— Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але діро експедицію я так не можу. Насамперед треба, щоб ніхто не заважав. Треба двері замкнути й нікого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув нові, але вони такі крихітні, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна мені сісти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? І потім ви з мене не дуже смійтесь, я зовсім не своя від усього цього. Ох, Елізо, яке щастя жити на землі! Я ніколи в тисячній частині не могла навіть уявити собі такої... такої... Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся під променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колір, а брови — на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицію? Тільки ви не сердьтесь, коли я роз повідагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна і... Можна вас гаряче, гаряче поцілувати? Тільки в волосся! Тільки в волосся! Ух, який теплий ніжний дух. Ви знаєте, Елізо? А проте, дурниці! Так, значить, про експедицію? Добре. Із самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Ні, це не цікаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стільки, що ми могли взяти на два потяги тільки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мішка горіхів взяти жменьку. От скільки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цілих три дні. Цілих три дні, мажете собі це уявити. А раніше треба було всього вісім годин. Але як ми їхали, Елізо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темній хаті напомацки йдем. Ну, та зрозуміло: скільки часу не функціонували залізниці. Колії поржавіли! Ну, і зупинялись на кожній станції, розшукували місцевих залізничників, іпереводили якісь стрілки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямі й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розуміється, везли з собою масу відозв і маніфестів Вільної Спілки. Населення вибігало назустріч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потім впадало в дикий ентузіазм. Маса народу просто благала нас узяти їх із собою. Тут же записувались до Вільної Спілки, просили роботи. Я вам кажу, Елізонько, це був просто тріумфальний похід. Ці три дні промайнули як три хвилини. Ви уявіть собі, Елізо: сонце, весняний, теплий, ніжний вітер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, і наш потяг! Всі вагони відкриті, уквітчані вінками, прапорами; скрізь музика, співи. І парочки, парочки! Потяг парочок! Ій-богу! Ну, може, десять процентів було неспарованих, окремих собі людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Ніколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собі уявить? Навіть у нашому вагоні, разом із Руді, з тим самим Руді, якого він... Ну, нічого. Але, знаєте, Елізо, він дійсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засідання. Зовсім справжні засідання — з президентові, секретарями, дебатами. Уявіть собі цю картину, Елізо: поле, небо, вагони на вугілля, спереду і ззаду музика, співи, а на нашому вагоні — засідання. А на йолі дикі коні. Маса коней здичавіла, бігають табунами. Але. маса й загинула взимку — коней, корів, птиці, собак. І от засідання. Виявляється, Елізо, це все ж такя не так просто — відновити все. Страшно це складяаі історія. Мені спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чіпляється одне одного. Ну, скажімо, пошити всім черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елізо, ви знаєте, наш Руді — просто надзвичайний! Навіть Мертенс мусив признати його "надприродну", як він сказав, "прозорливість і геніальну гостроту розуму". Коли він говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандіозно, так усе далеко й широко видно. А скільки енергії, Елізо? Я ніколи не думала, щоб у Руді, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергії, сили, волі. Макс також сильний, але Макс — бурний, вулканічний, безутримний. Йому треба все разом — на один мах, з вогнем, із жагою. А Руді, навпаки, спокійно, методично, але аалізно. Ірма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої міри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.
Ій-богу!.. Але, бідна Елізонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видної Ви ще не зовсім здорові. І бліда ви така! Елізо, ви повинні негайно їсти сонячний хліб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту... ту стару їжу? Для чого? Я не розумію.
Принцеса Еліза проводить рукою по чолі й. по лиці, неначе зганяючи блідість.
— Ну, мене лишіть, Трудо. Нецікаво. Що ж? у доктора Рудольфа роман із цією Ірямою?
— Ах, ідіоти! Ірма просто мене дратує. Уявіть собі: відома красуня, розумна, страшто приваблива, в неї е щось східне, загадкове в лиці, знаменита співачка, голос такий, що за самий голос можна, я не знаю як, закохатись. Мала м-асу при-клонників, через неї люди вбивали себе. І раптом-, мажете уявити собі цю чудачку, боГться! Боїться нашого Руді, як маленька дівчинка! І що більше закохується, то більше боїться, хвилюється, вкривається червоними плямами.
Принцеса Еліза знову проводить рукою по лиці.
— Що ж, доктор Рудольф не відповідає їй, чи що?
— Ах, не відповідає! Розуміється, відповідає. Але сам доктор Рудольф такий самий ідіот, як і вона. Абсолютно ніякої смілості немає. Мужчина мусить буть навіть трохи брутальний. Правда? Ну, в кожному разі, ініціативний, сміливий. А Руді...
