— Якраз буде в чому Гані на буряки ходить, — буркнув батько і нетерпляче глянув на вокзальний годинник...
На кіносеанс вони прийшли раніше, щоб не спізнитися. Мати через кожну хвилину перепиняла людей і питала, котра година. Та посилала батька під вікна кінотеатру, щоб він наче ненароком поглядав у фойє, чи не чекає їх Коричневий.
— Та не жде! Ще рано! І я вже ходив, і більше не піду. Не хватало, щоб я в Москві у вікна заглядав! — відстоював себе батько. —А ви, якщо хочете, ідіть з Настею і заглядайте, страміться!
— Піди, Стьопо, ще раз піди. А може, вже цього разу він якраз вийшов і дивиться, де ми, чи ми тут?
— Я тобі раз сказав.
— Тоді розкажи мені, який він із себе, то я сама піду стерегти його. Бо глянь, скільки людей валить, то, може, нам і приставних стільців не хватить...
— Хватить. У нас же ось, — і батько вкотре став роздивлятися контрамарку. — Це вже документ, бо на нім печатка. Краще ідіть отам оно сядьте у скверику та посидьте. І не стовбичте отут у всіх на очах. А я вже подіжурю Коричневого сам...
У цю мить до кінотеатру під'їхало два синьо-білих автобуси. Під'їхали і стали. Двері у них відчинилися самі, і з їхніх дверей на асфальт стали виходити люди. Всі — і чоловіки, і жінки — були чомусь у піджаках, і всі підстрижені коротко, на один манір, як хлопчики. У декого на руках сиділи білі і чорненькі собачки, і по тих собачках стало видно відразу, що це були люди не наші.
"Невже німці? — подумав батько. — Щось я таких німців і не бачив. А може, англійці? Мабуть, англійці, бо англійців я і справді не бачив ніколи..."
У мертвому мерехтливому світлі реклам двома величенькими купками вони зупинилися перед входом і позадирали голови.
На нашого Колю, — прошепотіла тітка Настя. — Ач, як дивляться, роти пороззявляли... і всі ж одинакові, геть один до одного, ще присняться!..
З дверей кінотеатру раптом вилетів Коричневий. Батько і не впізнав його: в чорному лискучому костюмі, в жовтих, як віск, черевиках, у чорному капелюсі, лише вуса-щіточки його! Коричневий підбіг до прибулих, щось до них заджеркотів не по-нашому і, показуючи рукою на спеціально відчинені, видно, тільки для них, двері, повів їхню гирилицю в кінотеатр. "Навіть не глянув, — подумав батько. — Та й куди йому зараз до нас... Як бігає! Хоч би ноги не зламав, бо як раптом — не дай Бог — зламає сьогодні ногу, то тоді пропало наше кіно..."
Батько перевів погляд на ті, інші, "наші" двері, в які безконечним тихим вечірнім потоком — а офіцерів! а офіцерів! — вливалися люди.
— Ходімте, станемо ззаду, і поки дійдемо до дверей, то він буде тут як тут, — сказав батько.
— А як не буде? — У матері від хвилювання під жовтою хусткою вже поблискували на лобі краплини.
— Буде. Нікуди він не дінеться. Що ж він, нарошне мені цю контрамарку вручив?..
Вони зайшли у фойє. По контрамарці їх пропустили відразу, навіть не спитали, хто вони і чому, хоча тітка Настя на всяк випадок приготувала в голові "про нашого Колю" промову.
А Коричневого нема! Люди заходять уже в зал, лишилося їх з десяток, жменька, ось уже зайшли й ті... Посеред фойє зосталися тільки вони утрьох. Вони роззиралися на всі боки: куди воно йти, і чи йти, і де тих приставних стільців шукати? А дзвінки у фойє роздираються, а двері знадвору у кінотеатр запираються, а світло у фойє поволеньки гасне... І — згасло.
Батько відчув, як темна, липка темнота потекла по всьому його тілу, що аж набряк під пальтом піджак. Мати стояла розгублена і дихала так, наче їй не стачало повітря. У тітки Насті щось тоненько у носі засвистіло.
Так вони стовпчиками і стояли перед далеким від них, освітленим квадратом — входом з фойє у самий уже зал...
— Стійте тут! — Звідкілясь, невідомо звідкіля, з темноти випірнув Коричневий і побіг до свого кабінету. За ним три жінки.
Щось у кабінеті загрюкало, і з нього вибігли ті самі три жінки. Кожна несла перед собою по стільцю, а з ними і Коричневий.
— Стійте тут! — знову наказав він батькові, — і як тільки в отих оно-но дверях погасне світло, ви, тримаючись за кожну із цих жінок, ідіть за ними. Вони вас посадять.
Сказав — і зник. Щез, наче його не було, наче він провалився крізь землю.
Жінки зі стільцями в руках наче передихнули, і та, передня, сказала:
— Чіпляйтесь за нас, не бійтесь. Беріться, бо зараз буде темно кругом, і йдіть за нами. Не бійтеся... — Так вона говорила, а сама не зводила погляду з освітленого квадрата, що вів у самий зал... Раптом квадрат погас, і з залу почулася музика — кіно почалося!
— Ходімте! — прошепотіла передня жінка, — ідіть обережно, бо підлога слизькувата, ми вранці її натирали...
