— Сідайте отам, у двадцятому ряді посередині, звідти краще видно... Вам як: дати звук на повний чи тихо?
— Щоб не кричало, — сказала мати і пішла в двадцятий ряд, сіла посередині, обкутала плечі сірою хусткою і стала чекати.
Білий, як біла глина, екран стояв перед її очима від краю й до краю, тихий, притихлий та напружений увесь, мов сторчма поставлене поле під снігом, яке ніколи й нікому не проїхати і не пройти...
— Де ви? — почувся позаду, десь аж з-під стелі далекий голос Микитовича. — Я вас не бачу! Починати?
— Починайте, — зворухнула губами мати і тісніше вкуталась хусткою...
Коли мати зайшла в кабінет, то почула і побачила: столи були зсунені до вікна, Нюра грала на гармошці, жінки танцювали, а з ними танцював батько. Лише батько танцював по-своєму: з чорними настовбурченими бровами, з чорними войовничими очима, руки в боки, він стояв під стіною, бив чоботом об підлогу і вигукував — гоп! гоп! гоп! Це його "гоп" збивало жінок з танцю, бо Нюра грала вальс, і він тік ніжно і плавно, як лісосмуга за вагонним вікном...
Мати посміхнулася, підійшла до батька і сказала:
— Що ти гопкаєш, подивись, як люди оно танцюють!
— Гоп, гоп, гоп! — вже склавши на потилиці руки, продовжував батько.
До відходу поїзда Москва — Мурманськ лишалася рівно година.