"Господін Нечипоренко живе тут уже шостий місяць. Ничево сібє господін, привлекательний; ну, када ж бідують сильно. Так, що даже за кватиру приходиться воюваться з ними, щоб спорожнили, бо не платять уже третій місяць. Діточок трійко, одне зовсім мале."
Після того я беру візника й їду додому. Так я й знав, що "бідують сильно". По дорозі я згадую, що мені треба заїхати до товариша. Нагальної справи нема в мене, але коли це по дорозі, то чому б не зайти? До речі, я побалакаю про довг, який уже давненько є за ним.
Товариш зустрічає мене трохи ніяково. Так, так, довг, він сам оце недавно зовсім збірався завезти мені, та якось так сталося, що забув, а тепер вільних грошей немає. Але в сих днях неодмінно-неодмінно завезе.
— Ну, добре! А ви мені скажіть от що! Ви, здається, є юрисконсульт кооперативного товариства? Так?
— Атож!
— Ну, то маю до вас невеличке прохання. Чи не могли б ви примостити десь там при вашому товаристві на якійсь посаді одного чоловічка? Чоловічок дуже порядний, чесний, освічений і бідує дуже.
— Гм… Це, здається, можна буде. Там якраз, здається, увільнилась одна посада. Ну, та в кожнім разі для вас, товаришу, я постараюся зробити це неодмінно. А хто такий? Сповістити вас тоді, чи як?
— Ні, ні, мене не треба! Я вам дам адресу, а ви самі зверніться до його. Ніби ви чули від якогось знайомого, який рекомендував його. Але дуже прохаю не говорити йому, що я робив заходи в його справі. Чуєте?
— Добре, добре!
Я даю адресу, товариш дуже пильно записує її, ще раз обіцяє в сих днях оддати довжок, і просить не турбуватися про "чоловічка". Довжка я не побачу, розуміється.
— — — —
— Ні, голубе, ні, серденько, любчику, ясочко, поїдьмо! Не опинайся! Вирвався, розумієш, тільки на два дні. І спеціяльно для того, щоб сприснути своє відродження. Спеціяльно! Так і Соні сказав: їду сприснути з Яшею своє відродження. Обняти каналію, напоїти "до бєлого колєна", як кажуть у нас у містечках, і гайда знов назад, додому, "въ глушь, въ Саратовъ". І ти не маєш ніякого права відмовлятися. Ну, серце, їдьмо швидче, восьма година вже, їсти хочу "центропривабливо", як казав один публіцист! Їдьмо, їдьмо!
І Сосницький підхоплює мене за стан, стягає з канапи і сміється. Через те, що він засмалився, його губи видаються дуже білими. Гриви немає, голова поголена, з чудними горбиками й маленькими лисими слідами від колишніх ранок. Засмалене лице, голена голова, молочно-біле чоло роблять його зовсім иншим, дійсно, ніби переродженим. Обличчя схудло; раніше білий, в'ялий, повислий ніс, тепер, здається, теж схуд, підтягнувся, став бурим і порепаним, як перестиглий жовтяк-огірок.
Власне, дивуватися з несподіваної появи Сосницького нема чого, — у їх там, видко, справді налагодилось, улаштувалось, це просочується з кожного його слова й руху.
Але їхати піячити все ж таки не дуже то хочеться. Однак доведеться, мабуть, уступити; тут не просте піячення, а підведення білянсу, перелім, забуття, початок чогось нового. Відмова й образить його й зіпсує щось важне, необхідне. Може, йому треба випити, щоб сказати мені все, що хочеться.
Ідемо в ресторан "з садом і чудовими інтимними альтаночками", — так розмальовує Сосницький. По дорозі він увесь час тримає мене за стан, як даму. Його панама вичищена, стьожечка чепурно пришита, костюм ясний, новий, трохи провінціяльного крою. Мабуть, усе це справа заходів Соні. Він оповідає мені про Соню, Андрійка, про свого батька-вдівця, про роботу в полі "по методу Толстого".
— Ні, Якове, проста праця, фізична праця, це — справжнє призвання людини. Я не пишу тепер ні рядка, не читаю нічого. Я ж покинув співробітництво в усіх виданнях. Знаєш? К чорту! Думаю засісти на селі на все. Для дітей це просто рятунок. Андрійка готуватиму дома, а іспити хай що-року тримає екстерном. А живе хай на селі.
Що-разу, як він вимовляє це ім'я, в мені щось неприємно тьохкає, й я з неприємностю почуваю на собі руку Сосницького. Я з ним не згоджуюсь, — виховання дітей поодиноко робить їх нерішучими, негромадськими. Але я мовчу. Він — батько, а не я. Його діло!
Альтанка собі як альтанка, але Сосницький захоплений усім: і густим плющем, і маленьким столиком, і ковпачками на свічках, довкола яких без ладу в'ються метелики. Він нюхає повітря, що пахтить рестораном, і на його лиці розливається чисте зворушення. Лоно природи, фізична праця та справжнє призвання людини, мабуть, трошки остогидли йому, й він щиро тішиться містом. А, може, й це зворушення все через те саме почуття перероджености?
— Ей! Псс! Чаек! Ти що ж це, серденько, не по формі подаєш? Льодку, льодку давай! Швиденько!
Йому приємно погукувати, робити шамотню, наливати. Поганенька музика струнної оркестри, що грає десь за нашою альтанкою, немов підбадьорює його. Він підспівує, похитується в такт усім тілом, пристукує ножем по склянці. І час-від-часу обіймає мене, силує пити, їсти, знов пити. Я сумлінно виконую всі його бажання й п'ю чарку за чаркою.
