Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смішок, на схудлий сухий ніс, на недобрі очі. Потім рішуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.
—— Так. Тепер я розумію, Елізо, чого вам нелюбовно й нещасливо від вашої любові, а боляче. Ну, тільки ваш Георг буде каятись! І ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на міне, а я кажу те, що думаю І скажу це саме в лице вашому... владиці Прощайте, Елізо. Скажіть мамі, якщо спитає про мене, що я хотіла до неї зайти. Але мені зробили в цій кімнаті таку прикрість, що я не можу нікого бачити.
Вона бере жужмом із канапи жакет, капелюш і, шкандибаючи на праву ногу, іде до виходу. Еліза стоїть із тою самою посмішкою, із закостенілим сіро-жовтим схудлим лицем і падаючим волоссям. На порозі Труда озирається:
— Це рішуче, Елізо?
Еліза примружує очі.
— Рішуче, Трудо.
Труда дивиться в підлогу.
— Дивно... Все ж таки дивно. Незрозуміле. Значить, Ірма мала рацію. Примружені очі розплющуються.
— А? Яку ж то рацію мала панна Ірма? Це цікаво.
— Вона сказала, що для вас краще смерть, ніж Сонячна машина. Очі знову ж примружуються, голова гордо вирівнюється.
— Хм! Панна Ірма мала рацію, Трудо. Дійсно — краще смерть. Можете вітати її з геніальною прозорливістю. Прощайте, Трудо!
Труда не рухається, не може рушитися з місця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?
Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом і капелюшем. Потім, волочачи ними по землі, помалу повертається до дверей і задумливо відчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, підходить Еліза. Підходить, чудно дивиться в самі очі й трохи хрипко додає:
— Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не від ненависті, а... від любові. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!
І, рвучко, круто відвернувшись, іде до вікна.
А Труда знову стоїть непорушне, непорозуміло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину біля вікна. Потім одчиняє двері й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.
***
Такі затихлі, такі запорошені, такі ще недавно забуті машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Під височенними попереплітуваними металічними велетенськими сітками-стелями вже не цвірінчать лунким самотнім цвірінчанням горобці. Знову стіни відбивають гомін людських, здавалось би, уже навіки вивітрених голосів. Завзято, жваво, вперто обсіла людська комашня слонові металічні тіла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенські пащі, ригаючи біло жовтим палом, шугаючи потом у крихітну комашню. А комашня порцію за порцією посилає в розпалені пельки, радіє з ненажсрства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всі такі ще недавно самотні, лункі, пустельні зали, кабінети, бюро. Безладна, невміла, вона невміння надолужує запалом, досвід — смілістю.
— Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбові по шиї й прожени від машини.
— А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?
— А таке начальство, що не розумієш — не лізь. Я тут двадцять років потом умивався — от і начальство. Геть од машини!
— Сам геть! Я буду Рудольфові Шторові скаржитись.
— Скаржся. Рудольф Штор дурнів уміє впізнавати. Ви-чисти краще оце коліно. На ганчірку. Ну, от так. А то зразу ж у машиністи пнеться.
А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самі скарги, сварки, непорозуміння. На нього накладено вагу судді, арбітра, авторитету, ідола. Ідолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвішано страшним довір'ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирішив.
Рудольф Штор не може не знати, не вміти, не пам'ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.
У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолі, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах і синіють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. І що більше синіють губи й дзвенить туман у вухах, то більш задоволений Рудольф Штор — тоді не чути іншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тоді треба тільки лягти до ліжка, заплющити очі — і лахматий, п'яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м'яку, затишну порожнечу, де немає ні дзвону туги, від якого пусткою гудуть груди, ні хижого лютого рявкоту, від якого руки зводить сказом, ні болючої, закривавленої ніжності, від жихання якої слабнуть ноги й тіло схиляється навколішки.
Ідол? Ну, що ж—цс пуповина, без якої не родиться нове людство.
Ідолів розбивають, як тільки помітять, що вони з такої самої глини, як і всі? Ну, що ж — лучче бути розбитим ідолом, ніж цілим горщиком.
І Рудольф Штор засідає, вирішує, наказує, все вміє, все знає, — цупко стоїть на ногах і несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих і нових місцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первісний хаос
Але перший удар творчої волі — і настане світло.
