"Душно тут страшенно. Взагалі, жити мені нема для чого, і коли я вмру від операції, то це буде добре. Я написала сестрі, й вона візьме Костю. Я переконуюсь, що батьки не люблять своїх дітей. Настрій у мене такий, що Караїмка хоче прогнати мене з кватири, — вона боїться, що в неї дома щось станеться. Між иншим, це паскудна баба; вона мене обдурює й обдирає. Боже, як мені нестерпно тяжко, яка я самотня!.."
Я складаю листа й дивлюсь на годинника: за двадцять шоста. Потім я беру папір і хочу написати Клавдії Петрівні хоч декілька слів. Але думки не чіпаються голови, я кидаю перо і знову дивлюсь, яка година. І з здивуванням питаю сам себе: "Невже я хочу їхати до Шапочки?"
"Так, хочу, хочу, хочу!" — злісно, вперто, жадно й тупо відповідає хтось.
І мені мимоволі пригадується одна сценка. На столі стоїть ваза з тісточками, які я тільки-що приніс з міста. Костя ззів уже одне, але тягнеться за другим. Клавдія Петрівна відставляє вазу далі від його і ближче до себе. Костя підсуває до неї стільця, вилізає на його й лягає грудьми на стіл, увесь тягнучись до солодкого. Робить це мовчки, вперто, з блідою усмішкою. Клавдія Петрівна відпихає його руки, а він знову простягає їх, ворушить пальцями. Вона грозиться покарати, поставити в куток, побити, відставляє вазу на инше місце, а він оббігає стіл, знову вилізає на його й сунеться до тісточок таксамо вперто, жадібно, нічого не бачучи, не чуючи ні насмішок, ні погроз, ні Клавдії Петрівни, яка благає в мене помочі. Мабуть, і самому Кості і страшно, й незрозуміло, й соромно, — я бачу це з його злої, покривленої усмішки, — але він не може відвести очей од тісточок, сила та більша за його волю, сором і страх.
Яка, власне, ріжниця між Костею і мною?
Одначе я знову дивлюсь на годинника: чверть на сьому. Усміхаючись, як Костя, хапливо одягаюся, сприскую одеколоном хустку й виходжу. Сидячи на візнику, я посвистую й думаю: "А чому б не похуліґанити? Чим я рискую? Принаймні, потішусь, коли так. Чого доброго, ще попрохає чоловіка приняти мене. Навіть неодмінно фіґуруватиме чоловік".
На хвилинку з'являється бажання повернути назад.
"Ні, хоч у цьому доведи до-краю, паскудо!" з несподіваною, мстивою злістю думаю я й навіть радію з того, що зараз має бути мені.
Але, коли я під'їжджаю до будинку, біля якого вчора провів цілий день, і бачу страшно знайомі стовпчики, дерева, тротуар, вікна, парадний ґанок, на мене нападає несмілість і сором. Я нерішуче входжу в парадний, іду по сходах, шукаючи шостий номер кватири. Перед дверима, над якими прибито емалеву табличку з числом 6, я зупиняюсь і витираю піт із лиця. На самих дверях я бачу другу, поважну мідяну таблицю з чорними, строгими літерами: "Семен Семенович Шипун".
Який Шипун? Через що Шипун? Та, чи це ся кватира? Так, номер шість. Невже обдурила?
Рішуче надушую ґудзика й чекаю. А сам, немов ховаючись од когось, поспішно й хитро думаю: коли обдурила, — піду, не шукатиму більше.
Клацає ключ у дверях. Я випростовуюсь, поправляю капелюх і набіраю поважного, строго-серйозного вигляду. А серце б'є молотом.
— Скажіть, будь ласка, тут мешкає Ганна Пилипівна Забережна? Покоївка ширше розчиняє двері й каже:
— Тут! Пожалуйте!
Мені здається, що на її губах миготить легка усмішка. Я твердо входжу, не хапаючись, роздягаюсь і покашлюю. Передпокій великий, декілька дверей, крізь одні видко килим, фотелі й пюпітр.
Покоївка йде до дверей праворуч, легесенько стукає й каже:
— Панночко, до вас прийшли!
В голосі теж учувається усмішка, але я зупиняю увагу тільки на слові "панночка".
— Проси!.. — ледве чується зсередини.
Покоївка відчиняє двері й занадто поважно каже:
— Пожалуйте, просять…
Через розчинені двері я бачу: блакитний параван, краєчок мармурового вмивальника й широкий жовтогарячий промінь вечірнього сонця на стіні.