Часом повз двері нашої альтанки, повихуючи клубами й тоненько наспівуючи, помалу проходять "дівчатка". Деякі зазирають до нас і зупиняються з вичікуючою й роблено-нахабною усмішкою. Але Сосницький махає на них руками і кричить:
— Киш, киш! Гетьте к лихій годині! Без "надобності!" Правда, Яшуню? Ми вдвох собі! Нікого нам сьогодні не треба. Вип'ємо!
Я п'ю, а він од піднесення забуває й говорить, говорить, говорить.
— А знаєш, Яшуню, ти тепер якийсь инший! — раптом хитро зазирає він мені в лице. — Їй-бо! М'ягенький та сумирненький, як малесеньке ягнятко! Бачив колинебудь ягнятко? Ні? В мого батька цілі отари. От такенькі, крихітні родяться! Мордочки в них ніжні, оченята пукаті, і плохенькі-плохенькі. Так, і здається, що ти от-от зробиш: ме-е-е!
І він жалібно та здивовано показує це "м-е-е" і сміється.
— Ні, ні, не вдавай мефістофельску усмішку! Все-одно, — не повірю. І Соні розкажу. "Гей, нема вже нашого, Сонічко, Мефістофеля, — саме ягнятко зосталося". Хто це тебе так, серденько, спаскудив, га? Чи не та таємна дама, з якою ти в Крим подорожував? Признавайся!
Чи через вино, чи через що инше, розмова ця мені дуже подобається, хвилює, і Сосницький здається милим, сердечним, дотепним. Я навіть ніжність почуваю до його.
— Вона, вона! — сміюсь я й обіймаю його. — Давай вип'ємо за неї!
— З насолодою! Наливай! Стій! Я! Тримай склянку! Ех, Яшуню!.. А знаєш що? — раптом щось приходить йому на думку, і він навіть пляшку підносить догори. — Приїжджай з нею до нас у Конопате! Га? Яшуню, серце, Мефістофелю! Га? Приїдеш? Приїдеш?
Він жадібно, благаюче, навіть скривившись усім лицем, тягнеться до мене. Через щось ця ідея здається йому дуже гарною й важною для його.
— Не можу, Дмитре. Не можу, мій любий!
— Та чому? Чому? Що не вінчані? Якове, за кого ти нас маєш? А батько радий буде, запевняю тебе.
Ах, дурненький, ах, милий: не вінчані!..
— Ні, Дмитрику, ні! Не можна! Ще не можна. Вип'ємо!
— Ех, шкода! А Соня яка рада була б! Я казав їй про… даму. Дуже раділа за тебе. "Ну, слава Богу", каже, "тепер він уже знайде себе". Ну, та хай так! Спасибі їй, твоїй дамі, і за це. Вип'ємо за її здоров'я. Бери! Смали!
І знову я п'ю, а він становить свою склянку на стіл, обіймає мене за плечі, зазирає мені майже в рот і каже:
— Ех, Якове! Та ти ж золота людина. Ти — розумний, красунь. Правда, правда, Яшо, від щирого серця кажу, ти не смійся! Тебе ж жінки, поганець ти, он-як люблять! І варто. І варто. Ти знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолоґ. Хай тобі всячина! Слово чести! А енерґія! Скажеш, енерґії мало в тебе? Бугай щодо енерґії. А ущіпливість твоя? Га? Яшуню, дозволь мені поцілувати тебе від усеї душі. Яшуню, ти забудь усе, що було! Все це — наслідок нещасливого непорозуміння. Ти — найблагородніша людина, яку я знав коли-небудь. Вип'ємо, Яшуню, за тебе, за самого тебе!
От-така бестія! Адже сам ні однісінькому свому слову не вірить; сам знає, що ні одної цеї якости я не маю, а бреше й підлещується без ніякого сорому. А я бестія вдвоє: знаю це, а все ж таки мені приємно. Знаю, що підлещується з якоюсь метою, а задоволено сміюсь.
Він поважно, серйозно наливає мою склянку, бере свою й цокається. І знов я бачу, що він не п'є, а стежить за мною і свою склянку ставить за пляшку. Я почуваю чудний ляк, але так само сміюсь.
Раптом Сосницький присуває щільно до мене свого стільця й сідає майже спиною до столу, а лицем до мене. Моя голова горить од вина, і мій череп неначе оббито клепками. Я відкидаюсь на спинку стільця, засуваю глибоко в кишені руки й витягаю ноги під столом. Побачимо, що з цього вийде!
Сосницький спірається ліктями на стіл і, не зводячи з мене очей, якийсь час сидить мовчки, немов збіраючися з думками. Я почуваю, що він зараз заведе розмову про щось важне, й мені стає смішно. Я хляпаю його лівою рукою по коліні й кажу:
— Ну, чого витріщив очі?
Сосницький зітхає й затуляє долонею очі. Потім, не міняючи пози, каже тихо:
— Якове, можеш ти бути зо мною щирим?
— Можу, Дмитрику.
Він пускає руку й дивиться на мене, чи я кажу це свідомо та з розумом. Я ж не можу не посміхатися. Знаю, що треба б серйозно дивитись йому в вічі, хочу цього, але не можу, — посміхаюсь.
— Ні, Якове, я тебе дуже прошу…
(Продовження на наступній сторінці)