Макс увесь потонув у підготуванні до свята. Свято, свято, свято! Свято — це підрахунок енергії, готовності, відданості, з'єднаності, волі. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з'єднаної, пов'язаної до одного напрямленої радості. Це може бути джерелом дальшого напруження волі. Підрахунок, реєстрація, організація, розуміється, необхідні. Без них ніякої краси не створити. Без Руді, Мертенса, Шпіндлера, без тисяч рахуючих, розуміючих, переставляючих нічого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розміщення, так само не може куритися димар без радості і співу розміщуваних сил. Колись можна було розміщувати силою й конечністю, тепер цим не розмістиш. Отже — свято, свято, свято!
І на свято мобілізовано кравців, шевців, малярів, теслів, грабарів, швачок, поетів, артистів, музик і величезні хори. Щовечора сяючі всіма кольорами світла, величезні плакати нагадують про свято. Готуйтеся до свята! Всі до помочі!
А за Берліном на широченному полі безупинно гарячкове кипить робота. Авто-бендюги звозять матеріали, вишукані по старих складах, армія грабарів блискає до сонця лопатами; стукіт молотків лякає жайворонків.
Тепер не тільки Руді, але і Макс, і сама Труда часто не ночують дома. І в тихому старенькому домі цілими днями й ночами стоїть втихомирена, спочиваюча тиша. І пальці старої графині викликають тепер усе такі величні, задумано-урочисті звуки. І старий граф часом підходить іззаду, нахиляється й мовчки вдячно цілує в чорно-сиву, втихомирену голову.
***
Широченне поле кишить уже зранку висипаним із велїтенського мішка на блискучу зелень людом. А потоки тіл щораз більше стікаються та стікаються в авто, двоколесах, на конях, і, головне, на власних ногах із усіх каналів Берліна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цікавістю, з тихим блиском волі в очах, із гомоном, співом, бренькотом гітар, мандолін. Усі святочно якнайкраще прибрані, всі підстрижені, хоч не всі голені, але ж усі вимиті.
Небом од сиво-золотої хмари до хмари величию, благосно-. палюче творить довічну путь свою Велика Мати. Далекі-далекі фіалкові тони лісів запнуті серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матері в захваті простягнув свої шпилі, башти, дзвіниці старий Берлін.
І як тільки останні будинки відсуваються за стани, так перед очима серед поля встає гора. Справжня гора, якої тут ніколи не було. Навіть заросла зеленою соковитою весняною травою. А на самій горі... Що там на горі? Золота велетенська скриня? Ковчег! Жертовник? Вона горить ребрами, гранями, стрілчасто проміниться жовтим, золотим, сліпучим блиском. На ній на одному кінці комин, як у Сонячної машини. Госто-ди! Та це ж величезна Сонячна машина!
І вже невтримно плещуть руки до рідної, знайомої, не зразу впізнаної.
Але що там за будівлі за горою? Ангари, бараки якісь? Круг гори спіраллю до самою Сонячної машини йде дорога з високим бар'єром. Люди крихітними кузочкамн лазять по горі, обліпили п'єдестал Сонячної машини, величезними згустками хилитаються по схилах і під горою.
Густий, моторошний гуд стоїть над полем, рівний, гуркочучий, як гомін вод велетенського водоспаду. Краплини цього водоспаду рухаються, миготять усіма фарбами своїх убрань. Хітони вільноспілчан, старі омнеїстичні жабо, переливчасті шовки, ніжна білість старого мережива. А поміж ними тепла, непідлегла ніяким фарбам матовість голих спин, рук, грудей. Горді змогою показати свої напівголі тіла, підстьобнуті поглядами, увагами, заздрісними й захопленими, вони недбало й зневажливо просуваються поміж замотаними в купи матерій нещасними — хіба ж можна на свято Сонячної машини з'являтись отакими опудалами? А ще сонцеїсти, вільносиілчани називаються!
Гуд росте, обростає новими голосами, співами, вигуками, оплесками. Кишуща маса крапель водоспаду щораз ширше й ширше розливається на полі, вже от-от досягне фіалкового тону лісів. Уже по полю на рівних віддаленнях розставляють трибуни з широкогорлими рупорами. Вже біля ангарів іде якась шамотня, кузочки бігають то туди, то сюди.
Принцеса Еліза й граф Адольф, сидячи на свойому власному екіпажі, по черзі водять біноклем по рябій гулькуватій, рухливій поверхні голія. У склі миготять посмішки, роззявлені роти, піднесені догори, застояні, зачудовані очі, блискучі частини авто, застряглих серед голів, як човни серед покришеної криги.
Граф Адольф із усмішкою наводить бінокль на гору. Вона обліплена ярусами. Під самим фундаментом золотого ідола, очевидно, зібралися жерці й первосвященики. Так само, як тисячі літ тому, як у всіх епохах життя людства, як за найбрутальнішого рабства й неуцтва, так само й тепер жерці не змішуються з юрбою, так само знахарять і обкурюють чадом дивовижного й показного слабеньку душу юрби. І так само цими немудрими комедіями вільнолюбне, незалежне, творче жрецтво здобуває собі перші місця й тримає під своєю владою очманілу отару.
