Та мати, склавши руки на животі, досиділа до кінця спокійно і просто, навіть ні разу не заплакала, і коли фільм скінчився — зал видихнув повітря, а батько помацав рукою свою лисину — лисина його диміла...
Кіномеханіки згори, з будок, і Коричневий у дверях, і всі, хто стояв біля нього, — касирки, прибиральниці, буфетниці і сторожі кінотеатру — бачили, як німці й англійці обступили матір, і говорили-балаболили-ґелґотіли, а в їхніх жінок очі були на мокрому місці. А один однорукий німець просто їв матір очима, ховався за спини і з-поза спин знову дивився. Мати один лише раз глянула на нього і сказала:
— Здрастуйте. Що ж ви не признаєтесь? Це ви у нашій хаті стояли чи не ви? Ви. Коля тоді ще пішки під стіл ходив, і ви йому оті кругленькі конфетки давали та пранням закидали мене, щоб вас воші не з'їли.
— Бульо, бульо, — радісно, цокаючи, як від морозу, зубами, заговорив німець.
— І бульйон! — Печально посміхнулася мати. — І млєко, і шнапс — давай, матка, давай!.. Бульо чи не бульо?
У німця одне око плакало, а друге — скляне — лишалося сухим. Мати пішла вниз, до виходу у вестибюль. Німці й англійці бачили, як там, біля вхідних дверей, біля екрана, солдати і офіцери, що нишком стояли, враз виструнчилися, як повз них проходила мати, і віддали їй честь. А в тих офіцерів, що воювали, руки біля козирків тремтіли...
У кабінеті Коричневого на зсунутих один до одного столах світив боками відровий самовар "і пряники, пряники аж трьох сортів" — відмітила про себе тітка Настя і сіла навпроти самовара. Мати з батьком стояли під стіною біля дверей, переступали з ноги на ногу, а ті три жінки, що зі стільцями бігли попереду них у темний зал, та ще з десяток з червоними очима після фільму жіночок, та двоє кіномеханіків поралися біля столів: хто чистив ще гарячу, в сизих мундирах картоплю, хто оселедці, хто різав хліб, покрадьки поглядали то на мене з плаката, то на батьків, стиха перешіптуючись, на кого я схожий: на маму чи на батька? Коричневого не було, він, видно, з іноземцями у бігах. Перенесений на підвіконня, чорнів лише його телефон.
— Нюро, а чому ж це наші дорогі гості в дверях стоять?
— Ай справді — чому? Гості наші дорогі, проходьте, сідайте, просимо, ой горечко, що ж це я про вас і забула, у мене після кіна ще руки трусяться, і я... і я...
Нюра підбігла до матері, схилилася не схилилася, а впала їй головою на плече і глухо ридма заплакала... Покотилися сльози по щоках і в матері, і всі жінки з необлупленими картоплинами в руках відвернулися хто до стіни, хто до вікна — дали волю сльозам... Як літньої пори перед грозою, в кабінеті наче враз потемніло і зробилося парко, неворухка, наче глиняна тиша від стіни до стіни, від підлоги до стелі обліпила жінок, наче замурувала їх у собі, замурувала, мов назавжди... Вони стояли, кожна згадуючи своє, і їхні підборіддя дрібно тремтіли... Батько став намацувати в кишені папіроси, а кіномеханіки з обох боків біля батька запалили сірники і чекали, поки він дістане з пачки куриво.
Лиш тітка Настя сиділа за столом і не плакала: у неї в цю війну загинули двоє синів і чоловік — у тітки Насті вже не було сліз.
У пальцях кіномеханіків поблимували сірники, а батько все ще ніяк не міг видлубати з пачки папіросу...
На підвіконні, мов ошпарений, затарабанив телефон. Він гримів, що зі стін мало не сипався тиньк. Нюра тихо відхилилась від матері і, не витираючи очей, підбираючи губами сльози, прошепотіла:
— Просимо вас... проходьте... сідайте...
Телефон підскакував. Нюра підняла трубку, слухала-слухала і сказала:
— Тут... вони тут... з нами... сідаємо... чистимо картопельку... — і поклала трубку. Глянула через стіл на матір і враз немов перемінилася: — Що ж це, бабоньки, ми всі розрюмсались? Наливайте, хлопці, що є...
Жінки обережно, мовчечки підняли чарки і потягнулися спершу до матері, потім до батька і тітки Насті. Скраєчку пригубили, так само обережно поставили чарки на стіл, і тут благоговійним запахом дихнула зі столу розварена, у срібних іскрах картопля, та ще й з оселедцем!
Батько вже було націлився виделкою на товстеньку спинку, як мати, показуючи очима на кіномеханіків, сказала:
— Бери, Стьопо, когось із них і бігом на вокзал. Тільки недовго: туди й назад. Візьмеш отого чемодана, що з жовтою ручкою, чув?
Батько сковтнув слину, вона покотилася напряму, бо слині ні за що в горлі було зачепитися, акуратно підсунув під край тарілки виделку, якось боком виліз, щоб не стирчати над столом, кивнув головою крайньому від вікна лисому, як і він, кіномеханікові, і вдвох вони вислизнули в нічний вестибюль.
