— Боже, Боже! Як мені вже не зітхнути, не пожуритись — то й кому! — каже мати моя.
— Кожному, хто веселився, треба колись посмутувати! А то ж як! Покоштував солодкого, споживляйсь гірким!
— Трудно мені! — простогне попадя стиха.
— Авжеж, трудно, як здоровля нема! То що вдіяти! Відома річ, що недуги не тішать. Здужали і ви колись, теперки хорієте: світове так всеє переходя живе.
— Трудно мені! Бога гнівлю... смерті бажаю!
— Оце! чого ж бажать! коли й так сама прийде!
— Ой удово, удово! Такої уваги не має мій жаль, як ти радиш! — каже мати.
— Коли терпиш — страждаєш, сльози сиплються нелічені, небого!.. — подасть мову попадя.
— Хто у чім зван, у тім і пробувай! — одкаже повагом наймичка.
Розказували, мовби мати Явдошина, як поховала чоловіка, сиділа увечері пізно в своїй хаті — пряла плачучи, коли у двері щось стук-стук! Одчинила — чумачило-кремез перед нею стоїть і питає: "Чи дома ваш чоловік Йосип?" — "Вмер Йосип", — ледве одмовила йому з переляку. "Вмер? Бач, і не дождав мене! Та всі там будемо!.. Ну зоставайтеся ж здорові!" — та й пішов до воза, і чуть було, як на воли загукав, начебто Йосип, його не заждавши, на весілля сам пішов абощо. Переполошилася дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа, — як у око впала, — на того чумака-кремеза, що ото її батька покійного питав.
От як тая Павлютиха покине нас самих, то мати з попадею за плач мерщій, і добре, у смак, наплачуться собі.
Тужать та тужать, мати — розважаючи попадю, а тая — жалкуючись. Розважаючи ж другого, не можна, щоб і своєї туги не оповістити. От мати їй частенько нагадують про мене та мою долю приплакують.
А попадя одного разу й каже на мою матір.
— Став ти його, — каже, — на дяки!
— Як же його ставляти у світі Божому! Не приймуть!
— Приймуть! Я старого проситиму! Завітай лишень його до мене.
Зараз і старого покликали; зачинилися з ним, а зачинившися, стали прохати — попадя словами, а мати моя сльозами.
Се був чоловік прибитий ще на цвіту, плохий, похилий.
— Як же се мені його приймати! жадного права! — одпрохуватись став.
— Прийми! Прийми!
— От нахаба! Буде лихо ще мені! — одмагається, та й погодився.
Він одусіль собі біди та лиха сподівавсь — і проти того вже не йшов він, а так тільки скаже: "Лихо", — як от зітхне наче. Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, недовго думавши, зараз навтіки куди очі зирнули, а ноги понесли. Не знав я й сам, чого злякавсь, а було страшно дуже. Так якось мені здавалося, що хоч я не зв’язаний буду, а вискочити таки не вискочу з дяківської науки. Протинявсь я по пущах та по ярах таких день — не заласно щось. Чорний терен красувавсь з-під зеленого листу, а покоштував, такий-то вже кислий прийшовся! Став я обмишляти і надумався так, що лучче поспитаюся я перш того співу. Може, буде вгодніше співати, як зайцем стрибати по нетрях, а буде гірше, то я ізнов утечу. У таких добрих думках прийшов я додому. Мати, дорікавши мене, на руки схопила та, сварившись, добре нагодувала. Потім, попоплакавши обоє, узяла мене за руку та й повела за собою до пана Лукаша.
Сей пан Лукаш та доводився нашому старому попу братом у других і був за дяка у нашій церкві. Чоловічок лисенький зовсім — як диня, голова була, тихий та ласкавий і співав тоненько, як у волосок. Жив тин у тин із братом у своїй хаті з однісеньким віконечком. Садочок собі зростив; в тому садкові понасаджував аґрусу та порічок на грядках, груш зо дві та яблуньок викохав і, мабуть, над усе в світі любив і жалував ті деревця і кущики свої.
У тому садку я почав і гласів учитись і хоч не хутко навчивсь, а горобців одшугав: як загуду-задзеленчу, дак пополохаю так — поуз перелітають садок наш. Пан Лукаш мене улюбив і жалував. Чи, було, навчуся псалтиря, чи не навчусь, він таки все по головці мене погладить. Тільки як навчуся, то й яблучко ще дасть, а ні — то запитає: "А яблучка хоч?" — та й простягає те яблучко до мене, і дивиться на мене пильно. "Не хочу!" — було, одказую; а він потихеньку засміється і знов по головці погладить...