Труда обурено, зневажливо знизує плечима й переміняє позу. Сонце косою золотою палицею вперлось їй у чорно-сині кучері і поблискує в бронзовому оці.
— Ну, ви, може, не знаєте, як він поводиться.
— Я не знаючі Я?! Та я кожне слово, кожний рух їхній знаю. Краще навіть за саму Ірму й за самого Руді. Ніякої ініціативи немає. От що! Чистісінький тюхтій!
Еліза раптом скляно, дзвінко сміється й гаряче, навіть трошки бурно обнімає Труду за ллечі.
— Ах ви комічна й мила, Трудонько.
— Чим же я комічна? Сердять вони мене страшенно.
Нездарні Еліза ще дзвінкіше сміється
— Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звідки ж ви знаєте, що він її любить? Казав він вам про це?
— "Казав, казав"! Абсолютно нема ніякої потреби, щоб він казав, коли й так усе видно Як він може не любити Ірму? Як? Це виключено А вся причина в тому, що він — анахорет, що він жив страшно морально й ні одної жінки не зазнав. Я певна, що він не знає, як треба цілуватись. Ви знаєте це? Серйозно!
Еліза раптом гаряче, пекуче, по самі очі червоніє. Червоніє й сміється таким тихим тремким сміхом, так ніжно обнімає за плечі Труду, що Труда здивовано поширює очі й аж одсувається назад, щоб краще бачити цю палаючу голову.
— Чого ви смієтесь? Ви не вірите?
— Я вірю! Я вірю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!
Труда і здивовано, і серйозно водить очима по лиці Елізи.
— А знаєте, Елізо, от ви в цей мент страшенно гарні! І ви, знаєте, страх мінлива. Ви можете в одну мить постарітись на десять років і помолодіти. От тепер у вас така ніжність, м'якість, така дитячість у лиці, що аж не віриться. Я це вже й раніш помічала. Ви можете бути безумно приваблива. Але буваєте й така суха, колюча, що, здається, об вас можна подряпатись. І червонієте ви так щиро й палюче, що аж дивно. І зовсім од дрібниці! Ну, що я сказала?
— Ви нічого, нічого не сказали, і не будемо зупинятись Ну, як же ви все ж таки вугіль добували! Ви самі копали в шахтах?
— Ні, там маса запасів. Але ми будемо копати! І вже копають Вже щодня буде йти сюди вугіль і всяке інше паливо. Що ж ми тут привезли? Дурниці! На кілька днів Ні, це треба регулярно, систематично, за планом. Рада Спілки виробляє цілий план. Ах, Елізо, як може бути гарно, прекрасно жити. Ви уявіть собі, що коли ми будемо працювати всього по дві обов'язкові години на день — усього по дві години! — то ми всі, всі без найменшого вийнятку, будемо мати, перше — прекрасні !помешкання, друге — чудові, зручні, розкішні меблі, третє — в кожній кімнаті буде кіно, екран, телефон, кіногазе-та, радіофотографії з усього світу, четверте — всі ми будемо носити найтонше полотно, шовки, найкращі матерії, п'яте — в кожного буде авто, аеро всяких систем, шосте — ми зможемо літати з одного кінця землі на другий, ніяких кордонів, ніяких нудних урядовців, урядів, ніяких цих націй, рас— усі наро ди — просто люди й більше нічого! Елізонько, дух же забиває? їй богу, мені просто дух забиває! І це ж буде! Буде неодмінно, через якийсь рік уже буде!
І от раптом лице знову постаріло на десять років: зникла дитяча ніжна рожевість, замість неї — суха чернеча суворість, загострений блідий кінчик носа й цей чудний, неприємний, напружено скляний блиск очей.
— Так. Але цікаво знати, хто б то робив усе це?
— Як хто?! Ми!
— Хто ж то "ми?
— Ну, всі ми Я, ви, Макс, Руді, Вільна Спілка, кожний працездатний чоловік і жінка.
Еліза холодно знизує плечима. (Видно, ну, видно ж, що вона не те що не вірить, а не хоче вірити їй треба не вірити!)
— З якої речі? А як я не хочу працювати? Я хочу мати авто, аеро, музику, театр, шовки, я хочу літати з одного кінця землі на другий, я хочу лежати, кохатись, сміятись і зовсім не хочу працювати Ну, і як же тоді?
Труда пресерйозно й твердо дивиться просто в скляно-сухі очі Елізи
— Будь ласка. Не працюйте.
— І ви мені все дасте?
— Все дамо.
(Продовження на наступній сторінці)