Ну, панове... Я хочу сказать маленьку промову, ви вже даруйте мені, не може стриматись... Це мій довгожданий день. Я, панове, не вмію красно говорити... Ну, все одно... Так от, я хочу тільки сказать, що за всю ту радість, яку має наша сім'я зараз, треба дякувати ось кому! (Показує на Наталю Павлівну). Тату, ось хто наш кормилець, ось хто наше... Тасю, Тасю, ти мовчи, ти сьогодні мовчи. Якби, тату, не оце сонце наше, нам би...
Наталя Павлівна. Адю, я протестую!
Андрій Карпович. Ніяких протестів!
Пульхера (стоїть, склавши руки). Іменно! Правда!
Андрій Карпович. Правда, Пульхеро? От вам свідок!
Пульхера. Істинно ж, кормителька... Хай уже бог здоров'я посилає, а що вже...
Наталя Павлівна. Ну, я не хочу так. Адю, що за свинство таке! За здоров'я наших дорогих гостей! От і все. (П'є).
Андрій Карпович. Це розуміється, але... Та я ж хоч кінчу промову! Ну, коли так, то за всю нашу сім'ю! Іване Стратоновичу, я вважаю вас членом нашої сім'ї... А вас, Тосю, й сам бог велів. За щастя, за...
Тось, різко встаючи, хоче щось сказати.
Наталя Павлівна (стурбовано глянувши на нього, радісно, весело кричить). Урра! За щастя, тату!
Тось бере чарку, з посмішкою вихиляє в рот. Сідає.
Іван Стратонович (до Наталі Павлівни). Наталю Павлівно! Ви перебили Антона Михайловича, він теж хотів сказать промову!
Наталя Павлівна. О, прошу вибачення. Таточку, я вам насиплю борщу. Тосю, будьте Саниним кавалером.
Саня раптом встає, дуже, немов їй боляче, стискує брови, підходить до Наталі Павлівни, нахиляється й цілує руку. Всі здивовані.
Наталя Павлівна. Саню! (Здивована, але зараз же обіймає й цілує її).
Саня одходить на своє місце і з тим же виглядом сідає.
Андрій Карпович. Що це значить? (Саня мовчить).
Д о с я (змішано). Та це... От яка!.. Можна сказать, Саню?
Саня (гордо). Я можу й сама сказать. (До Андрія Карповича). Я писала Досі, що мені не подобається Наталя Павлівна... Я думала, що... Я не вірила, що вона любить тебе і... нас. Дося лаяла мене за це. Я написала, що коли побачу, що неправда, то при всіх поцілую її руку. От і все. (Починає їсти).
Андрій Карпович (трішки змішано, але радісно). От так сюрприз! Тасю, бачиш, які ми думки породили в цих голівках? Га? Ну-ну! Ну й слава богу! Слава богу!
Наталя Павлівна (весело). Тепер ми, значить, секретів не маємо!
Андрій К а р п о в и ч. За це ми по другій вип'ємо. Правда, тату?
Наталя Павлівна. Ну-ну! Хто вип'є, а кому й годі. А то рушничок, знаєш?
Андрій Карпович. Це, тату, моя жінка мене так усмиряє.
Карпо Федорович (повторюючи окремі слова). Ага. Усмиряє.
Андрій Карпович. Мені, знаєте, шкодить, як я хвилююсь чогось...
Карпо Федорович. Шкодить... Ну да, шкодить...
Андрій Карпович. Жар у голові стає, і погано... Так моя жінка бере мокрий рушник і...
Карпо Федорович. Бере мокрий рушник і...
Андрій Карпович. І на голову мені. Тоді я стаю зразу, як солоний огірок... Ха-ха-ха!
Карпо Федорович. Як солоний огірок, ха-ха-ха!
Андрій Карпович. Тільки це серйозне средство.
Карпо Федорович. Серйозне средство.
Андрій Карпович. Коли дуже вже щось... А знаєш, Тасю, дай мені шклянку води... Щось серце мені...
Наталя Павлівна (стурбовано). Голубе!.. Ну от бачиш. (Хутко встає, наливає води й дає Андрію Карповичу).
Андрій Карпович (випивши). Дякую, дорога... Легше... (Карпо Федорович і сестри злякано дивляться).
Наталя Павлівна. От бачиш, говорила. Промови тобі говорить... (Сідає на місце). Нічого, тату, це так собі... Чекайте, я вам наріжу м'яса... Може, вам з кісточкою? Любите?
Карпо Федорович. Благодару вас... Очень до-вольні...
