я балакав з мужиками на "ви" і червонів, коли по старій звичці говорив їм "ти". Власного дворника Опанаса я почав боятись і не балакав з ним, бо говорити "ви" після "ти" не мав сили, а говорити "ти" — се значить ввійти в конфлікт з Полею.
А на Полю як сказ найшов у ту пору (який же й довів її до загибелі). Присутність "партійних" запаморочила їй і так не дуже ясну голову. Прокламації, книжечки, якісь збірки з шевцями, звощиками, трохи не босяками. Скажи їй "робочий", — і вона трохи не вмлівала від захвату. І я мусив теж лазити з нею цілими вечорами десь по закутках, виловлювати шмаркатих єврейчиків і заклопотано балакати з ними про "швободу", називати їх "товаришами" і забути про те, як я стріляв з рогатки сих самих "товаришів", коли вони ще бігали біля нашого дому з традиційними хвостиками позаду. Я теж хвилювався, змагався з єврейчиками і навіть сам ніби вірив у серйозність всього того.
Раз увечері до мене прибігла Поля. Ми були посварились за щось, і я днів два не бачився з нею. Не звертаючи уваги на холодність мого прийому, вона почала зараз же поспішно й діловито говорити.,..
Перш усього вона твердо переконана, що я її не люблю. Але їй це тепер байдуже, — особисте життя мусить стояти на другому плані.
Вдруге — приїжджав з губернії жандармський підполковник робити допит товаришам невідомим. Вони нічого знов не сказали. "Білий" тільки ввічливо попросив, щоб йoгo не турбували, а "чорний" заявив, що коли його ще хоч раз посміють кликати на ці ідіотські допити, то він усю відповідальність за майбутнє складає на себе.
Підполковник страшенно розгнівався і присягся, що примусить їх забалакати. Звелів не давати їм прогулок, за маленький спів садовити в темний карцер і взагалі поводитись так, щоб можна було частіше карати їх.
— І от, — закінчила моя наречена. — Я прийшла, щоб перебалакати з вами, нарешті, востаннє. Ви маєте, товаришу, на увазі говорити з Замойченком чи ні? Я вас питаю рішуче й серйозно.
— Маю, тільки ти, будь ласка, сядь і не "викай", це — міщанство.
Моя Поля моментально утихомирилась.
— Твоя правда, се — глупо. Я тебе питаю, можеш ти перебалакати з Замойченком? Так неможливо далі. Се я нашого боку просто... сором, ганьба. Коли ми дійсно хочемо хоч чимсь служити ділові, служити щиро, то ми повинні все зробити, що можемо, інакше ми не маємо права дивитись в очі одне одному. Се буде сором...
І так далі, і так далі. "Сором, ганьба, служити ділу й народу, ідеали" — старесенькі, заяложені словечка, які ще тільки на провінції вживаються.
Але я згодився перебалакати з Замойченком. Я не хотів зайвих сварок з Полею, а крім того... Як-не-як, а я теж вірив і боявся сих словечок.
Згодитись, правда, я згодився, але не можу сказати, щоб дуже поспішався се робити. Се було не так просто, як здавалося Полі. Перш усього, я сам не міг піти туди, де сиділи "тайні", а це вже щось значило. По-друге, Замойченка ніяк не можна було зустріти наодинці;
а втретє, у нас не було грошей, щоб дати Замойченкові. Без грошей же вступати в балачки з ним було зайвою дурницею.
Я подумав-подумав і поділився своїми міркуваннями я Полею. (Про перше я нічого їй не говорив, се торкалось мене одного, й я мав сам рахуватись з тим).
Поля, розуміється, зараз же скипіла. Гроші — дурниця, гроші я міг би взяти у своєї матері, у дядька; раз я "служу ділу", то не повинен нічого жаліти для того. Народ, ідеал, боротьба і т. д.
Я спокійно й резонно зауважив їй, що й вона так само могла би взяти у свого батька, дядька.
Вона нічого не сказала, крутнулась і вийшла з хати. В той же вечір вона чогось поїхала в губернію і пробула там днів зо два.
Майже в таку саму пору, як і тоді, вона знов появилась у мене в хаті і мовчки, з гордістю поклала мені на стіл п'ятсот рублів.
— Де ти взяла? — страшенно здивувався я.
— Я заставила всі свої дорогоцінності. Я взагалі людина спокійна, урівноважена, я не люблю зайвого хвилювання, але тут мене так і піднесло. Ніколи, здається, в житті я так не сердився, як за той її дурнуватий, безглуздий, дитячий вчинок. Вона за п'ятсот рублів заставила дорогоцінності, які коштували, може, кілька тисяч! Вона заставила речі, які їй не належать, се її придане, се речі тої сім'ї, якої вона буде членом! Вона для своєї дурної фантазії, любові до таємностей усяких грається такими серйозними речами. Я щиро й гаряче виказав їй усе.
— А квитанція де? Де квитанція? Тобі дали квитанцію?
— Квитанція?..
