Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав — далі вже не пам’ятаю, що було, — кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.
— А що? — спитав я в Лукаша.
— Та, слава Богу, — одказує він мені, — видужаєш тепер хутко.
Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?
А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.
Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: "Ще порадимось".
Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, — мені хотілось якнайхутче у Терни — там ради пошукать...
На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.
Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.
— Здорові були!
— Звідки Господь приніс, милості просимо! — говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.
— Я, — каже, — з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.
— Що се сталося? — питаю. — Що там таке?
— Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.
— І дуже слабий?
— Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.
— Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?
— А се ж я затим і прийшов до вас.
— Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.
— Вмер, то й вмер. Усі вмирають, — се вже відома річ, — чого ж метушиться?
Я свитку на себе, палицю у руки, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.
Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.
— А що, Гапко, — питаю, — чи живий ще?
— Де там, голубе мій, — одказує плачучи. — Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.
— А Марта?
— Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.
— Яка? Звідки?
— Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо — не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива — крий Боже!
— Та хто її сюди покликав?
— Покійний сам зазвав, і якось вона його наче чарувала, що, й не вивіряючи її, усе на неї покинув і дитину рідну: живіть, поки моя Марта віддасться, з нею вкупі і нагледжуйте, і порядкуйте усього.
— А що Марта?
— Та що ж Марта? Мовчить та вас дожидає.
— Ходім же до родички несподіваної. Де вона?
— Та у покої. Ідіть просто, як знаєте.
Уходжу у знайомі кімнаточки. Усе, як і було. Тільки замість ряси висить на кілку чиясь червона хустка. Уступаю у другу світлицю — за столом сидить молодиця огрядна, червона, витрішкувата, носик маленький, а уста — як ворота. Сидить за столом, а перед нею повна миса червоних порічок. І порічки їсть, і сорочку шиє. Глянула на мене, ураз, мабуть, догадалась, хто такий, ще більше почервоніла і питає:
— Чого треба? Звідки? Пощо?
— Та прийшов, — кажу, — свою Марту одвідати.
Вона як вискокне з-за стола:
— Яку Марту? Що таке? Не кажіть гоп, поки не вискочили. Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить.
— Як за жінку візьму, то й навчу.
— За жінку візьмете? Які ж скорі! Може, ще й вступите з шляху, красний паничу! Я знаю, вам добре Марту взяти за себе, та Марті не велика честь буде.
— Нехай нам буде, що буде, а вам дай Боже великої честі собі вишукать.
— Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого: я Марти не віддам.
А Марта на цім слові у світлицю входить. Як теперки спогадаю — яка була вона бліда і яка радісна мені!
— Марто! — кажу їй. — Кого мені слухать — скажи? У вас нові люди, нові норови.
— Яка була я, — одказує, — така й тепер.
— Підеш ти за мене?
— Піду.
— Ох, нещаслива дитина! — заголосить родичка. — Та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування, а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх...
А Марта стоїть коло мене, мовчить.
— От попович Кряжевський тебе вподобав — він тебе посватає.
— А, — кажу, — як вже маєте кого, то, Боже, щасти!
Тай до дверей. Марта, наче не розуміючи, на мене дивиться.
— Бувайте здорові! — кажу; тоді вона за мною, а родичка за нею — ловить.
— Що се? Ти покидаєш мене? Куди ти йдеш? — промовляє Марта.
— Та от не хочу вам у поміху стати; дай, Боже, всього доброго та й не трохи!
— Так ти мене покидаєш? За що?
— З кращим буде краще!
— Скажи, за що кидаєш?
І не пускає мене, вхопила обома руками за руку. А родичка її одтягає од мене.
— Прощавайте, Марто!..
А вона за мною:
— Постій. Справді кидаєш мене?
— Справді! Прощавай!
А вона таки знов, і вхопила мене, і припала до мене.
* * *
(Далі бракує кількох сторінок оригіналу — більшої частини V розділу).
VI
Треба вам сказати, що тим часом вмер наш старий піп, а у півроку після його вмер Лукаш. Обоє вони вмерли, як діти, покірно. От два життя зійшло з світу — що зосталося: од одного садок і хата мені в спадок, від другого у спадок Павлютисі збіжжя... А жили, терпіли... Се я тоді-то такеньки собі помишляв; тепер я об тім не думаю — без думок одпіваю.
В нас нового попа наставили, — він і досі править там, — досі такий же здоровий, жвавий, басогласий, як і тоді, тільки пристарів за чотири роки на чотири роки... Він оженився з старшою дочкою макухинського попа. Вона була дуже гарна — біла, як папір, червона, як ягода, очі чорні, як вуглі, брови колесом, білозуба, свіжоуста, вбиралась у рябенькі одежі. Як стеменна попівна, вона зараз як віддалася, то й почала грубіти і раховати. Вони з попом жили, як то кажуть, согласно: не билися, не сварилися, вкупі набивали калиточку і радились за преосвященного, за празники й за церкву.
Я таки був при службі — співав гласів, і піп мені не платив, за те він мене жалував і не брав другого дячка, що йому б треба платить. Так я пережив із рік. Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться... Хрестини і похорони мішались із собою — мені ні вмерти, ані народитися... Співав гласів, слухав дзвону колокольного, бачив тлум людський, як сходились і розходилися, як до попа приїздили родичі і знакомі білими кіньми, притягали вози з важкими попівнами, бистроокими попадями, розумними попами, поживали страву і бесіду... А в будень знов так тихо, так спокійно, що хоч доти сиди, доки аж новий місяць вимислиш або нове добре життя. Проте я страх як занудився — нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна — усе в світі.
Одного разу впала мені у руки книжка стара Лукаша-покійничка: я давно її знав, по їй вчився читати, — попав я її, щоб розгорнути та й відкинути, та й сам не знаю, як почав читати, поки аж не прочитав до кінця всеньку. Се був псалтир Давида-царя, і я з ним разом замолив і заблагав: "Дай мені крила — привітаю птицею по горах".
Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая — вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко... Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями... Обвісив я на шию торбинку та й прийшов попрощатись з своїм попом. Піп мене було не пускати, нагадувати, що вже колись мене в’язано, а я йому — що йду на богомілля, що того вборонить ніхто не повинен, а дяком для мене теж не ласощі бути; тоді, почувши таке, піп обійшовся по-чеськи: гарненько поблагословив і попрохав принести йому просвирку з богомілля...
(Продовження на наступній сторінці)