Я обережно беру дівчинку за атласисту ручку й усміхаюсь до неї. Вона здивовано закочує до мене чорні оченята й деякий мент дивиться так, не зовсім виразно розуміючи зв’язок між лопаточкою, кухликом і цею великою волохатою рукою, яка спустилася звідкись згори. Потім вона визволяє свою ручку, забірає в оберемок лопатку, кухлик, притуляє їх до грудей і, похитуючись, біжить на другий кінець лави. Там вона спірається спиною на коліно няні й, почуваючи себе безпечною, з великою увагою здалека приглядається до мене.
В цей час я бачу біля будочки Олександру Михайлівну. Вона щось купує, короткозоре риючись у маленькім гаманці. Коли вона, відходячи, дивиться в мій бік, я здіймаю капелюха і вклоняюсь їй. Але вона не відповідає й похапцем, як мені здається, відходить од будочки. Не помітила, чи не схотіла помітити?
Мені хочеться довідатись од неї що-небудь про Панаса Павловича. Але, підвівшись, біля своїх ніг я знаходжу чорнооку крихітку. Вона простягає мені лопаточку й каже:
— На!
Личко в дівчинки, як і раніше, здивоване. Вона кінець-кінцем догадалася, чого мені було треба від неї.
— Ах, ти дитинча моє!
Я беру її за ручку, кажу старенькій няні, яка з усмішкою дивиться на нас, що зараз приведу назад дівчинку, і простую з нею до будочки. Там я купую цукорків, усипаю їх у червоний кухлик, і ми йдемо до няні.
— Подякуй дяді, Нюсю! — каже няня.
Але Нюся висипає цукорки на лаву, бере одного і простягає старенькій:
— На!
Від ручки й серйозного доброго личка в мене в душі таке почування, немов я полежав на весняній, свіжій, атласистій травичці.
Зате я трохи не гублю Олександру Михайлівну. Вона переходить вулицю і простує до Миколаївського Скверу. На ній простенький, немодний, солом'яний капелюх, на ногах черевики на низьких підборах, — через це вона ступає так, немов одкидає з-під ніг траву, — в одній руці шкурятяна торбиночка, у другій два пакуночки, один на мотузочку.
Я наганяю її вже у сквері й тільки наміряюсь надати ходи, як помічаю, що до неї біжить юрба дітей. Вони оточують її, хапають за руки, приглядаються до пакуночків, штовхають одне одного, стрибають. Инші діти стоять оддалік і, видко, через щось не відважуються підійти.
Олександра Михайлівна йде з дітьми в бічну алєйку й сідає на лаву. З того, як вона кілька разів озирається навкруги, я догадуюсь, що їй не хотілось би, щоб її тут хто-небудь бачив. Тому я сідаю на розі цеї алєйки, але так, що вона не бачить мене. Часом я обережно зазираю й бачу, як діти, обліпивши її неначе комашня грудочку цукру, вовтузяться, розгортають папірці від цукорків, показують їх одні одним, простягають до неї руки. Олександра Михайлівна помалу виймає ласощі з торбинки й роздає їх по одній. Часом вона чогось сміється й, узявши голівку якоїсь дитини в обидві руки, гаряче цілує її. Хлопчиків вона гладить по голівці; дівчаткам доправляє стьожечки-метелички, суконки. Вона щось при тім оповідає їм. І її лице здається мені таким же оживленим і безтурботним, як і в дітей.
Мабуть, це ґрупа її давніх знайомих. Остання дітвора бігає круг пам'ятника, стрибає, бавиться в піску, сповнюючи сквер, як пташки і бджоли в саду, веселим щебетанням, дзвоном, шелестом. Маленькі тільця ріжного віку вкрили ввесь плацик. Зараз їм треба йти додому. Від університету через усю вулицю лягає величезна передвечірня тінь. Няні та мамки збірають опуки, обручі, струшують пісок з суконок, ловлять непосидливих.
Я встаю й переходжу на инше місце, де Олександра Михайлівна, виходячи, не зможе побачити мене. Сиджу, так довго, що аж починаю думати, чи не пішла вона иншим шляхом. Аж ось вона йде. Вже сама й без жадного пакуночка. В воротях вона зупиняється й робить комусь прощальний рух рукою. У відповідь чуються веселі дитячі голоси.
Коли я наздоганяю її, вона щиро дивується нашій зустрічі, й на її лиці не помітно ніякого замішання. Значить, вона не помітила мене ні біля будочки, ні у сквері.
Тепер нема вже ні оживлення, ні безтурботности в її лиці: воно байдуже, втомлене, з жовтизною біля носа, неначе пригорілий на лямпі папір, із буровато-фіолєтовими западинами довкола очей; воно здається сухим, нудним. Вона без корсета, й це видко по трохи сутулій і все ж таки гарній спині та занадто м'ягкій повноті клубів.
Розмову вона підтримує з серйозною ввічливостю, точно та коротко відповідаючи на питання, але якось дуже байдуже й безбарвно.
— Ну, а як Панас Павлович? Діма?
Вона злегка дивується цьому питанню і спокійно каже:
— Хиба ви не знаєте? Він живе тепер з жінкою.
Від здивовання та несподіванки я аж зупиняюсь.
— Як то з жінкою?! З Варварою Хведорівною?!
