— Так, тут є й мені, всім моїм пакостям, нещиростям, слабості, брудові, нікчемності. Є, Сузанно. Але не тільки мені, а, повторюю, всім людям, всім їхнім пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цілковите всепрощення! Забуття всіх гріхів. А також і святощів. Тут, Сузанно, в цін коробці лежить смерть усіх богів і дияволів.
— Боже, яка ж це, певне, нудна річ!
— У цій коробці, Сузанно, лежить бомба.
— Індульгенції й бомба. Цікавий багаж.
— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повітря всю історію людства. Переверне всі ваші "непохитні" закони краси, моралі, економіки, науки, політики. Поперемішає всі народи на землі дужче за вавілонську башту. Поруйнує...
— Господи! Я боюсь, Максе! І мій грот висадить?
— І твій грот, і тебе, і мене, і твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робітників на твоїх фабриках — усіх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.
Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на підлогу. Груди напругло, туго здригаються, і бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сіна, закидається за спину.
— Вже знаю! Стиль відозв Інараку! Господи, та як же я відразу не догадалась? Машина ледарів, калік і бездар? Так?
Макс помалу підводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смішка, нетерплячого чекання. Вони сміються одверто, піднято, войовничо. Вони нарешті зустрілися з ворогом, якого довго чекали.
— А, це цікаво! Покажи, покажи!
— Хм! Коли ти так зарані ставишся, то чи є рація навіть показувати.
— О ні, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж ізціляє калік, сліпих, глухих, кривих. Ні хіба?
Макс якийсь мент рагається, потім помалу розв'язує коробку й відкриває її. Сузанна з цікавістю зазирає всередину; там видно тільки якусь чорну півкруглу пукатість Макс обережно просуває руки вниз, підхоплює з боків апарат, легенько виймає його і ставить на канапу камінь. Мідна корба, комин, скла, шапочки цвяшків кричуще випинаються на тлі моху сі-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмішкувато й обережно, щоб не доторкнутись навіть кінчиком шовкового жабуриння, підходить ближче.
— Так оце та страшна бомба, індульгенція, краса, радість, чудо з чудес? Так? Імпозантний вигляд. Дійсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?
Макс ізбоку з цікавістю оглядає злегка перехилене напівголе струнке туге тіло (але воно вже чогось не хвилює і очі не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тінях тіла).
— Ти не вважаєш за потрібне навіть відповісти бідній неофітці?
— Ні, чого ж. Можу відповісти. Можу навіть показати, як робиться сонячний хліб. Можливо, що ти інакше будеш говорити, коли попробуєш його і...
— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О ні. Я, слава богові, ще не каліка, не бездара, не ледарка й не божевільна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю ніякого бажання.
— Невже навіть цікавості немає?
— Мене огидні речі мало коли цікавили.
— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподівався. Я думав, що ти здатна побачити іншу красу. Ну, що ж: різне розуміння краси буває.
Макс помалу бере апарат і вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмішкою слідкує, як один край машини ніяк не хоче входити й як ніжно, обережно, побожно натискають на нього Максові пальці. Зачинивши коробку, Макс зав'язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалці.
— Прощай, Сузанно.
Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посміхається.
— Невже більше нічого тобі не треба було, як показати бомбу? Ти зовсім хочеш бути подібний до побігущого з магазину; приніс, показав, не вподобалось — і він іде собі геть.
— Так, Сузанно, я — побігущий із магазину.
— Сумно. А я думала, що ти мій милий. І я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарешті кінець усій нашій боротьбі, всім дурним нашим сваркам, непорозумінням. (Чекай). От прийде він, мій віястий, мій палахкий, мій гарний милий, прийде з великою радістю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором — і... Але прийшов побігущий із коробкою. Де ж та радість і кпаса, що ти обіцяв? Га?
Макс спускає вії на коробку.
— Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.
Сузанна вмить люто, обурено стріпує головою так, що по плечах пробігають дрібні шовкові хвилі.
— Ні, це вже... занадто сміливо! Та найди ти мені хоч одну людину з розвиненим естетичним і філософічним смаком, щоб вона в цій жалюгідній машині знайшла якусь красу. Та от: у мене в "храмі краси" в цей мент сидить душ двадцять моїх приятелів. Це — люди естетичного виховання, артисти, жерці краси. Ходім до них, ходім, покажемо їм цю... рахубу й спитаємо, що хто бачить у ній гарного. Не тільки з погляду її зверхності, я розумію твої посмішки, розумію, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там є політики. Нехай вони знайдуть у ній красу, значність, вартість із погляду політики. Є люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний із свого погляду скаже. Хочеш? І я тобі кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити її, я даю тобі обітницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цілий тиждень не їсти м'яса. Хочеш? Чи боїшся?
