А в університеті тиша домовини. Аудиторії лунко, голосно відбивають нерівні шкандибаючі кроки самотнього чоловіка, мокрого від дощу, з тонкими волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторії, наукові кабінети, зали засідань, бібліотеки стоять порозчинювані, позасмічувані, по-розгра-бовувані, позатоптувані. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво бродять по них якісь люди; деякі просто ходять, як сновиди, сумують; деякі чудні щось вибирають і виносять; навіщо воно їм тепер? Деякі тихо сидять, мертво втопивши очі в одну точку. Спинився великий, могутній організм. Мовчать віки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли голоси геніїв — стоять собі просто томи збитого, задрукованого паперу. Але коли б вони всі раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що б то помогло? Нічого. Шматочок зеленої маси вбив усіх геніїв, усі гордощі, святощі, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З якого крихкого поганенького матеріалу творилися його "вічні" святощі?
А от біржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Німеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобці голосно цвірінькають десь під стелею, пурхаючи крізь розбиті вікна. Німо стоять чорні скрижалі банків із забутими й запорошеними цифрами, а на підлозі сміття, клаптики найцінніших паперів.
А колишні жерці, колишні владарі цієї фортеці, де вони тепер? Де ті, що перед ними мільйони схиляли свої голови!? Від грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усі артерії, і горобці загиджують розбиті заповіді й скрижалі поверженого бога.
І знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерів-но цокаючи підборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у місця танців і в місця могильного мовчання.
І тільки, як вечір починає затягати темно-сірою завісою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги.
Але перед лабораторією він увесь скидується й на мент ціпеніє на місці: у вікні вогонь! Хтось е в його робітнії Хтось чекає його! Це — вона, це та, що ні на мить не виходить із йою душі, нарешті прийшла!
Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбігає до передпокою і . зупиняється. В двері видно: на фотелі біля столу, біля засвіченого каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тільки всього!
Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу підходить до брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столі лежать листовні аркушики дрібно записаного паперу.
Бідний хлопчик. І він наморився. Ніби записка якась!
"Руді! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столі, і неодмінно збуди мене. Нізащо не давай мені спати. Додому не маю сил іти, а спати мені не можна. Прочитай і зараз же збуди".
Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислі на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потім обережно бере аркушики листа, сідає з другого боку стола й починає читати:
"Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобі найширіше слово. А яке слово може бути найщиріше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови і ганьба, і гордість, і амбіції, і розрахунок. Я всі розрахунки зробила, підвела підсумок і більше ні на що не рахую.
І от усе ж таки в оцей останній мент свого життя по щирості не знаю, що більше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов'ю!
Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всі так страшно, божевільне позасліплювані, що не відчуваєте того неймовірного жахного страхіття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!
Життя ж немає. Нема душі його — краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красі, втворенні крас и. В цьому ж, тільки в цьому, є різниця між людиною й твариною, звіром.
Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звіра.
Ви хвалилися, що створите братерство рівних, сильних, вільних царів природи, неба, вод, землі. Ви обіцяли вічне свято краси, любові, щастя.
Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала, а може?
Я готова була прийти до Тебе, стати на коліна перед Тобою й скласти всю свою гордість до Твоїх ніг і цілу вати їх, як найбільша грішниця.
Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквіт, де свято краси, любові!!
Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною — й більше нічого. Все, що було відзнакою творчості людського генія, все розтоптали, потолочили, загидили копитами ці тварини. Земля — це величезне стійло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче.
Ти уяви Собі земну планету. Уяви Собі ці темні, завмерлі міста, це страшне мовчання, цю зоологічну тишу, в якій чути тільки рев самців, гарчання й плямкіт уст, що жують зелену жуйку.
З людини здерто тисячолітній грим божеськості, яким вона хотіла відрізнити себе від тварини. Ви радієте з цього, а я благословляю наш самообмани, я з побожністю цілую сліди брехні всіх дурив людства, всіх бідних пророків його, які так зворушливо, наївно вірили в свій грим. Я ридаю за бідним Вседержителем Саваофом, образ і подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навіть за Твоїм бідним соціалізмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собі це уявити?
Ні Саваофа, ні казок більше немає.
Але не те, що немає, а що більше їх ніколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цієї дикої отари в небуття.
Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихідної точки. Тисячі віків боротьби за існування довели до забезпечення існування. І це є загибель людства, поворот у лоно звірів, із якого воно вийшло.
Історія скінчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати віку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною.
Радій, Максе, — пролетаріат здійснив своє право "вірності": він не тільки відібрав у мене мій дім, моє майно, мій спокій, він одняв у мене мою честь. Радій, Максе цієї ночі пролетаріат ганьбив і шматував моє тіло з такою рівністю, що ти можеш бути задоволений.
О Максе, два роки я берегла своє тіло для Тебе, два роки з муками, надіями, з упертістю, з хитрощами, з одчаєм і незрозумілою любов'ю я кохала мрію віддати ного Тобі, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! І от радій, його з гарчанням і ревом вирвали Твої браття.
Дякую, Максе, за створене Тобою "вічне свято краси, любові, щастя". Прощай.
Сузанна"
Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потім трудно підводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається під штовханами, труситься від потрушування, але не підводиться. Тоді доктор Рудольф бере свій мокрий капелюш і сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад і слабо розплющує очі. Ніс і щоки мокро блищать, як заплакані.
— Що? В чому річ?
Голос хрипкий, здушений, як застуджений.
— Вставай, Масі. Вставай. Підведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай.
Макс машинально слухняно, але тупо підводиться, похитуючись, стоїть і жде.
— Ходім у сад. Ходім, походимо трохи.
Дощ і рух у сліпій чорній тьмі приводять Макса до пам'яті. Він покашлює, стріпує головою, обтирає рукою лице.
Рудольф чує, як його тіло стає твердіше, певніше, кроки вільніші
— Що з тобою, Масі? Що сталось? Що за сон такий?
— Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?
— Так, читав.
Брати вертаклься до лабораторії, і Макс довго мовчки ходить по хаті, сильно закусивши куточок нижньої губи. І раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посміхається.
— Хе! І ці ж самі завтра будуть ховати її! Дійсно здерто грим не тільки божеського, а й людського. Стріляв би їх, проклятих, вішав, труїв, як паскудних пацюків! Правду каже батько, тільки страх і батіг робили цих звірів людьми. Ні, не можу я й тут, піду!
— Але куди ж ти підеш, Масі? Темно, ти дороги не знайдеш.
— Ах, усе одно! А на якого чорта тепер мені дороги, світло, життя? З цією худобою жити? Бувай!
Макс рішуче виходить із лабораторії, не слухаючи Рудольфа, і грюкає за собою дверима. Чути рип кроків по доріжці, і настає густа шипуча тиша.
Летить у світовому просторі темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у сні самці та самиці, а на другій, іншій половині жують жуйку й справляють танець самців і самиць. Настане тут день — і ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в сні.
І так навіки?! І це все?!
Докторові Рудольфові хочеться вибігти і з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами.
О ні! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батіг! Буде страх!
Але який? Холод? Вони, як птиці, на зиму переходитимуть у теплі краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дітей і здобуванням трави. І будуть щасливі.
Доктор Рудольф стомлено сідає в фотель і спирає голову на руки.
(Продовження на наступній сторінці)