— Атож! Тижнів два вже.
Вона говорить про це так, неначе він перебрався на инше помешкання, та й годі.
Ми стоїмо серед тротуару й заважаємо проходити людям. Я схвильовано дивлюсь на Олександру Михайлівну, а вона відходить до стіни, щоб уступитись комусь із дороги.
До самого її будинку я не можу очутитись і завдаю їй ріжні питання. Вона відповідає з байдужою, точною чемностю.
— Зайдете? — зупинившись біля ґанку, питає вона.
Я приймаю її запрошення.
Та сама маленька, сумирненька кімнатка. Я сідаю в низенький, округлий, немов дитячий фотельчик із короткою спинкою й оглядаю знайому, простеньку обстанову. І тепер мені здається, що я все розумію. Мене проймає ущіплива досада й образа, немов хто вчинив мені кривду.
— Слабодуха, паршивенька людина та й годі! — різко кажу я.
— Ні, це невірно, — спокійно й обдумано каже Олександра Михайлівна й ретельно змітає довгим віничком порох із поличок етажерки. Я з досадою стежу за нею й думаю: через що це старі парубки та дівки такі хоробливо охайні? От, од неї пішов коханий чоловік, їй зруйновано останню надію на людське життя, а вона, прийшовши додому, насамперед кидається змітати порох, обдмухувати якісь нікому непотрібні, паршивенькі статуетки. І робить це з таким заклопотаним виглядом та ввагою, ніби, не знати, яке важне діло робить.
— Ні, це вірно, Олександро Михайлівно. Безвільна, слабка людина.
— Ні, Якове Василевичу, він зробив, як сильна людина, мужньо і з самопожертвою.
— Е, дайте спокій, їй-Богу! Яка тут самопожертва? Та, коли хочете, може, й самопожертва: принести себе, дитину й вас у жертву злій, ледачій, нікчемній бабі. Це, справді, жертва! Так, це не кожний може зробити, ви маєте рацію. А ви, вибачте мені, виправдовуєте його тільки через те, що вже більш нічого не маєте сказати.
Олександра Михайлівна здивовано повертається до мене з віничком у руці й каже:
— Простіть, Якове Василевичу, я ввесь час не похваляла його вчинків і стояла на тому, щоб він вернувся у свою родину.
— Так, і можете бути задоволені: ви туди направили його.
— Коли так, то я задоволена.
Я дивлюся на неї й милуюся нею. Фіолетові западини роблять її очі глибшими, більше строгими. Жовтизна її носа нагадує мені старі ікони. Точність, виточена правильність ліній викликає в мене чуття дивної радости, хвилювання й туги. Коли б зігнати з її обличчя вираз закостенілої незайманости, дати фарби цьому прекрасному обличчю й руху ще молодому тілу, яка ж тоді була б з неї гарна жінка!
— Ех, Олександро Михайлівно, Олександро Михайлівно! Що ви робите?
— Що саме?
— На віщо ви губите себе? Для чого? Кому це потрібне?
Вона розгортає пакуночок. У йому трошки шинки, корнішони, булочка. Олександра Михайлівна кладе шинку на одну тарілку, корнішони на другу, а булочку в кошичок, замотаний у серветку. На мої слова вона знову повертає до мене своє непорушно-байдуже лице.
— Я вас не розумію. Чим же я гублю себе?
В мене знову з'являється бажання струснути цю застиглу незайманість, занепокоїти самовпевнену святість, внести нелад у ці точні рухи, слова, мисочки, статуетки.
— Чим себе губите?… Собою!
— Ви неясно висловлюєтесь.
— Добре! Я висловлюсь ясніше. Ви губите себе тим, що нарушуєте закони природи. Наскільки мені відомо, ви робите це в ім'я духової сторони людини, в ім'я заповідей моралі й ще чогось там. Але хиба ви не бачите, що нарушуєте дійсну мораль?
Олександра Михайлівна обережно відсуває набік тарілочки, ніби прохаючи їх почекати, поки вона побалакає зо мною, сідає на стілець і каже:
— Яка ж ця дійсна мораль?
— Така, Олександро Михайлівно, яка не потребує ні заповідей, ні людських законів, ні тюрем, ні панів адвокатів; така, на підставі якої мати любить своїх дітей, мужчину тягне до женщини, і навпаки; на підставі якої ми живемо громадою, а не поодиноко, на підставі якої революціонер іде на смертну кару… Хиба є заповідь: "Мати хай любить свою дитину"?! Або: "Забороняється жити поодиноко"?! В таких заповідях немає ніякої потреби, бо це є вищі заповіді, яких нарушення далеко краще, ніж у людських, передбачив вищий закон природи. Там немає присудів "по снисхожденію". Винен і край!
Я почуваю, що мої слова занадто тхнуть судовою салею, й я зміняю стиль.
— Иншими словами, Олександро Михайлівно, ви самі робите своє життя трудним, блідим, одноманітним і шкідливим для вас. Простіть мені, але я хочу побалакати з вами отверто. Можна?
— Будь ласка, — відповідає вона чемно, але з тим самим непорозумінням, що раніше, і прикриває від мух тарілочки серветкою.
— Дякую! Я говоритиму без церемоній, тому зарані прохаю вибачення.
— Прошу, прошу!
— Добре!
(Продовження на наступній сторінці)