— Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвівся із своєю жінкою й женився зі мною. "Хай, — каже, — цей негідник жениться! Тоді хоч честь урятується". Значить, коли я матиму на все життя коло себе негідника, то від того чогось моя і їхня честь урятується. І їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!
— Мені не від того було боляче, Трудо!
— А від чого?
Макс мовчить, але тут же червоніє: дійсно, коли б вона вийшла заміж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.
— Ну, все одно. Нехай собі. Я прийшла до вас у справі. Дайте мені скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.
— Я не маю ніякого скла Звідки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.
— Ах, Максе, для чого ви зі мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я іхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Руді, і видати його й вас поліції? Так?
Вона грізно перехиляється до нього.
— Я цього не думаю, Трудо, але... в мене нема ніякого. Ні, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, і я вам його зараз дам. Простіть мене. Добре?
Він благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освітлюється радістю.
— Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я,к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тоді?
Раптом Макс швидко встає, підходить до коробки й підносить її до Труди.
— Що це?!
— Готова Сонячна машина
— Ради бога, Максе, правда?! Там, усередині?
Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ремені, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, сміючись і пв-глядаючи на Труду, виймає апарат із коробки й обережно становить його на стіл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.
— Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви мені це дасте?
— Я весь апарт вам дам.
Труда прудко злякано задирає до нього лице.
— Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?
— Я вам увесь апарат дам
Труда зовсім випростовується — він говорить цілком серйозно, він таки готовий дати їй цілий апарат.
— У такому разі ви повинні самі сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно бліде й неправильне. Ну?
— Ведіть за неї пропаганду!
Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розуміється, для пропаганди!
— І знаєте, як я буду? Із сцени! Я ж маю свій театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.
— Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.
— О, будь ласка! З великою радістю!
— Але яка ж од цього користь справі? Труда признає рацію. Дійсно, коли вона буде сидіти в тюрмі, то від цього для машини користі ніякої.
— Ну, я вже знайду всякі способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Руді зробив! Наш милий мовчазний Руді. Ви ж неодмінно вітайте його від мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лиці. А мене зовсім забули. Правда? Ну, ну, можете не відповідати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тільки так, од радості. Так я, значить, можу зразу ж і взяти всю Машину?! Господи, і ще сьогодні можу їсти сонячний хліб!1 Я хвилювалась так, так... як збиралась тікати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, відповіді не треба. Я тільки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете мені знести вниз. Правда? І я вже мушу їхати. Я хочу сьогодні ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночі не можна? Правда?
Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне "правда", цей зворушливий запах конвалії від її тіла, це хвилювання, гарячка, радість.
Макс в одній руці зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує під лікоть графівну Труду. І згадується, як вона тоді раз у раз зараз же ловила ліктем його руку, якось зручно підгортала її між своєю рукою й тілом і тоді затишно-затишно пригорталася вся до нього.
Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.
— Моя адреса теперішня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?
— З великою-великою радістю, Трудо. Спасибі вам, величезне спасибі, що ви сьогодні були в мене.
— За що мені?!
Милі, здивовані, готові раз у раз на найшкодливішу для них самих одвертість очі!
— Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!
Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.
— І я дуже-дуже рада. Не тільки за...
Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.
— ...але й за.. інше. Так прийдете? Ждатиму!
***
— Ну, що, Штіфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзі є! Га? Ні?
Штіфель понуро мовчить і прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на світі — трохи якесь хвилювання, і вже гуркотить, мурчить, пухириться.
— Ну, то що, що в Гамбурзі? А ви б її заборонами спинили? І що, їй-богу, говорити от таке!
— Спинив би, Штіфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штіфелю. Тільки вас тепер питати не буду. Годі.
Штіфель раптом поспішно прощається й злякано вибігає з кабінету, дрібно перебираючи ногами.
Тоді пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зім'яти як хоч і вкласти у валізку.
— Пане міністре, потрібна рішуча боротьба. Що? Граф Елленберг покірно схиляє голову — розуміється, потрібна. Та як же ти його боротимешся?
— Рішуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер — нісенітниця. Роздмухали. Інших засобів, інших. Що там професійні організації?
— Хвилюються, пане президенте. Скрізь безглузді чутки. Вимагають волі Сонячній машині.
— Волі? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрації, зібрання, засідання?
— Не дозволені. Але, звичайно...
— І не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нізащо об'єднання. Чуєте? Тоді все врятоване. Тисяча машин—дурниці. Роз'єднувати. Розбивати цю темну стихію.
Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два ґудзики по два рази кожний, потім круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепіреними пальцями рук об круглі товсті коліна.
— Пане міністре, тепер лишається, повторюю, тільки один спосіб! роз'єднати, розладнати й розбити стихію. Тільки. Зробимо ж це так. У Берліні повинна з'явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячі. Десятки тисяч. Чуєте?
Граф Елленберг підозріло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжі поту.
— Але ті скла повинні приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме — це річ ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. І так можна, і так. Ви розумієте вже ідею? Чи далі поясняти?
Граф Елленберг сидить, як закам'янілий, розгублений.
— Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операції завсіди жорстокі. Краще тисяча, десять тисяч загине, ніж мільйони. Що? Ні?
Граф Елленберг глибоко зітхає й проводить рукою по чолі.
— Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандіозністю цієї ідеї. О пане президенте, це, дійсно, тільки генієві може прийти така проста й непереможно-вірна ідея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманість, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вірно!
Граф Елленберг глибоко схвильований.
— А тепер дозвольте мені, пане президенте, обміркувати способи здійснення її й предкласти вам план.
***
І от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потім убиває. Сонячна машина — це страшна, підступна, диявольська махінація Союзу Східних Держав.
Дійсно, випадки то раптової, то повільної смерті від уживання Сонячної машини стають цілком доказаним фактом. І поліція, і публіка, і репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, біля фабрик і заводів щораз більше й більше з'являється підозрілих людей, які майже одверто роздають скла з інформаціями й відозвами Інараку. Правда, майже день у день з'являються знову відозви від Інараку, де він одмовляється від попередніх, а далі знов од цих.
В одних доводиться, що поліція підробляє скла, отруює їх і роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими підписами лається попередні відозви й роз'ясняється, що це провокація поліції, яка хоче налякати народ.
І ніхто вже нічого, навіть самі інаракісти й сама поліція, не можуть розібрати, чия де відозва.•
Але підозрілі суб'єкти дійсно щораз частіше й частіше попадаються на всіх людних місцях, їх часом заарештовують, але серед публіки вперто ходять чутки, що поліція їх зараз же випускає.
І все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповідь графа Елленберга, невдоволено гиркає:
— Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячі, десятки тисяч смертей щодня! Саме ім'я "Сонячна машина" повинно викликати жах і ненависть. Тікать повинні від усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?
(Продовження на наступній сторінці)