Як згадаю, то невеселі гості Лукашеві бували і небагато: мати моя та старий піп. Цей завсігди мов терниною повитий ходив; гомоніти не гомонів — зітхав більш. Мати ж моя заспліш плакали і плакали слізьми якимись спокійними, собою не насурочуючись Богу або людям. Лукаш, було, приступить до брата, приступить до матері, постоїть, кашляне — та й одійшов: стоїть оддалеки. Наполягає, було, на мене добра нудьга, і сон якийсь змагає. Хіба нахватиться Павлютиха рум’яна, жвава — то мов розбуркає мене, і мені привиджується щось веселе десь, наче за удовою слідком поринули і коло неї шумують дерева зелені, бистрі хвилі річкові, якась юрма весела грає — жиє... Схоплюсь, було, вибіжу з садка, біжу левадами, полем, оболонням — не знать і куди, й що: весело стане!..
Поки я гласів доходив тощо, вмерла попадя. В останній раз вже приміряла Павлютиха плащмо на неї і гарненько зашила; та й поховали небогу.
Старий сам ховав і добре слізьми вмивався, хоч і приказував собі: "Добре, коли Господь приняв: перестала жити вона, то й терпіти перестала". А сльози ринули. Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шепотом, щоб її не порунтати, та вже й до смерті своєї крався і шептав.
І моя мати не прожила копу літ. Скоро то дала мене у науку дяківську, та пан Лукаш, вивіривши мене, сказав, що дасть мені науку усю, як сам уміє, то й стала ладнатись на той світ. "Що ж, — каже, було, Лукашеві, — нащо я житиму два віки! Хіба я що Тимошеві придбаю? Я тільки громадський хліб святий дурно заїдатиму! Ні до чого вже я! Жалко дитину кидати; та ви його, добродію мій, не лишите, ви його на добро навчите, а мені вже пора: час вже мені спочити!"
Пан Лукаш тільки морга, було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під материного плеча на ті плоди позираю, що які ті яблучка та грушки добрі, думаю, — і нащо тим людям старіти, і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах серед глухого зілля, що там буявіє на волі, то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.
— Я вмирати не хочу! — скажу, було, проти Лукаша.
— Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!
— Я й великим вмирати не хочу!
— Борони Боже! Молодому весело жити; життя миле, молоде!
— Та я б, — кажу, — усе жив, усе жив і ніколи не вмирав!
Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок, то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі...
— А я вмирати не хочу! — знов згукну.
— Перш поживи! — одкаже з тим-таки всміхом, тихим та добрим.
Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: "Тиміш, додому! Мати вмирає!"
— Іди, іди! — каже на мене тихо Лукаш.
Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порога тичба жінок усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли! Уходжу в хату — мати у білій сорочці додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз, як убачив, подумав: "Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою".
— Тимоше! Тимоше! — кличе мене. — Не лякайся, дитино! Ходи попрощайся зо мною!
Я приступив; а вона мене перехрестила, заплакала, обнявши цілувала та й каже:
— Тиміш! Оце тобі ключ від комори. У коморі дві скрині. У маленькій — одежа там твоя, візьми з собою; а у великій усе добро моє: пошле Бог дружину тобі, то нехай зносить на здоровля. На кілку твого батька покійного кирея, і кожух, і дві шапки; у куточку чоботи його: доростеш — зносиш. Тепереньки як ти мене поховаєш, то усе позамикай, а ключ Лукашеві оддай — ще загубиш. У твоїй скриньці я усе тобі спорядила, усі сорочки поскладала і одежинку — буде з тебе на роки. Будеш ти вже у Лукаша зовсім жити: обіщавсь мені, що прийме. А ти усе до своєї хати довідуйсь, не забувай; як тепло, як сонце — ти відчиняй двері; у дворі теж опоряджай: коли вітер що обворушить або знесе, то зараз полагодить треба...
Я слухаю, ключ приймаю... Тоді знов вона цілувати стала.
— Не лякайсь, — вмовляє, — не лякайся, моя дитино, й не журися. Шануй Лукаша, красно слухай його… може, тобі прилучиться трудно… хоч буде горе, приймай за добре… не лякайся, сину, не сумуй!
Чую — хочуть мене одвести од неї... Вона рукою ледве вже ледве придержала мене, ще раз глянула, ще раз зітхнула.
(Продовження на наступній сторінці)