***
І от вечір. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими підсліпуватими оченятками кліпають велетенські кам'яниці в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспішні кроки запізнілих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить і не жде, затримуючи судорожно посмішку хвилювання, страху, надії?
Вся Найвища Рада Вільної Спілки Творчої Праці в повному складі. Мертенс, підстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелі, спершись короткими руками на коліна й наставивши сідласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпіндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.
Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на папері.
Професор Таль, професор Штайнбах, лисі, кучеряві, старі, молоді голови — всі нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилит-ливо трусяться жовтим світлом свічки.
Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим спокоєм ховає до кишені і надушує гудзика на столі біля себе. І вмент усі голови повертаються до люстри, впиваються в неї, замирають.
І стає чудо: із безшумним криком, з нечутним вибухом ліюстра роздирається сліпучим, чистим, білим, іскристим, стрілчастим світлом. Блищать лисини, зуби, очі. Вискакують наперед стіни, портрети, шафи, такі до цього моменту запхнуті в тьму. За люстрою роздираються вибухом напружені голови, схоплюються, рокочуть сміхом, криком, зворушеною радістю — народини світла.
Підбігають до вікон— у небо, в ніч, у понурі, важкі, сиві хмари переможно владно шугає біло-синє віяло, рівною, урочистою процесією горять унизу круглі шари; вишкірили зуби будинки, регочуться роззявленими ротами, з ротів вибухають криком радості, захвату, щастя. Темні канали блискають масними плямами асфальтів, крикливо, порожньо, за компанію непотрібгіі вивіски, старі плакати, смішні віджилі знаки минулого.
***
Безгучно радісно сміється всіма своїми старими зубами старенький графський будинок. І падають довгі, чисті, синювато-білі смуги від нього в старий зачарований чудом сад. І знову з нього видно давнє рідне сяйво над старим Берліном.
— Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Ні, ні, ти не хрестись, не похитуй головою, а кажи, що — не справились? Ні? Ні? І буде, буде, буде! Все будеї Хоч !би там усі принцеси на світі потріскали з досади. Можеш це сказати своїй Елізі. Ах, вибачте: її світлості принцесі Елізі. Ах, хай їм! Мамо! Тепер...
І раптом бурна, піниста, тріумфуюча голівка затихає, урочисто розгортає тремкими пальцями загорнений у папір пакуночок і визволяє з нього невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.
Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя, ще не всмоктавши в себе радісного усміху, нахиляється до вазочки.
— Що це, Трудо?
Одна рука врочисто, хистко тримає вазочку, друга здіймає шапочку. І в той самий мент із-під шапочки переливною стьожкою виривається червонява зеленість — знайома, благосна, рідна. Але для чого, що має значити це?
— Мамо! Ти зараз підеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.
Голос не потерпить ніяких заперечень. Це голос не Труди, йе Страховища, це голос такого глибокого чекання, такої болючої дозрілої продуманості й непохитної неминучості, що ірафиня мовчки, глибоко, в саме дно потемнілих бронзових очей устромляє погляд, і все вже знає. І втихомирене, упокоєне старе лице знову здригується подухом тривоги й старих бур.
— Хорий тато, дитинко. І пізно вже. Може б...
— Власне, через те, що хорий! Мамо, іди Нічого не кажи. Тільки — що я неодмінно хочу його бачити. Ні! Чекай. Не треба Я сама Ти не ходи.
І, тримаючи вазочку обома руками, непохитно зібравши брови, рівно несучи чорно сині кучері на плечах. Труда мовчки йде до дверей кабінету, обережно відводить од вазочки одну руку, відчиняє двері й увіходить усередину. Двері за нею нечутно причиняються рукою матері.
Зелена півтьма абажура. Шелест кущів за відчиненим вікном Залите синювато-молочним світлом велике костисте тіло на канапі. Навислі дивні сіро-сиві клапті волосся наши — чуже лице. Тільки сиві грізні стріхи над очима ті самі. Очей не видно — пасуться в залитій світлом книзі. Але на наближені кроки повертаються, щуляться.
(Продовження на наступній сторінці)