І, дійсно, страх і жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографії трупів людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторінках усіх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять імена нещасних легковірних жертв цієї страшної казки.
Уже бувають випадки, коли юрба хапає "склярів" і "сонцеїстів" і видає їх у руки поліції. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змішується в купу лютих тіл. Поліцію ненавидять, поліції бояться, поліцію благословляють, поліцію кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячній машині!
А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє імена їхні в чорні рамці газет.
Доктор Тіле грізно б'є рукою по цих списках, підносячи їх під самі очі Максові.
— Ну, що? Терору не треба? Ні? Чим ви можете відповісти на цю страшну" провокацію? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотні людей день у день убивати, а ми повинні підставляти їм ліву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете їм одповісти на цю страшну річ? Га? Роз'яснюванням? Відозвами?!
Макс люто стріпує чубом.
— Сонячною машиною! От чим! Тисячами, десятками, сотнями тисяч справжніх Сонячних машин. Волею Сонячної машини! Боротьбою всіх за волю Сонячної машини!
— Хто ж буде боротись, дорогий товаришу Максе? Га? Хто? Прочитайте "Соціалістичний Шлях", прочитайте "Голос Металіста", послухайте, що говорять тепер по робітничих кварталах, подивіться, які там бійки щодня бувають, прислухайтесь, який для нас проклін зростає скрізь. Двадцять наших найкращих агітаторів заарештовано, двох тяжко поранено, одного вбито.
Макс нетерпляче боляче морщиться.
— Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми повинні припинити пропаганду Сонячної машини? Повинні здатися? Так?
Доктор Тіле теж нетерпляче й зовсім не ніжно морщиться.
— Ні! Не здатись. А навпаки — боротись. Але боротися так як боровся Інарак, як борються наші товариші в Англії, у Франції, в Америці — скрізь. Ми послали їм сонячного скла. Добре. Але що ми самі робимо, щоб спинити цей терор, яким противник вибиває в нас зброю з рук? Що? Скиглимо, сердимося, сахаємось. Ми повинні відповісти не слинявими зітханнями та переговорами з легальними соціалістами, товаришу, а тим самим, чим нас б'ють. Терором! Страшним, лютим, безжалісним терором. Біржа, Об'єднаний Банк, поліція, парламент, палац Мертенса, Штіфеля повинні полетіти к чорту! Редакції їхніх газет, друкарні, театри, все повисаджувати в повітря, порозтрощувати, понищити. Так їм треба відповідать. І заявити, що, коли Об'єднаний Банк не припинить труїння народу фальшивими склами Сонячної машини, всі члени Банку, всі акціонери його будуть знищені. За одного отруєного поліцією робітника — десять капіталістів! От як повинен реагувати Інарак, а не соціал-демократичні слиньки, з якими ви й товариш Паровоз так панькаєтесь. Що вам дали ваші переговори досі? Що соціалісти вже відмовляються перевіряти наші скла? Так? Бояться отруїтись? Так вони вам вірять? Звичайно, соціал-демократія вам рідніша, ніж Інарак.
Тут Макс не витримує й гатить кулаком по столу.
Хто сміє йому такі образи кидати? На яких підставах? Що він без крові й убивства хоче об'єднати всі робітничі організації? Це злочинство? А чи знає страшно революційний і кро-вожадний товариш Тіле, що його методи, які він пропонує, викопують сотні проваль усередині пролетаріату? Терор тепер буде ще гіршою провокацією, ніж труїння поліції. Сонячна машина тоді загине. Що дали переговори? А те, що той самий Союз Металістів, орган якого товариш Тіле пропонує читати, бере акцію в свої руки. Інаракові треба відійти набік. Так, набік, пожертвувати собою. Хай вони ведуть далі.
Доктор Тіле знизує плечима. Добре. Нехай Союз Металістів бере. Добре. А Об'єднаний Банк тим часом викличе таку паніку, що від самого слова "Сонячна машина" люди тікатимуть стрімголов. А Інарак загине .безславною, ганебною смертю, зненавиджений і проклятий робітництвом. Нехай, нехай Союз Металістів провадить справу. Добре. Але нехай товариші "?об'єднанні" пам'ятають, що не всі члени Інараку такі мирні ягнятка, як то досі думають деякі товариші. Статут Інараку ніким іще не змінений. Це вже майже одверта заява про непід-лягання постанові більшості, це загроза розломом організації, братовбивством.