Я входжу, зачиняю за собою двері й зупиняюсь біля порогу, винувато, поштиво схиливши голову. Коло вигнутої кушетки, вкритої сіруватим шовком, стоїть Біла Шапочка, спіраючись рукою на круглий столик. На столику вузька, висока вазочка; в ній дві троянди: жовта й густо-червона з соковитими пелюстками, неначе відвернуті яскраві губи. Всі ці дрібниці я через щось добре помічаю.
— Добридень! — рівно, холодно говорить Шапочка й подає мені руку. Я поспішно підходжу, поштиво потискую руку й кажу:
— Я не міг не скористуватись вашим вимушеним дозволом.
— Сідайте, будь ласка! — так само холодно випускає вона слова й показує мені на фотель біля кушетки.
Мені починає здаватись, що я на принятті в зубного лікаря. Ось вона звідкись зараз витягне бормашину, роззявить мені рота і спитає:
— Де болить?
Шапочка відходить до вікна й теж сідає у фотель. Між нами блакитно-сірий килим. На голові Білої Шапочки стоїть червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнатому волоссю. На бюрку й на паравані також жовта, радісна, соняшня смуга. Скрізь портрети і гравюри в мистецьких рямцях.
Мені стає ніяково. Я не знаю про віщо говорити, розуміючи, що, що б я не сказав, усе зустріне оце офіціальне, безпричасне приняття. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці непомітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурнішим, і я, нарешті, кажу;
— Признаюсь, я ждав иншого приняття й через те… я трохи непідготовлений.
— Так? — байдуже кидає Шапочка.
— Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.
Шапочка трохи дужче збірає брови, немов стримуючи себе, й її вуста стискуються ще холодніше.
— Я не замужем… — рівно відповідає вона.
— Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас "панночкою". Потім я думав, що… А втім, ваше приняття дошкульніше, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки дозвольте мені сказати декільки слів. Все-одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, — хочте, вірте, хочте, ні, — але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємности для вас у тому немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та Бог з нею, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.
Я, ніяково посміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка також устає, не змінивши ні на мить виразу лиця, подає руку й каже:
— Ви вже йдете? Прощайте!
Я обережно торкаюсь її руки й низько кланяюсь.
— Так, іду. Знаєте, в мене ввесь час таке вражіння, ніби я на принятті в зубного лікаря, і ви зараз на прощання пропишете мені рецепту.
Брови Шапочці починають раптом дріжати, губи морщаться; вона з усіх сил кріпиться, але, не витримавши, усміхається. І вмить уся оживає, теплішає, стає такою близькою, милою, простою.
— Господи! До чого вас міняє усмішка! — мимоволі й цілком щиро виривається в мене.
І, мабуть, я якось особливо в сю хвилину дивлюсь на неї, або щось инше, але вона вся заливається ніжним, дитячим рум'янцем, хоч і збірає знову брови.
— Простіть! — раптом кажу я благаюче. — Можна мені ще трошки посидіти? Я знаю, їй-Богу, сам знаю, що це неблагородно з мого боку: скористуватись вашою усмішкою і знову в нахабство… Але… їй-Богу це не з нахабства. Можна?
— У вас час до восьмої години… — каже вона, але вже не рівно й холодно, а сердито. Але вона сердиться, здається, більше на себе.
— Але ви хочете, щоб я негайно пішов? Так?
— Так, хочу! Здається, це так ясно вже давно.
Я винувато, мовчки уклоняюсь їй і йду до порогу.
— Підождіть! — сердито гукає вона.
Я обертаюсь і вичікуюче дивлюсь на неї: на лиці незадоволена, гидлива ґримаска, та сама, що вчора була біля трамваю.
— Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.
— Себто, ви за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутностю?
— Я знову образила вас… — одривчасто, неначе про себе, кидає вона. — Але скажіть, — раптом з непорозумінням, діловито й якось уже отверто вона питає: — чого ви, власне, хочете від мене?
— Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче…
— Але на віщо?! Через що?!
— Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю, через що саме, але подобається страшенно.
Шапочка все з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу знизує одним плечем.
— Ну, добре! Сядьте на місце. Треба побалакати до-ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все-одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все-одно. І я хочу зрозуміти, в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?
— Ні! — посміхаюсь я.
Не знаю, чого посміхаюсь, чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.
— І не обідали?
— Ні!
(Продовження на наступній сторінці)