Признаюсь, в той час і на мене наше одкриття, себто, що це були серйозні партійні люди, зробило-таки вражіння. І знов зробило тільки тому, що ми ніколи не бачили справжніх партійних людей. "Політичні злочинці" не раз бували під доглядом Макара Авдійовича (батька Полиного), але що се за "політика" була: аптекарський ученик, синок Фінкельштсйна, якого я кожної вакації ловив у нашому саду на яблунях і обривав йому вуха. Двоє чи троє аграрників, добродушних дядьків з Козубівки, з яких один завжди возив нам дрова. Був один семінар, небіж батюшки о. Кантатова. Але цього арештували за те, що був п'яний і, вириваючи з коренем вуличного ліхтаря, кричав: "Долой просвєщеніє!!" Його хутко випустили. Сиділи раз з сусіднього містечка фершал і фершалка, одна модистка, писарчук з воїнського присутствія. Все се були люди, яких ми знали, в яких не було нічого надзвичайного, які десь так само, як і ми, хоч і звали себе есдеками чи есерами, але справжніх есдеків і есерів і не бачили. (Я і Поля були есерами!)
Сі ж двоє були партійні люди, справжні, дійсні, загадкові, могучі, надзвичайні. Се були ті, які десь здалеку показували нам, контролювали наше життя, судили нас. Се були ті, осуду яких так боялась Поля, які примушували її клекотіти турботами, таскати кудись якісь книжечки, щось переховувати, носити незграбні блузки, розводити нудні ідейні розмови. Се були "вони", які завжди незримо стояли з нагаєм над нашими душами.
— Знаєш що? — раптом таємно нахилилась до мене Поля, й очі її поширились несподіваною думкою. — Ми повинні їм помогти втекти.
Я мовчки витріщився на неї.
— Так, так!.. Коли ми... Коли у нас є хоч трохи дійсного бажання служити ділу, то ми повинні зараз же... Слухай, се надзвичайно... Ох, господи, якби це було... Ні, ти подумай...
Спинити її стрибаючі слова — все одно, що перехопити камінці, які сипнув би хто-небудь згори. Я чекав, І коли вона сама стомиться. Нарешті, вона зупинилась.
— Ну? Що ти скажеш?
— Се неможливо, — сказав я.
— Чому? Чому неможливо? Через що? Трудно? Нічого подібного. Я думала. Дуже легко можна втекти. Ти слухай.
І вона почала висипати в мої вуха все, що думала:
єсть декілька способів. Можна підкупити дозорців. Гроші зібрать, позичить, украсти. Се одно. Можна витягнуть вночі з контори ключі, переодягтись, загримуватись дозорцями, прийти в коридор, зв'язати сторожу і .й вивести "їх". Можна передати пилки, "вони" перепиляють грати й утічуть через стіну. Нам се все дуже легко зробити, стоячи так близько до тюремної адміністрації. І коли ми не зробимо, то нам сором, ми недостойні зватись ідейними людьми, есерами, ми — вороги народу, нас нащадки заплюють, власні діти нам кинуть в лице прокляття, ми — іуди, падлюки, боягузи, лицеміри, себелюби.
Одним словом, з промови її я бачив, що вона за всяку ціну рішилась се зробити; може, навіть тут, у мене, тільки ясно рішила, але сперечатись не було ніякої рації. Логіки жінки взагалі не визнають, а Поля тим паяє. Вона мислила по якимсь не відомим мені законам.
Коли ти їй пробував довести, що вогонь гарячий, вона одповідає: "Нічого подібного, ні трішки не гарячий, бо у поштмейстра картуз з кокардою". От і сперечайся.
Правда, тоді — не криюсь — я й не хотів сперечатись. Я сам був настільки загіпнотизований сими "народами і ідеалами", що теж не міг розумно й об'єктивно подивитись на справу. Мене самого схвилювала й захопила думка визволити "їх", зробити щось "значне й важне".
І от ми стали готувати те "значне". Ми більше не сварились з Полею за дурниці, і обоє тільки й думали про тих двох.
Звичайно, що свої приготовання до втечі ми робили дуже обережно, конспіративне. Ми повинні були, насамперед, добре орієнтуватись в тій околиці, яка була круг "них". Найближче стояв, розуміється, Макар Авдійович. Поля могла бути абсолютно певна, що він її батько. Та ж витягнута постать з проваленими грудьми, ті ж ґудзики-очі, неспокійні, шукаючі, клопотливість, непосидливість.
Що ж до Макара Авдійовича, то він був рішуче збитий з пантелику цими двома злочинцями. З початку до кінця він натикався на несподіванки. Перш усього, він не знав, як їх записати в книги. "Вони" ж категорично одмовились назвати себе і не хотіли ніяк зрозуміти, що так же не можна: кожний арештований мусить бути записаний в книгу, інакше виходить, що він ніби не сидить в тюрмі, а прийшов у гості.
Далі "вони" поводились не як підлеглі йому, а як господарі всеї тюрми. Прикрикують на адміністрацію, вимагають мало не "на витяжку" стояти перед ними і щохвилини грозяться скаржитись за звичайні тюремні сильні вирази.
