Іван Стратонович. Право? Ну, ми цих сентиментальних виразів вживать не будемо. Ви, може, щось інше хотіли спитать.
Наталя Павлівна. Я так вражена, що мені не до виразів!
Іван Стратонович. Вона вражена! Ха-ха-ха! Та ви тільки увійшли, глянули на мене і вже зрозуміли, і яке право, і через що... Вона вражена!
Наталя Павлівна (широко дивиться на нього). Боже, яка ненависть, злоба!
Іван Стратонович. Ви вражені й не розумієте, через що? Хе!
Наталя Павлівна. Даю слово, що не розумію!
Іван Стратонович. О! Вашому слову я вірю! Коли ви даєте слово, то я вірю. Ну, так я сам з'ясую вам. Ненавиджу за те, що ви обманули мене. Чуєте? Так, так, добродійко, обманули! Ненавиджу вас за те, що цілий рік мучився заздрістю до Андрія Карповича. Ненавиджу за те, що цілий рік здушував в собі нечисті (як я думав тоді) помисли про вас. Ненавиджу за те, що люблю вас. Розумієте тепер?
Наталя Павлівна. О! (Закриває лице руками).
Іван Стратонович. Ах, ви знов вражені? Бідна невинна жінка, вона нічого не помічала. Може, води дать? (Зціпивши зуби). О-о! Тепер я вам дам! Тепер я вам одплачу за всі мої муки. Я давненько вже помічаю, що Андрію-Карповичу, здається, нема чого заздрити! І тільки сьогодні пощастило здобути реальні докази. Хе! Андрій Карпович буде страшенно зворушений вашою жертвою. Це ж така саможертва!.. Вона нізащо не хоче покинути, бо їх жаль. Чого жаль, добродійко? Автомобільчика, якого ви вчора мріяли купити? Чи тих килимів, якими ви збираєтесь оббити ваш буду-арчик? Ха-ха-ха! А той поет і губу розпустив. Велика женщина, свята! Мабуть, зараз вірші пише.
Наталя Павлівна (однімає руки, встає. Лице її сяє радістю, захватом). Говоріть ще... Говоріть.
Іван Стратонович (хмуро, здивовано дивиться на неї). Це ще що за трюк?
Наталя Павлівна (прикладає руки до обличчя, однімає їх. Схвильована, на обличчі то мука, то радість; робить кілька кроків вперед і назад, видно, вагається щось сказати). Господи, це як сон...
Іван Стратонович. Що за фокус?
Наталя Павлівна. Нічого. (Сідає знов на канапу, закриває обличчя руками). Нічого, говоріть далі, говоріть усе, усе!
Іван Стратонович (грубо). Та я все сказав уже. Тепер буде розв'язка. Покликать сюди Андрія Карповича чи самі підем до нього?
Наталя Павлівна (знімає руки, щасливо дивиться на нього. Тихо, випнувши голову вперед). Ніколи ви нікого не покличете. Чуєте?
Іван Стратонович. Що-о?! (Страшенно враже-ний).
Наталя Павлівна. Ніколи!
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Он який фокус! Ловко! Ну, знаєте, можете з дурнішими комедії валять. Говоріть: сюди кликать Андрія Карповича чи самі підем до нього? Та, може, й усю щасливу сім'ю покликати? Та й "родича" вашого заразом уже... Ну?
Наталя Павлівна встає, підходить до нього, кладе йому руки на плечі, з глибокою печаллю й любов'ю дивиться в лице.
Іван Стратонович (держиться рукою за кишеню). Ну? Та що буде?
Наталя Павлівна. Скажіть мені, Іване...
Іван Стратонович. Хм! "Іване"...
Наталя Павлівна. Скажіть: пам'ятаєте, ви раз зимою, коли ми всі вертались з театру, страшно грубо обійшлись зі мною. Без всякої вини з мого боку... Пам'ятаєте?
Іван Стратонович. Не знаю... Ну, скажем, пам'ятаю, то що з того?
Наталя Павлівна. Тоді вже було? Тоді вже ви кохали мене?
Іван Стратонович (пильно вдивляється в неї, хоче вгадать її наміри). Ну, кохав... Що далі?
Наталя Павлівна. Ні, ви серйозно скажіть, це страшно важно для мене.
Іван Стратонович. Знаєте що, Наталю Павлівно, ви мене на цю удочку не піймаєте. Не тратьте, куме, сили — пускайтесь на дно.
Наталя Павлівна (різко). Я вас питаю, вам важко сказати?
Іван Стратонович (теж різко й грубо). Для чого я вам буду говорити? Для комедії?
Наталя Павлівна. Ну, я вас прошу, благаю.
Іван Стратонович (пильно дивиться). Ну, добре. Тоді я вже кохав вас. Ну, для чого це вам?
Наталя Павлівна. Для чого? (Дивиться на нього довгим поглядом, глибоко зітхає). Так... Ні для чого. (Понуро задумується).
Іван Стратонович (криво посміхається). Це робиться цікавим. Вам, може, жаль, що ви того не знали?
Наталя Павлівна (немов прокидаючись). Що ви сказали?
Іван Стратонович. Я питаю, вам, може, жаль, що ви того не знали?
Вона наче не чула.
Наталя Павлівна. Не будемо про це говорити. (Втомлено, в'яло). Кличте Андрія Карповича. (Іде знов до канапи й сідає).
Іван Стратонович (з кривою усмішкою слідкує за нею). Це цікаво. Це цікаво... Ну, Наталю Павлівно, для чого вам було знать? Через що так "страшно важно" знать? Га?
