Щасливі! Хм! А чому ні? Що є щастя? Сотні ж "дуріїв людства", сотні отих бідних пророків, філософів, мудреців усіх віків і народів вусуненні страждань бачили ідеал щастя. Вони кликали до найбільшого обмеження своїх бажань, до відмови від влади, слави, багатства, розкошів, утіх, насолод. Людино, скоротись, зіщулься, зберись у грудочку найпростіших своїх елементів, не вір зрадливим радощам — вони скороминущі, нереальні, єдине реальне в житті — страждання і його уникай. Тоді матимеш щастя (атараксію, нірвану, царство небесне і т. ін.).
Тепер бажань нема, страждання уникнено — чого ж більше треба? Хіба це не є щастя?
А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати "жуйку", щоб лизати своїх дитинчат і обнімати самиць-самців. І всі ці університети, лабораторії, біржі, залізниці, суди, банки, фабрики — все це кінець же кінцем служило тільки цьому. Люди засоби зробили цілями, обожили їх і тепер труять себе через те, що ці засоби стали зайві.
Зайві ці засоби, чорт їх забирай, і баста! Через те вони стоять мертві й непотрібні. Ну, і що? Хіба не має рації мила Труда, кажучи. "Ну, і скоти, ну, і худоба, а що тут страшного?" Дійсно, сказати "будьте, як свині" — образа, а сказати "будьте, як птиці небесні" — свята заповідь.
Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хіба не здійснений ідеал Христа? Хіба людство не стало, як птиці небесні, що не сіють, не жнуть і навіть на зиму перелітають у вирій? Хіба не здійснений ідеал Конфуція, стоїків, циніків! Хіба не осягнена атараксія Епікура? Хіба не здійснені заповіді Шопенгауера, старого боягуза радощів? Чого ж сум, чого ґвалт, чого страх?!
Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тіло естетичніше, ніж усякі дегенеративні каліки, позакуту ваш в шовки.
Стоять тисячі, мільйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторій? А що вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрібне це тепер? Ні. Так чого страх, що стоять? І стійте к чоргу собі!
Стояіь залізниці, трамваї, пошта, телеграф?
А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту! Більше непотрібно. Можете стояти.
Стоїть електрика, водопровід?
А для чого вони? Сонце є світло для всього живого. Будь ласка! Води в природі більше, ніж у водозбірних Берліна.
Геть до природи з кам'яних колодязів!
Але де ж оті фабрики, майстерні, лабораторії, що виробляють людське й божеське? Де ті генії, що поза "жуйкою" давали красу людству? Поети, митці? Чи не вони ж споконвіку переспівують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р, коли всі мають те, що вони виспівували?
Доктор Рудольф сідає в фотель, заплющує очі й чує, як його обхоплює та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тоді, як він після вибуху люті й одчаю сидів на ліжку в камері-божевільні.
***
Холоднии дощ плаче рясними слізьми на шибках Холодна вогкість дихає і кутків. Сивий присмерк, як зігнутий пристаркуватий чоловік, цілий день тоскно блукає по лабораторії, по спустошеній власною рукою доктора Рудольфа, по любій, насиченні роками його дум робітні.
Дні й ночі котяться одні через одних, як хвилі — одні ясні, другі темні, рівні, одноманітні й без назв. Який сьогодні день? Субота, середа, неділя? Смішні, дорогі й непотрібні вже назви. Батько досить уперто відмічав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок — так усі ці суботи, понеділки, вівторки лишились десь там, позаду, в тумані минулого. Який місяць? Листопад? А може, грудень уже? І котиться хвилями безіменними те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навіщо міряти час? Та й чим міряти? Що є спільного тепер у людей? Часу вже немає, бо немає мірила.
У вільну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залізною грубкою, поставленою ним самим.
Для чого? Щоб колись, коли відвикне від писання, коли обросте шерстю, взяти ці списані аркушики й згадати час, коли люди на землі вміли зазначувати знаками свої думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч із самим собою? Чи страх, що загусне мозок і заросте бадиллям дикунства? Чи в душу свою, потоптану, понівечену, понижену, осміяну, хочеться глянути, як у загноєну, смердючу рану? Не тільки глянути, а дивитися в неї щодня, длубатись у ранах і чути чудну насолоду від них.
Але ж як ниють у сірій холодній самоті болі! Так, так, він упав із височеннної гори, на яку дряпався дванадцять років. Та тільки тепер, коли вже минув перший момент падіння, він як слід чує, що розбився і вся істота в ранах.