Взагалі, се не арештанти, а якісь принци інкогніто! Сиділи ж всякі "політики", — його тюрма не якась сільська буцегарня! — але таких птиць йому ще не доводилось бачити. Се одно наказаніє господнє, а не арештанти.
Ми були цілком задоволені з його оповідань. Звичайно, се не аптекарські ученики.
— Ну, а як вони? Що вони роблять?
— Вони? Вони нічого не роблять. Що ж вони можуть робити? Книжки їм заборонено давати. І взагалі, такі накази про їх...
Тут Макар Авдійович схаменувся і одмовився балакати про "їх". З губернії наказано, щоб ні "вони" ні про кого нічого не знали, ні про "їх" ніхто нічого.
Ми кілька разі" підступали до його, але все кінчалось тим самим.
З сього боку, значить, були серйозні перепони. Серйозність ще тим побільшувалась, що на ніч ключі від камер "важних" одбирались не в контору, а відносились до самого Макара Авдійовича.
Тоді ми потихеньку почали пробувати грунт біля доюрців. їх було четверо коло "важних". Самі камери була на різних кінцях коридора: коло одної стояли по черзі Василь Курка з Панасом Замойченком, а коло другої Данило Струк і Безродний. Струк і Курка були за старших.
Курка був маленький, руденький, похожим на патлатеньку хатню собачку. Завжди посміхався, лащився, але міг укусити якраз у ту хвилину, коли найменше сього чекаєш.
Струк, навпаки, — високий, товстий, тупий і через тупість страшенно упертий. За кожним словом лаявся матюками і після кожного матюка тихіше додавав:
"Прости господи".
На їх стояння біля "важних" вплинуло так, що вони стали ще усерднішими і цілком непідступними. (Тому сприяла ще й надбавка по два карбованці в місяць зверх звичайної платні).
З ними ми постановили бути обережними. Але Замойченко й Безродний подавали деякі надії. Замойченко, правда, був занадто хвастовитий, а стояння біля "государствених" рішуче закрутило йому голову. Він тепер інакше не ходив, як заклавши ліву руку за пояс і поважно задравши догори кирпате лице, за яке його звали "двустволкою".
Перша моя розмова з ним вийшла зовсім невдачною. Він вертався саме од "важних". Я ввічливо зупинив його і запитав:
— Ну, як же там ваші "тайні"? Мовчать? Замойченко холодно й недбало кинув на мене згори поглядом і строго промовив:
— Прошу не касатьця. Воспрещено государственим приказом.
І важно проплив повз мене.
Але я вжив іншого методу, і Замойченко пом'якшав. Зустрівши вдруге, я зачав розмову з того, що здивувався, як може він, Замойченко, киснути тут, у Гнилятині, коли міг би з його дотепністю, справністю і розумом бути у губернії найменше старшим поліцейським. Такий вступ не видався йому ні штучним, ні хитрим, бо він якраз сам був тої ж самої думки про себе. Навпаки, він охоче підтримав тему нашої розмови. Ми саме проходили повз мою квартиру, й я запросив його до себе на "румочку водки". За "румочкою" він зовсім скинув, немов свою шинелю, поважність, трошки навіть засоромився, сідаючи в крісло, яке я підсунув йому, і розбалакався. Правда, коли я знов обережно торкнувся "важних", він знов споважнів, але на цей раз уже, видно було, не думав таїтись.
— О, ето люди! — навіть закрив він повіками очі й покрутив головою.
— Інтересні?
— Отдєльниї люди!.. —(Це мало значити "дельние"). —...Самі настоящі!.. Хвактическиї люди...
— Та невже?
— Вєрно слово. Нікада не видав таких. Ругатьця? Боже спаси, ні вони, ні ти не смєй. Трудно, конєшно, ну, здержуваться нада, потому государствений приказ — буть вєжлівим з ними. Е, ето не шпана смердяча...
В голосі його чулась гордість і самоповага.
— Ну, а здорово тоскують?
— Тоскують?! Що ви! Зачем тоскувать! Ето там какойсь хвартовий січас рікомандацію наводить начииає. А у нас етого нема. О, нєт! Що ви? Хе! — Він, безумовно, навіть трохи образився. — Етого в нас не полагаєтьця. Сердятьця када-ні-када, ето вєрно, ну, тоскуать не прімєчательно нікада. Мой больше сердитьця, — гарячий. Вчерась ето приходять до його господін смотритель. "Ви, — говорять, — дєлали заявленіє иащот книг". — "Дєлав", — каже. "Ну, так што книги отказани, не будєть вам книг... Када б ви були послушні, вам би дали книги". Як загориться мій: "Ага, — говорить, — ну, так скажіть їм, що я плювать на їх хотєв!" — Замойченко озирнувся, нахилився до мене і таємно, пошепки пояснив: — На жандаров, значить!..
І в шепоті сьому у всякому разі було менше прихильності до "жандаров", ніж до "важного".
(Продовження на наступній сторінці)