаючи з-за двері з тонесенькою свічечкою, — звечоріло вже зовсім. Мабуть, вона чула розмову нашу, бо тепер дивилася на мене так, наче цінувала.
— Я тим не журюся, що я вбогий, — каже мені старий, — а тим журюся, що не можу за дочкою посагу дати — немає!
— Як то немає? — скрикнула молодиця з-за дверей. — Одежина уся нова-новісінька, красна, — дві скрині сповнені...
— Та й уся справа! — зітхав старий.
— Як то уся справа? Кунтушів два — вишневий один, а другий синій, кунтуші прехороші! Та ще жупанинка славна, — що, мовляли, в нашому роду гетьмани оджалували...
— Е, Гапко! Давно, мабуть, моля поїла!
— Як то моля поїла? Оце ви наче своїй дочці свекор! Авжеж, нехай подивляться, чи поїла моля? Я хоч зараз перед очі принесу!
Ся Гапка кожне слово так тихенько, та любенько, та жалібненько промовляла, неначе у цілісенькому світі Божому нема такої, як вона, овечечки, коли б її не зважали ті щоки рум’яні, і той стан, жваво підперезаний поясом червоним, і ті руки, що раз у раз у боки брались, що здавалося — гарно-прегарно мусить вона танцювати і підковками вибивати, а кирпатенький носик та ще усики чорненькі доводили добре сміливому, щоб її не зачепляти.
Та пісня, що я чув, увійшовши у двір, було замовкла, а тут знов почулася і дзвенить все ближче та ближче.
Гапка пурхнула, як птиця, і спів разом стих.
— Ось дочка іде! — каже старий. — Я піду дочку звістити, що гостя маємо. — Пішов, а я до вікна.
Гапка цокотала коло садка. Коло неї стояв хтось; біліла з чохлами сорочка; на високій, гнучкій постаті мріла уквітчана голівка...
— Марто! Марто! — покликав старий.
— Зараз! — одкликнулась Гапка.
Висока дівчина легенько перейшла двір і стала на рундуці. За нею підскочила Гапка. Старий щось стиха говорив, дівчина слухала, перед ним стоячи з похиленою голівкою, і ніби почулося мені тихе, смутне слово якесь...
Старий повернувсь і був наче неспокійний трохи.
— Дочка моя ще дуже молода, — почав, — ще вона людей мало видала... Вона добра, та ще дитина.
Тим часом Гапка заходилась з вечерею, бряжчала мисками, стукала і щось комусь з великим опалом доводила шептом. Старий, зложивши руки, сидів передо мною і питав про наш приход, згадував свій, що колись в його був, і поглядав раз у раз на двері.
Гапка, усе опорядивши, запросила до вечері. Старий заводить мене до столу і кличе:
— Марто!
Гапка знов вибігла і знов за дверима зашепотіла.
— Марто! — кличе старий. — Марто!
У дверях стала висока дівчина у свіжому вінку. Хоч стала вона оддалік, хоч стала в затінку, та мені добро бачилось, що не рада вона гостю; вклонилася мені низько, а очей на мене не скинула.
— Оце ж моя дочка, се моя Марта, — показує старий.
А Гапка зітхнула і широкі рукави Марті оправила. Вклонився і я.
(Продовження на наступній сторінці)