А жах усе шириться та шириться, чадним димом обкутує казку. Така близька, така вже от-от ухоплена мрія, така сонячно-радісна, така п'яна любовністю, волею, раптом перевертається в чорне страхіття з огидними, вишкіреними зубами смерті. Невже щастя є тільки вічний, недосяжний міраж для людства і вся історія людей буде безупинним блуканням по пустелях за цим міражем і встелюванням кістками свого шляху?!
***
А тут іще з Рудольфом щось сталося. Не тільки ця провокація поліції, а ще щось інше. Чогось нервується, задумується, мучиться.
В майстерні тихо стало. Наделі вже працюють без сміху й жартів. Як кулі в обложеному місті, виливають і подають вони скла тим, що борються там, на полі бою. Фріц стискає кулаки, заціплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделеві, старому Наделеві, ніяково перед синами: що робить його соціал-демократія, щоб викрити це страшне злочинство поліції? Вона внесла інтерпеляцію до міністра внутрішніх справ. Чи знає пан міністр і так далі. Ах, боже мій, пан міністр страшенно перелякався. Розуміється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден із синами, але не згоден, що всі соціал-демократи такі. Обурення росте. Машина робить своє діло, вона бореться-сама за себе. Ті, що взнали її, ті не можуть повірити й тисячам смертей.
— Нічого, діти, нічого, не треба тільки падати духом. Треба працювати. І акуратно, точно, систематично працювати. Головне — працювати, синки.
І синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить із газетою, вп'явши очі в одну точку, і нічого не чує й не бачить. А потім раптом зітхає, запустить пальці в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. І все тепер газету читає! Але й не читає, а тільки візьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, ніби читав години з дві якусь глибоку книгу.
А вночі старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстерні, щось часом бурмотить і зітхає. З провокації журиться? Чи якась інша туга йому в серце запала?
Макс уже і так, і сяк підходить до Руді, але нічого добитися не вдається. Може, Руді нудно? Може, Руді хотів би коли не-будь уночі проїхатись в авто містом або в ліс?
Ні, Руді не хоче рискувати Та й не нудно йому. Чого ради?
— Ну, а що з тобою. Руді?
Руді мовчить і щось думає, вже не слухаючи Макса.
І раптом одного вечора, коли вони сидять самі в майстерні, Руді підходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.
— Максе, можеш зробити мені одну дуже важну послугу?
Макс сильно, охоче, стріпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на своиому плечі.
— Та будь ласка. Руді. Все, що хочеш! З радістю!
— Ну, радості, мабуть, буде тобі мало.
Рудольф здіймає руку й сідає біля столу так, щоб світло лампи було за ним Очі його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це — дуже дивно!
— Ну, я слухаю. Руді!
— Добре Зараз.. Я прошу влаштувати мені побачення з принцесою.
Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стінки чорний жук.
Руді ж уперто спокійно розглядає підлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справі?
— З принцесою?! З тою, що в Елленбергів?! Що ж ти маєш до неї?
— Мені треба, Масі.
Макс починає розуміти, але не може, не сила йому вірити своиому розумінню. Руді ж так мовчки, так непорушне сидить, що треба вірити.
Хм Тепер усе ясно. Одну дивність роз'яснює друга, ще більша.
— Що ж, Руді? Коли це так.. треба тобі, то.. Але чи схоче ж. принцеса?
Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нігтем якесь місце й подає Максові.
"Того, хто помилився весною в саду, хто вміє дотримувати слова, об'єкт помилки під словом честі повної безпеки просить про побачення".
— Так ця дивна оповістка... до тебе?!
День у день вона акуратно з'являється по всіх газетах на першій сторінці, обведена густою, чорною лінією, викликаючи в читачів тисячі здогадів усякого роду від гумористичних до трагічних. І ніколи Максові за всі блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок німецьких монархів, наречена некоронованого самодержця, царя Німеччини, а адресатом — його брат, син льокая, його аскет Руді. Значить, у них там були якісь свої відносини, "помилки", "слова?". Вона просить про побачення?!
Макс кладе газету на стіл і починає ходити по майстерні, обминаючи валізку із старим битим склом.
— Добре, Руді. Дійсно, по щирості, я без великої радості буду робити тобі цю послугу. Я, звичайно, нічого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю від мами про участь цієї... особи в запровадженні тебе до лікарні, то не дає мені певності, що тут справа зовсім проста. Добре, добре, Руді! Я нічого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повинні прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе відповідальності.
— Спасибі, Масі. Я зарані приймаю все. А принцеса мусить.
— Добре. Завтра ж ти матимеш із нею побачення.
І Макс зараз же прощається, не дивлячись на Руді.
(Продовження на наступній сторінці)