Принцеса Еліза сидить рівно, тісно стуливши зблідлі пришерхлі уста. Під зеленими, велично напівнакритими повіками, очима — фіалкові .підпалини, а в крилах носа — бліда жовтявість. Вона скупо відповідає на уваги графа Адольфа й безжурно, непричетне водить очима по поверхні тіл. Чужими, сторонніми скелями загрузли вони серед цього велетенського організму, пронизаного одним духом. Чужі, непотрібні, самотні.
— О, на горі шамотня збільшується! Чи не зводив .прибути сам президент, славетний Руді Штор?
Принцеса Еліза мовчки бере з рук графа Адольфа бінокль. Ліниво, недбало наводить скло на гору. Вінки, гілля, прапори, плакати, руки, голови. На лавах жерців чужі, незнайомі постаті.
Ах, ні, одна знайома, коротконога, опецькувата, квадрате пика, із сідластим чолом. Але посередині в самому центрі місце порожнє.
Раптом над ворухливим різнобарвним морем із усіх трибун, у всіх напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилі, летять віщувальні, закликаючі, попереджаючі металічні крики труб.
"Та-та-та-ті-і! Ті i-та-та-та-а!"
Море гойднулось, зарябіло поспішним безладним рухом, вирівнялось головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квітчану золотим колосом гору. І вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вітер очеретом, хвилями жене од краю до краю.
На трибунах зручніше наставляються роззявлені горла рупорів. Затихають. І вмить над полем з усіх горлів в один мент, одним суцільним і ромовим голосом, таємно розділеним на десятки шматків, гримить:
"Браття! Розкуті, вільні, воскреслі браття! Ми вступаємо в обіцяну землю тисячолітніх мрій наших предків. Ми чуємо вже хвилюючі радісні подуви нової, таємної епохи. Але ноги наші ще поранені тисячолітньою дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття сліди кайданів і звалюваних кумирів, тіні минулих страхіть іще тягнуться за нами, дихаючи в нас непокоєм.
Браття! В цей день свята, свята волі, розкуття, озирнімося назад Гляньмо в очі темним тіням, покропімо їх нашим вільним сміхом, перехрестімо духом сонця — і хай на віки вічні згинуть!"
Голос змовкає. Над затихлим людським морем стоїть тиша. Сонце пекучо благословляючими пальцями водить по невкритих головах.
І знову металічний, трубний, віщуючий, закликаючий крик розлягається від краю до краю. Голови тих, що на горі, чогось повертаються в бік ангарів. Голови в долині цікаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути.
Трубний крик змовкає. І зараз же громовий голос заступає його місце.
"Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб, дурощів, злочинств і нещасть повіє на нас".
З-під гори помалу починає висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спіраллю дороги, підставляючи себе то спереду, то з боків, то ззаду напружено вп'ятим мільйонам очей. Рухається вона на п'єдесталі, вкритому чорною, жалібною похоронною запоною.
На самій середині п'єдесталу на чорному хресті висить розп'яте тіло жінки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке І одна половина його перегодована, набухла — трупно біле тіло з пикатою круглою головкою.
Друга половина — виснажене, напнуте на кістки буре, стра-хітно худе тіло э вимученою черепосхожою головою. Воно звисає з хреста висхлим бурим стручком, звісивши неохайні коси на сухі зморщені торбини грудей.
Під розп'яттям дві групи постатей. На боці набухлої трупно-білої половини — такі самі групно білі, набухлі, перегодовані. Одні, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другі боляче роздирають роти тоскним позіханням, треті жадно жменями пхають у себе страву, четверті, хижо вискалившії зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А між ними другою половиною стоять па варгі г?кі самі набух.іі постаті з мечами в руках.
На боці бурої, виснаженої половини — такі самі виснажені, бурі, обтягнені шкірою кістяки. Одні лючо тчі ніться скоцюрбленими пальцями до пертої половини, друн смокчуть сьої пальці, треті кладуть голови в петлі, корчаться, прок чигають, ридають, покірно хилягь голови.
Рупорний громовин голос, стаючи аж до фіалкової мряки під лісом, як голос із неба, гриміть:
"Ось — Розп'яття Нерівності. Тисячі літ висіла на ньому людськість, ссімогубію розп'яіа на дві різні часіини, але неподільно, нерозривно зросла від віку вищим законом. Тисячі літ одна половина задихалась од перегодовання, загибала від нудьги, бездіяльноси, гнила від хороб надмірності, сушила себе жорстокістю. Тисячі літ вони насильством, кров'ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруині розкоші, вважаючи їх за вічний, незмінний закон і за свої неодбиральні привілеї.
(Продовження на наступній сторінці)