Макс із цікавістю розглядає стелю, підлогу, стіни! фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне.
— Я не боюся думки твоїх приятелів, але язика їхнього боюсь. Та й не тільки язика. Ти гарантуєш, що хтось із них не видасть мене поліції?
Сузанна гнівно нахмурює с-вої чудесні очі.
— Максе! Ти можеш що хочеш думати про моїх приятелів, але неестетичних учинків ти їм закинути не можеш!
— О Сузанно! Ще й скільки можу. Саме твоїм естетам. Але я все одно до них не піду. Мені дійсно цікаво б послухати думку "цвіту творчості", але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно.
— Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них Ти сидітимеш, дивитимешся на них, слухатимеш — і ніхто тебе не бачитиме. Хочеш? А я сама представлю їм Машину. Хочеш?
— Навіщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що..
— Ну, просто так! Ну, мені хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобі не цікава. Так, може, цікаво подивитись і послухати цікавих людей Ти ж не можеш сказати, що вони нецікаві? Ні?
Макс легенько знизує плечима. Що вона має думку все ж таки переконати його через своїх приятелів, чи що?
— Добре, коли тобі так хочеться... Але машину я прошу мені повернути.
— О, розуміється! Будь спокійний, ніхто не зробить на неї замаху. Тільки хвилиночку почекай, я передягнусь.
Вона раптом перехиляється до нього, витягує уста й шепоче.
— Це ж тільки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий, дурненький
Коли за русалкою, хилитнувшись, закривається завіса з ліан, Макс сідає на камінь і спирає голову на руки Власне, що дивного в такому відношенні Сузанни? Хіба він не повинен був знати це зарані? Чого ж їй радіти, плакати від радості, як плакала пані Надель?
Шелестять, гойдаються ліани З-за них з'являється повна рука, потім окате, свіже, з малиновими чіткими устами, лице й уся постать І знову Максові здається, що в одежі вона поважніша, жіночніша. Волосся тугим джгутом обмотане круг голови, як вінком Біла сукня коштовно-простенька.
— Ну, ходім!
У коридорі, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввічливо, як говорять тільки з прислугою, кидає:
— Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.
Льокай бере коробку й несе її в одні двері, а Сузанна з Максом позаду йде в другі За тими дверима, виявляється, кабінет Сузанни. В кутку його невеличкі сходи вгору. Сузанна сильно й пружинисто бере круті східці, показуючи Максові голі міцні литки. Під самою стелею кабінету на галерейці в кутку невеличкі дверці. Сузанна робить Максові знак мовчати, легенько відчиняє їх і проходить уперед. Макс обережно йде за нею й увіходить у невеличку ложу, як у театрі. В ній приємна півтьма, маленька канапа, два фотелі. Крізь задраповане зеленим плющем вікно знизу храму доходить цілком виразний гомін голосів Сузанна мовчки показує Максові на фотелі, киває головою, потім раптом обнімає обома руками його голову й сильно до болю надушує своїми губами на уста його. І, сильно відіпхнувши, безшумно виходить, зачинивши за собою дверці на галерейку.
У Макса на губах горить гаряча вогка м'якість її вуст і на кінчику одного вуха лишилось тепло пальців.
Він зітхає, стріпує чубом і обережно сідає в один із фотелів.
І зараз же йому стає видно все товариство й той увесь куточок храму, де воно розташувалось. Білі, фіалкові, ніжно-зеле ні, сіро-синюваті фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину.
Вона повільно, ліниво рухається то в одному місці, то в другому.
Напівлежать, сидять, стоять. У храмі ніжно-жовтий матовий присмерк. Десь далеко обгорнена шовком музика.
Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала біскаю, як її звуть? — забув. І той, що падав на коліна перед Мертенсом, світовий "геній" голосових м'язів. О, і "лев" тут, лідер партії Об'єднаного Банку, або іпо-офіціиному "Республікансько-демократичного Союзу". І цей уже в творці краси попав.
(Продовження на наступній сторінці)