І все. Що може значити ця фраза "бо буде пізно"? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? "Тепер ти можеш прийти". Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тоді його кликати? З помсти? З бажаняя показати: от маєш, не потребую я тебе.
І чого весь час після останнього побачення абсолютно не хотіла бачитись, а тепер раптом захотіла?
Чи щось гірше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних?
Макс ховає листа в кишеню й знову поспішає, хмурячись і ховаючи шию в піднятий комір пальта.
Перед палацом Сузанни нема ні душі. Ворота розчинені на встіж, на аеродромі мокне перекривлений набік легкий літак.
Ні портьє, ні льокаїв біля парадних дверей. А двері, як і ворота, стоять розчинені, порожні.
Згори чується веселий гамір, крики, звуки музики, гомін багатьох голосів.
Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якісь люди, переважно парочки, обнявшись і цілуючись. З храму краси виразніше чути гомін і музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?
Але що за чудні гості?! Обличчя не фарбовані, прості, занадто неаристократичні; убрання ще простіші, безпретензійні, з робітничих кварталів. Манери, рухи, звук голосів — зовсім же робітничі!
Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, і на це свято покликала и його!!
Макс вибігає на саму гору сходів. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякі обличчя. Вони такі зайняті собою, що їм нітрошки не цікаві інші люди. Макс іде просто до храму. Тут усе лишилося так, як і було. Так само в екстазі тягнеться вгору біло-рожеве мармурове тіло Фіміаму перед ним немає, але зате е цілі гірлянди людських танцюючих молодих веселих тіл. Музика вбогенька — гітара, скрипка, ще щось бухкаюче — зате шуму, галасу, руху більше, ніж од най-витонченішого оркестру.
Ну, де ж тут у цьому вихорі знайти Сузанну?
Макс обережно попід стіною просувається вперед. За деревами, у гротах, на покритих мохом скелях, по всіх тих затишних куточках, де колись, томно нудьгуючи, цідили свої перетомлені ласки "творці краси", де безсило на дегенеративних шийьах похитувалися фарбовані випещені голови "вибранців", там тепер сидять інші парочки. Від них пашить гарячою розбурханою кров'ю, рум'янцем нефарбованих лиць, блиском п'яних од радості очей. Вони не цідять своїх ласк, а цебрами виливають одне на одного, купаючись в обіймах.
Але Сузанни все ж таки ніде немає.
Макс виходить із зали в невеличкий коридор. Тут, біля вузького віконця, стоїть дівчина й сумно дивиться в сад. Худенька, невеличка, профіль негарний, дрібненький. Бідна, вона не має пари або той, з ким хотіла б бути у парі, взяв собі іншу. І вона стоїть і сумно дивиться на намисто крапель на голих вітах дерев.
Макс обережно підходить до неї й питає, чи не може вона йому сказати, де можна знайти хазяйку дому, пані Сузанну Фішер.
Дівчина чогось трошки ніяковіє, потім скидується й виявляє готовність провести його до неї. Господиня, мабуть, у себе, у своїй кімнаті.
— А не з гістьми?
— Якими гістьми?!
— А от цими, що в залі там танцюють. Там же бал якийсь?
Дівчина знову трошки ніяковіє.
— Ні, то не гості. То так... Ми тут живемо. В нас раз у раз так...
— Ах,так?
— Ми майже всі з фабрики пані господині. А ви її родич?
— Ні, не родич, а добрий знайомий. А пані господиня сама живе?
— Еге ж, сама.
— Вона здорова, не знаєте?
— Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до її кімнати.
— Будь ласка.
Дівчина швиденько йде вперед коридорчиком, потім рядом покоїв Сузанни.
Скрізь групи, парочки, сміх, співи, тарілки з сонячним хлібом, ліжка в салонах, порозвішувана на шворках білизна, одежа. Якийсь веселий безладний табір циган.
Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.
Худенька ввічлива дівчина зупиняється перед низенькими дверима в самому кутку темного коридорчика й пошепки каже:
— Ось ці двері.
Макс дякує й якийсь мент стоїть, прислухаючись до кімнати Там тихо. З покоїв палацу долітає веселий гамір і гомін голосів. Очевидно, це кімната прислуги. Якісь меблі стоять у кутку, навалені на купу.