Першою за жінкою із стільцем, тримаючись за її кофту, пішла мати, за нею, — ой, упаду, ой, не можу! — тітка Настя, а замикаючим, третім і останнім, мій батько. Як тільки батько вбіг у зал, на нього війнуло надихане за день людське солодкувате тепло, а ті люди, які сиділи в залі тепер, освітлені примарним світлом з екрана, видалися йому неживими.
— Сідайте, сідайте, — шепотіла батькові його провідниця, і батько, навпомацки шукаючи рукою спинку стільця, вхопився за чиєсь гаряче вухо. Вухо щось гавкнуло йому не по-нашому, і батько, як був з простягнутою у темінь рукою, так і вкляк. Тоді провідниця потягнула його за рукав і, наче маленьку дитину, втовкмачила на стілець. Батько сів і дерев'яно застиг. Не змигуючи, нічого не бачачи, він кудись прямо дивився перед собою, дивився кудись у безвість, аж поки, наче з глухого туману, наче з іншого невідомого світу, перед очима щось почало проявлятися. Спочатку розмите, наче крізь замерзлу зимову шибку, а перегодя розмите з країв, а ще через мить вже чітко і виразно він побачив, як по загаченому розтрощеними підводами шляху під палаючими тополями, чорний і темний від утоми, люті і ганьби, з такими ж солдатами, як і сам, під бомбами відступає його син. Батько примружив очі, щоб краще роздивитися і придивитися: я це чи не я? Та коли я щось там крикнув і батько почув мій голос... "Коля!.. Тільки ж чому його всі називають не Колею, а Іваном? — думав батько. — І скільки можна так відступати?.."
І знову бій за боєм, бій за боєм... Зі страшною силою впали зірвані мости у Дніпро, і я опинився на столі в медсанбаті під ножем хірурга. Батько скоцюрбився, наче це різали не мене, а його. Він навіть поворухнув своїм-моїм пораненим плечем, і коли хірург взяв скальпель і різонув мене в тому місці, де був осколок, батько затулив обличчя лацканом від пальта і, схиливши на груди голову, тихо про себе застогнав...
Він довго не піднімав голови, наче не було в нього сил її підняти. А з екрана щось знову ревло і кричало, рвалося і вищало, та батько так і сидів з похиленою головою і сумирно нюхав свою кишеню від піджака: якоюсь дивною фарбою звідти пахли закомпостовані мурманські квитки...
І враз навколо стало тихо. Стало так тихо, наче екран занімів чи кіно обірвалося і більше його не буде. Лише якась музика, ніби з неї тягнули жили, зашамкотіла на ввесь зал, і батькова голова піднялася сама по собі: обгорілою кручею Дніпра бігла якась жінка. Добігла на самий край, впала на коліна, простягла над палаючим Дніпром свої згорьовані руки і заголосила: "Відведи, Господи, руку смерті від мого сина-воїна... Іваном зовуть його, моя доле, Орлюком Іваном... А я його мати!.."
— Не ти його мати!!! Я його мати! — раптом не своїм голосом закричала моя мати, що батько аж здригнувся. — Я його мати...
І батько почув, як затупотіли мамині валянки проходом униз, до екрана...
Залом гойднуло. Якийсь гарячий темний вал прокотився по нім вздовж і впоперек, і екран, ще трохи поблимавши, посмикався і погас... У залі спалахнуло перелякане світло. Батько побачив, як осліплена світлом моя мати стояла далеко внизу перед екраном у темній новій куфаєчці, як темна квасолинка, і сама вже бачила, що екран погас і на ньому нікого й нічого немає, обернула до залу своє мокре обличчя і безпорадно за-оглядалася... Матері здалося, що наче вона стоїть на дні якогось моря чи океану: з одного від неї боку білою крижаною стіною здіймався увись холодний екран, а з інших боків замість людських голів на неї насувалися гірські валуни... і ні ноги їй підняти, щоб іти до свого приставного стільця, ні поворухнути рукою...
Батько скочив на ноги і побіг до неї.
— Зіно, Зіно, ти що...
Він узяв її за руку і тим же, як йому видалося, безконечним проходом повів уверх на її місце... Мати сіла на стілець, витерла ріжком жовтенької хустки очі, склала на животі руки і знову стала дивитися на екран і чекати.
Зал сидів, наче набрав у рот повітря, і не міг його видихнути... і, як воно завжди буває, — з товмачами чи без товмачів, — через якусь мить у залі всі уже знали — ця жінка в куфайці, що кричала і бігла до екрана, і с його мати, отого солдата, отого Івана — головного героя...
Якісь незримі золоті струни протягнулися від кожного в залі до матері, і коли кіно почалося знову, то зал уже дивився його якимись іншими, причетними очима, і коли я на екрані потрапляв в немислиму халепу, з якої не те що жива людина не зможе вийти живою, а навіть сам святий дух, зал напружувався так, що бриніла у ньому кожна невидима струна... У такі моменти зал переживав і боявся, бо якщо ця жінка знову не витримає та побіжить, розкинувши руки, до екрана рятувати свого сина із пекла війни, то, може, не витримає, впаде під екраном і вмре...
(Продовження на наступній сторінці)