І тільки тепер він знає, що дванадцять років таскав на гору величезну важку торбу своєї славолюбності, думаючи, що несе любов до людей і науки. Тільки тепер, коли він із торбою своєю лежить на дні безодні, він чує, що в ній стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордість.
Холодний, рівний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за минулої доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сірою головою. Доктор Рудольф одкидає голову від записок і слухає.
От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вічне, як життя, ім'я! Одне з небагатьох імен, що лишилися на з!емлі. .Вона жаліє бідного Руді. Вона з усієї сили старається не показати, що жаліє. І це найбільше завдає болю, що вона старається не показати жалю. І в цьому старанні, як у дзеркалі, Руді бачить себе маленьким, смішним, жалюгідним. І цей жаль рівночасно гріє його забутим старим теплом, від якого очі стають гарячі. Хочеться притулитися до старих ніжних рук і сховати в них сором, пониження, дурну гордість. Навіщо вони тепер?
От вона прийде й буде розповідати про незначненькі події в тому чудному домі, набитому чужими собі, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати і мовчки з солодким болем і ниючим соромом усередині здригуватись на одно ім'я. Знає мама чи не знає, що він здригується на це коротеньке, болюче, любе ім'я?
Але записки доктор Рудольф пише дуже рідко, бо цілий день зайнятий важнішими справами. Він копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, — обшукує всі льохи й комірчини покинутих помешкань, старанно збирає всі продукти, які їли колись люди, і звозить усе це додому. Граф іронічно-сумно посміхається стріхами: винахідник Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий світ, тягає візочок по Берліну, вислухує насмішки, глузування й ворожі вигуки ради того, щоб годувати старих трупоїдів і реакціонерів. Чи варто ж було для цього дванадцять років сидіти в келії?
А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстів. І на теплу насмішку графа, і на понурий глум батька та тихий жаль матері. На все. Тоненькі уста стали ще тонші. Куточки їх витяглися рівними гострими голками. Цілими днями, шкандибаючи й похнюпившись, він тягає візок, носить воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кімнатах батьків, графів і принцеси. І мовчить. Навіть до принцеси ніколи й словом не обізветься. Мати часом ніжно докоряє синові за таку неделікатність. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнівається на Руді, але ж треба зрозуміти, що їй тяжче, ніж кому іншому, від Сонячної машини. Та Руді й на докори мовчить, тільки іноді чудно посміхнеться й зараз же відійде — нема йому часу на розмови.
А ввечері, як із усіма роботами покінчено, доктор Рудольф потихеньку увіходить із вулиці до палісадника перед будинком, забирається в кущі під тополю й стоїть там доти, доки погасне світло каганця в одному вікні. Поганеньке, мізерне це світельце — в кімнаті в техніка далеко ясніше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технікові вікна.
Іноді, як немає дощу, а в небі серед хмар купається місяць, то пірнаючи, то виставляючи лису голову, в палісаднику з'являється ще одна постать — коротконога, опецькувата, з піднятим коміром і натовкмаченим на самі очі капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно підкрадається під вікно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф і на це мовчить, тільки пильно, затаївши духа, слідкує за дивним чужим чоловіком. Хто він? Чого йому тут треба?
Часом чоловік спирається плечем об стіну під вікном, похилює голову й стоїть у глибокій іадумі довго-довго. Безшумно хилитається іноді тінь у вікні, затуляючи світелечко. І серце доктора Рудольфа теж хилитається, і з нього вихлюпується гаряча, болюча ніжність. Чужий чоловік теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вікно. Мабуть, і в нього щось вихоплюється?
Коли гасне вікно, ніч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинуті голодні собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлін, як пустельно, первісне шумить вітер у мокрих голих вітах.
***
І от раптом принцесу Елізу підмінено. Хтось зідрав із неї хмуру заціплену скупченість, із-під неї вийшла нова людина. Це тепер — весело-владна, грайлива, ніжна дівчина.
Але що дивного в такій підміні, коли приїхав дійсний, справжній коханий наречений? Як давній лицар, він пів-Європи проїхав конем, із скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руці. Пів-Європи переїхав, щоб добратись до Німеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.
І зараз же з револьвером в одній руці, з нагаєм у другій прийшов до двох малярів у салоні, ввічливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кімнату. Після того другого ж дня виїхав конем до міста; виїхав уранці, а вернувся увечері. Але вернувся з гарненьким екіпажем, повним усякого добра: мішок муки, мішок крупів, маса бляшанок із консервами, торби свічок, солі, сірників—усього того, що бідний доктор Рудольф не міг ніколи так блискуче роздобути.
(Продовження на наступній сторінці)