Макс легенько стукає й слухає. Тихо. Ні звуку, ні шелесту. Макс стукає дужче, довше. Той самий результат. Він злегка натискає на двері — і вони, ніжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'є густим теплим духом квіток, і в очі кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся стіна кімнати, вся стеля, підлога є суцільний килим із квіток. Це заквітчаний кошик, а не кімната. Ніяких меблів, самі квітки.
Макс переступає через поріг, озирається й одхитуьіься назад посеред устеленої квітками невеличкої кімнати просто долі, на квітах, поклавши голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очі її заплющені, уста складені поважно, строго, моторошно-непорушно.
— Сузанно!
Ніякого руху. Макс прожогом кидається до білої постаті, стає на коліна н бере відкинену набік руку. Вона холодна, надзвичайно важка, падає назад із жахною байдужістю З-під руки розсувається купка листів.
Макс не вірить, обмацув руки, плечі, лице. Від них по всьому тілу його проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.
Хтось у горлі Макса, дико рявкаючи риданням, скрикує:
— Сузанно!!
Уста не здригуються звичайним насмішкуватим вабливим усміхом, вогкі великі очі не розплющуються, вони в строгій поважності мовчать, не рухаються.
Макс знову хапає за плечі, за голову, підводить, ворушить, він чує своє перекривлене лице, чує вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих пліч, чує страшну, неживу вагу голови й не вірить, не вірить свойому жахові, болеві й одчаєві.
— Сузанно! Ради бога, Сузанно!!
А теплий густий гнітючий дух квіток обгортає голову чадом, незримими кільцями отрути.
Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку і, почуваючи страшний холод її, качає по ній чолом і чує, як щось дико, грубо, горловим криком гиркає в ньому й трусить його.
Він довго лежить так, качає головою по непорушній руці й помалу затихає. У невеличке простеньке вікно, заквітчане гірляндами лілей, плаксиво дивиться сірий день.
Макс трудно підводиться й дивиться в непорушне поважно-спокійне лице. Воно якесь інше, ніколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим і серйозним не бачив його Макс.
Він стомлено машинально бере з-під руки листи в чепурних кувертах і, нічого не розуміючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного густого дзвону, на очі налягає чавунний сон.
Макс напружено пригадує собі, що йому треба негайно зробити, і на може пригадати. Лягти, здається? Чи відчинити двері?
Він, хитаючись, з натугою, підводиться й помалу плентається до дверей Одчинивши їх, він машинально виходить і, похиливши сонну голову, спотикаючись ослаблими ногами, іде кудись на гомін.
У блакитному салоні, де через один куток розвішано білиз ну, а в другому напівгола пара танцює біскаю під дві мандолі ни й гітару, настає раптова тиша: просто на танцюристів іде якийсь чоловік, хитаючись і безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лиці дикими пасмами, в руці міцно затис-нена купка листів.
— Що за чоловік? Звідки він тут узявся? Що з ним?!
Його обступають, розпитують, він задумливо-сонно поглядає на них, морщиться й мовчки йде далі в супроводі всієї юрби.
Перед храмом він зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою, собі пригадує. Раптом підводить голову, дивиться на чекаючі обличчя й глухо каже:
— Спиніть там тих.
— Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?
Чудний чоловік не може стояти й сідає на низенький стілець Одкинувши гарну розпатлану голову до стіни й заплющивши очі в непереможному сні, він тихо байдуже бурмотить:
— Сузанна Фішер померла
Померла?! Сузанна Фішер?! Що він каже?! Коли? Як? Вона ж іще вчора зносила квіти з оранжереї до себе. Всі це бачили.
Але чужий чудний чоловік нічого не може їм більше сказати: він глибоко й міцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набік.
У храмі вривається музика, веселий гамір скручується, гальмується й затихає. Злякані обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й обіймів, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у найдальшу кімнату, де на квітах лежить у всьому білому головою на подушці з червоних троянд поважно-строге тіло Сузанни Фішер.
***
Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає — хіба не однаково? В пустелі напрямів немає, шляхів не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.
Цілий день бродить доктор Рудольф вулицями самотній, нікому не потрібний і нікого не потребуючий. З капелюша його струмочками стікає вода на мокрі згорблені плечі, груди, спину Іноді він заходить із понурою цікавістю туди, де бачить людей, у колишні кафе й ресторани.
Але скрізь те саме: імпровізована музика, танці, прилюдні обійми, поцілунки. Часом із веселого гамору раптом видирається звірячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на підлозі два тіла — самці погризлися.
(Продовження на наступній сторінці)