Пришелепувата дівчина витягнула звідкись зім'ятий папірчик і подала мені з тим же дурнуватим, здивованим виразом лиця, з яким слухала моє обурення. Вона гадала десь, що я преклонюсь перед її надзвичайною дотепністю!
— Я завтра ж поїду і викуплю назад усі речі, — сказав я твердо і рішуче поклав гроші в кишеню.
Але, певно, я трохи переборщив. Емансипантки не люблять, коли мужчина показує, що має владу над ними. Вони люблять, щоб їх держали в модерних і рівноправних рукавицях. Признаюсь, захопився.
Але ж дивіться, як вона повернула усе те.
— Дай сюди гроші! — раптом стрибнула до мене. — Як ти смієш брати їх собі! Ти — трус, ти — лицемір, ти... ти...
І пішла, і пішла! І в результаті вийшло, що вона образилась на мене не за те, що я показав свою владу, але за те, що я егоїст, лицемір, боягуз, що я особисті інтереси ставлю вище спільних — народ, боротьба, творчість і т. д.
Грюкнула дверима і зникла.
Мусив я перепрохувати дурну дівчину, каятись і навіть хвалити її вчинок. Що я мав робити? Протест мій тільки пошкодив би і їй, і мені, і спільній справі.
Щоб зовсім загладити сліди сварки, я дав слово, що в тих же днях перебалакаю з Замойченком.
Але перебалакати не довелось, даремно сварились. Все пішло несподіваним шляхом.
На другий день після нашого перемир'я в тюрму приїхав з губернії новий слідчий в справі "важних".
Се був поважний дід з білою бородою і чорними бровами. Очі йому були такі молоді та гарні, так ласкаво й розумно посміхались до кожного, що Поля (яка мені описувала його) просто не вірила, щоб у жандарма було таке лице.
Він уважно розпитав Макара Авдійовича про "тайних", потім ввічливо попрохав його провести до них. Вона десь про себе гадала, що то переодягнений "товариш".
Слідчого повели. На вітання його "принци" не одповідали і лежали собі на койках, немов у камері нікого не було.
Се не образило і не розсердило старого чоловіка. Обдивившись камери, він незадоволено похитав головою й зробив Макару Авдійовичу наганяй за те, що в камерах було не досить чисто й тепло. Довідавшись од розтеряного Макара Авдійовича, що арештованих не пускають на прохід, він тут же звелів неодмінно щодня випускати їх на 20 хвилин.
"Білий" не видержав і тихо сказав "дякую". Полковник коректно й делікатно узяв "під козирьок" йому, але нічого не сказав і не звернувся ні з яким питанням до його.
Тільки виходячи вже з камери, він повернувсь до "білого" й обережно сказав:
— Вибачайте, що я звернувсь до вас. Ви нічого не мали б проти того, щоб до вас посадили вашого товариша? Удвох вам, може, краще було б. Я находжу, що вас тримають в занадто тяжких умовах. Всіх розпоряджень губернського правління я не маю права одмінити, але тут міг би помогти вам...
"Білий" здивовано подивився на свого ворога і навіть устав з койки.
— Коли це не єсть насмішка, то я був би дуже радий цьому, — сказав він.
— Сьогодня ж перевести їхнього товариша в сю камеру, — строго, але з тою же джентльменською ґречністю сказав полковник до Макара Авдійовича.
Макар же Авдійович тільки очима кліпав та брав "під козирьок". Він абсолютно нічого не розумів у сій біді, що впала йому на голову з сими "тайними". То не дай боже, щоб вони між собою якесь слово могли сказать, а то нате вам — садовлять разом в одну камеру і балакай, скільки хочеш. То не пускають гулять, а то цілих 20 хвилин.
Оповідаючи нам про цей візит полковника, Макар Авдійович все ще утирався хусткою і з машинальною тривогою озирався.
— Ах ти, біда яка на старості літ мені випала. Га? — стискував він плечима. — Жив чоловік, двадцять літ безпорочно прослужив — і на тобі... Мав таких каторжан у себе, що чорта з два в губернії знайдуться, десятки тисяч через мої руки на Сибір пішло, ніколи виговору не мав од начальства, а тут на — привели, що воно, до чого, арештант чи князь, чорт його душу знає. І виговор. "Холодно, не зовсім чисто. А як їдять?" Може, на сервізах їм кандьор посилать? А звідки я знаю? "Перевести сьогодня"... Ну, й перевів. І чорт вас бери, моє то діло? Тепер вони щось дізнаються од їх, ага! От зараз подадуть прошення! "Будьте ласкаві вислухать нас". Як же! Тепер їм за вухом не засвербить тюрма. Ще якби книжечок та газет, так і повний пансіон... на старості літ мені, старому чоловікові, при арештованих такі слова говорить!.. Князів привели!.. Прогулки!
Днів три бідолаха Макар Авдійович бурмотів і витирав хусткою розтеряне й сердите лице. Він і не знав, що сі "князі" заграють фатальну роль в його житті. Не знала того й Поля і сяяла задоволенням.
(Продовження на наступній сторінці)