— Поїхали на вокзал, — тихо засвистав діркою батько.
— Навіщо? — спитав кіномеханік.
— Треба. Поїхали.
— На який?
— Як на який? — не зрозумів батько. — На вокзал.
— На який? — прошепотів кіномеханік. — У Москві вокзал на вокзалі, вам на який?
Батько забув. Геть-чисто забув, випало з пам'яті, як він зветься, отой вокзал, де в камері схову стояли його чемодани... Батько наморщив лоба.
— Ну, як його, той, де будочка з морсом стоїть і каси! — сказав батько недотумкуватому кіномеханікові, оглядаючись на двері кабінету: не будеш же знову відчиняти їх і питати у Зіни, як той вокзал зветься.
— З морсом? — перепитав кіномеханік.
— І каси! Цілих десять штук, у ряд, з віконечками, що досочками закриваються. Десять штук!..
— Каси касами, а як він зветься — Казанський, Київський, Білоруський — як?
— Якось зветься, але не так... Підлога біла у нього, і хвилі на ній зелені... Ще годинник здоровий над дверима висить, не цокає, але йде... Ну, як же це його?.. О, — згадав батько. — Міліціонер там на сопілці грає!
— Хто? — спитав кіномеханік.
— Міліціонер! Де тут у вас у Москві міліціонери на сопілках грають?
— На сопілках?
— З бузини. Вона у нього саморобна. Він її під кітелем у кишені носить.
— Щось я такого не чув і не знаю...
— Слухайте, як вас звати?
— Микита Микитович.
— Слухайте, Микито Микитовичу, сюди: зайдіть до кабінету і спитайте мою жінку, як цей вокзал звати. Зайдіть, пожалуста, бо мені невдобно.
Микита Микитович вскочив у кабінет і через хвилинку вибіг:
— У вас пара рублів на таксі знайдеться, бо при мені самі копійки?
— Є, аякже! — зрадів батько.
— Тоді побігли. Мишо, Мишо! — гукнув сторожеві кіномеханік. — Відчини нам! І не зачиняйся — ми скоро будем!.. А вокзал називається Ярославський, — сказав він батькові.
— Ярославський? — перепитав батько. —Я ж так і думав, що Ярославський, я ж так і думав, думав, та лиш забув...
На вулиці росив дощик, і поки Микитович ловив таксі, батько підставив під його холодненькі краплі знову узяте жаром, розпашіле обличчя цього разу хтозна від чого: чи то від фільму, чи від жіночих сліз за столом, чи від того, що забув, як звати вокзал... Дощик холодив і поволі стікав за вуха під комір пальта. Батько ворухнув однією ніздрею і нюхнув свою одну щоку, ворухнув другою — понюхав другу: одна його щока пахла "Шипром", а друга — "Красной Москвой"...
Чемодан лежав на підвіконні біля телефону Коричневого. Мати подавала, а батько носив на стіл: кільця ковбаси, малайчики бринзи, бідончик меду, баночку гірчиці, що росла у нас на городі, поставив і розв'язав торбинку вив'ялених на сонці абрикос, торбинку бабакових зернят, головку капусти, кендюх сальтисону, домашню високу хлібину...
— Стьопо, Зіно, що ви робите? — замахала руками Нюра. — Куди його — досить, досить!
— Та що тут такого, що тут такого є, тут такого нічого й нема, — носив зосереджений батько, а сам думав: може, вони цього, нашого і не їдять, вони ж усе-таки люди городські, он у них самовар який і чай заварюють чаєм, а не вишневими гілочками...
— Уже все, уже все, — відказувала від чемодана мати. — Іди, Стьопо, та візьми ще оце.
Батько підняв з чемодана плескату бочечку, чи то бочечку, чи то дубову якусь наче каністру з дубовим, у марлі чопом, обтер полою пальта, поставив на стіл і сказав:
— З сьогорішніх наших вишень. Яка вона вийшла — не знаю... — він приклався до бочечки вухом, послухав і сказав мамі: — Вона ще грає, Зіно...
— Нехай грає, — відповіла мати. — На те вона й наливка, щоб грати.
Поки батько наливав у склянки наливку, мати підійшла до Микитовича й запитала:
— А що, це кіно у вас тут і ночує?
— Тут, — сказав Микитович. — Куди ж його нам возить? Завтра чи то вже сьогодні зранку ми його закрутимо знову, і так до півночі щодня. Ми його другий місяць крутимо.
— Звідти ото, згори, де маленькі віконця?
— Звідти. Вмикаємо проектор, і — пішло! Лиш треба стежити, щоб не порвалася плівка, щоб ракорди на кожній частині були, щоб... А ви що, може, схотіли іще подивитися?
— Хочу... — самими губами відповіла мати. —Якщо можна...
— А чому ж не можна? Як це не можна? Ходімте...
В порожньому сумному залі пахло мишами і вихололими кріслами.
— Де ви хочете сісти?
— Де? Може, приставного стільця принести? Микитович посміхнувся і сказав:
(Продовження на наступній сторінці)