Наталя Павлівна (сумно). Знаєте що, Іване Стратоновичу, все так склалось, що нам неможливо балакать. Чи я винна, чи що інше, я не знаю та й не хочу знати. Єдине, що лишається — це, справді, покликать Андрія. Карповича, дать йому листи, сказать усе, що ви чули... і... кінець.
Іван Стратонович. І ви так легко на це згоджуєтесь?
Наталя Павлівна. Тепер згоджуюсь. Іван Стратонович. Що значить "тепер"?
Наталя Павлівна мовчить.
Іван Стратонович. Коли вже виходу іншого немає.
Наталя Павлівна (стомлено). Ні, не того.
Іван Стратонович (якийсь час пильно дивиться на неї, потім хрипло сміється). Ха-ха-ха! Ще, чого доброго, почую, що мене люблять... Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна (тихо, сумно). Так, я вас люблю, Іване.
Іван Стратонович. Ну, от! Ха-ха-ха! Ні, чекайте! Ні, це вже, дійсно, така безодня брехні, така страшна, нахабна прірва брехні, що... Та як у вас духу стає говорити це після того, що я чув... Ну, це, знаєте!.. Ось куди хилився весь трюк. Придумала в один мент. Нічого, ловко!
Наталя Павлівна (встаючи, гордо, різко). Іване Стратоновичу! Я у вас нічого не прошу, нічого злого вам не зробила. Я сказала те, що єсть. Сміятись над цим я не дозволю! Можете кликать Андрія сюди й говорить йому все. Я нерозумно зробила, що сказала, а я повинна була знать, що говорить це в моєму становищі — безумство. Ну, та до багатьох безумств ще одне. Хай так. Але сміятись над тим, що мені... Ну, годі, кличте Андрія.
Іван Стратонович (машинально). Яка безодня хитрості, лукавства.
Наталя Павлівна. Іване Стратоновичу!!
Іван Стратонович. Ну, тут дійсно, загубиш голову! Так ви любите мене?
Наталя Павлівна. Ні, не люблю! Годі. Нема про що балакать. Кличте Андрія. Кінець, так кінець!
Іван Стратонович (тре лоба). Фу, чор-рт! Тут, дійсно, голову загубиш! І ви думаєте, що я вам повірю?!
Наталя Павлівна. Я нічого не думаю і думать не хочу. Забудьте те, що я вам сказала, це був "трюк, фокус", як ви говорите, я це придумала для того, щоб вас обдурить, вимануть у вас листи і зберегти свій автомобіль і килими. Ну, от.
Іван Стратонович (крізь зуби). Так. Новий хід якийсь. Хм! Так кликать Андрія? Наталя Павлівна. Кличте.
Іван Стратонович. Так... Щире каяття буде... Сльози... Добрячий Андрій Карпович великодушно простить, і... автомобіль вирятувано. Так. Досить ловко. Ну, так ми маємо також ще один хід. І це вже буде вам мат, високоповажана добродійко. Мат, чуєте? Ви не забули, мабуть, що я маю на Андрія Карповича вексельок, який він мені по своїй великій занадтій чесності видав. Тепер я його пред'явлю ко взисканію, скажемо, хоч завтра і післязавтра вся майстерня буде описана й запечатана, і моторчик ваш, що мусить привезти вам автомобільчик, тю-тю! Що? Шах і мат?
Наталя Павлівна. Ви цього не зробите!
Іван Стратонович. Дошкулило? (Ніжно). А то ж чому не зроблю?
Наталя Павлівна. Вони не винні!
Іван Стратонович. О, мені нема діла до пішок, коли треба дати мат королю. Хай гинуть. (Люто). Хай гине все! Все зруйную: себе, їх, але й ти підеш з нами! Чуєш?! Хай гине моя робота, надії, все, ну зате... мат!
Наталя Павлівна закриває лице руками.
Іван Стратонович. Що? Мат, мат, ходів нема більше... Ха-ха-ха! Вона мене любить. Дума, досить їй сказати, і вже все, вже впаду до ніг її й поповзу! О! Я не Тось ще, слава богу! Вона мене любить... Яке нахабство!
Наталя Павлівна. Я ж вам сказала, що це брехня. Чого ж вам треба?
Іван Стратонович (шипить). Я й сам знаю! "Сказала"... Сказала, як побачила, що не вигоріло.
Наталя Павлівна. Яз самого початку це бачила.
Іван Стратонович. І все-таки сказала? Вирвалось з душі?
Наталя Павлівна. Як ви мене мучите! Кінчайте швидше.
Іван Стратонович. Ви мене рік мучили! Дайте ж і мені помучить. О, проклята!.. (Ходить по хаті. Зупиняється). Ну, добре... Мені цікаво... Ви мене теж давно любите?
Наталя Павлівна (з мукою). Іване Стратоновичу, навіщо мучить і себе, і мене! Все одно ви ні одному слову не повірите. Не треба. Годі.
Іван Стратонович. Я мучусь? Ха! Я просто з цікавості питаю. Мені інтересно, які б ви ходи робили, якби я повірив вам. Ну, допустіть, що я вірю кожному вашому слову. Ну?
Наталя Павлівна (глибоко зітхає). Я вас не люблю. От весь мій хід.
Іван Стратонович (хапає її за руку, з ненавистю). Ну, говори ж! Говори, бреши, давно любиш?
Наталя Павлівна (з ніжною ласкою гладить його по голові). Бідний мій, бідний!
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Жалко? Ну-ну. От, от! Ну, ще! Ну, що далі?
Наталя Павлівна. Я невинна, Іване, що так склалось, бачить бог, невинна...
Іван Стратонович. Навіть "бог", ну-ну...
Наталя Павлівна. Господи! Могла я думать? Такий завжди суворий, хмурий, лишнього слова не почуєш від нього...
Іван Стратонович. Так, так...
(Продовження на наступній сторінці)