Наталя Павлівна. Ось м'ягший хліб... Навіщо ви твердий? (Карпо Федорович кладе вилку й крутить головою, немов хоче сховать).
Наталя Павлівна. Що вам, таточку? Негарно? Татуню!
Карпо Федорович бере серветку й хоче притулить її до лиця. Одкладає, закриває очі напнутим рукавом і плаче. Всі затихають.
Андрій Карпович. Тату! Татусю!
Наталя Павлівна. Що вам? Рідний!
Карпо Федорович. Діточки!.. Не заслужив я од вас... Хай вас бог...
Андрій Карпович (дуже схвильований). Ну от... Ну, й слава богу, тату... Слава богу... Що було, то минуло, тепер буде краще... Краще, тату.
Наталя Павлівна (тихо). Досю! Дайте води татові...
Карпо Федорович. Нічого, то я так... Знаєте... (Винувато посміхається, витирається полою). Може^ стомивсь чи бог його знає... Звиніть мене, господа... що побезпокоїв старий.
Дося. Випийте води, тату...
Карпо Федорович. Спасибі, дитино, я не хочу пити... Я вже краще їстиму...
Андрій Карпович. От і чудесно! (Одкидається на спинку стільця).
Наталя Павлівна (голосно, тривожно). Адю!
Андрій Карпович. Нічого, Тасю, нічого.
Наталя Павлівна (хутко встає, підходить до нього, бере за голову, швидко тре пальцями виски й лоба). Адю, Адю, спокійніше... Хороший, спокійніше... Ну-ну, не треба. Не треба... Води, Досю... Ах, який же бо ти... Ну, от легше... На, випий... (Андрій Карпович п'є й тихо посміхається).
Тось (раптом встає). Вибачайте, панове... Я згадав... У мене одна справа. Я забув... Я мушу йти. Прощайте...
Наталя Павлівна (різко). Тосю! Мені здається, що...
Т о с ь. Я не можу! Дуже важна справа. Прошу вибачить мене. (Хапає шапку й хутко вибігає).
Андрій Карпович (слабо). Що з ним таке?
Наталя Павлівна. А! Забув якусь справу... Якийсь ґедзь уже вкусив...
Андрій Карпович (добродушно). Одне слово — поет... Мабуть, вірші в голову прийшли, побіг записувать.
Іван Стратонович (що пильна слідкував за сценою). Гм... Страшенно нетерплячий поет.
Карпо Федорович (стурбовано встав). Може, то через нас... Може, недовольні, що... з мужиками?
Наталя Павлівна. О, тату! Що ви?! Бідний же ви мій! (Сильно обнімає його й гаряче цілує).
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Та сама кімната. Темно. З улиці крізь балкон падають смуги світла ліхтарів. Входить Іван Стратонович. Він в робочій сорочці. Озирається. Підходить до дверей кімнати Наталі Павлівни, стукає й тихо гукає: "Наталю Павлівно!.. Наталю Павлівно!.." Іде на балкон, одчиняє двері, визирає й виходить. Видно, як спирається на перила й застигає в понурій задумливості. В цей час тихо входять з сіней Наталя Павлівна й Тось. Як тільки вони починають балакать, Іван Стратонович озирається, .щвидко й обережно причиняє двері й ховається за стіну. Іноді визирає.
Наталя Павлівна (тихим голосом). Темно. (Світить лампу). Пульхера, мабуть, вже спить, Андрій в майстерні, а всі у Досі. Ти не посидиш трошки?
Т о с ь. Ні хвилинки! Ти знаєш, за чим я прийшов, і прошу мене не задержувати. Прошу, головне, покинуть цей тон цілковитої невинності.
Наталя Павлівна. Вогнику мій! Кажу ж тобі, що більше не буде. Тепер вже я буду вільніша. Завтра прийду до тебе на ввесь вечір. Скажу, що піду з ученицями в театр, і на весь вечір до мого хлопчика. На весь вечір!
Тось. Можеш не турбуватись і не брехать. Досить уже брехні. Прошу дать мені всі мої листи. Це єдине й останнє моє прохання.
Наталя Павлівна. Навіщо вони тобі?
Тось. Тасю! Я не виношу цього тону! "Навіщо мені листи". Невинність.
Наталя Павлівна. Хіба ми гімназисти, що, розходячись, мусимо вертати листи?
Тось. В твоїх руках мої листи я не хочу лишати.
Наталя Павлівна. В моїх руках? А давно ти цілував їх? Хлопчику, хлопчику, навіщо ти мене так мучиш? Навіщо?
Тось. Ах, лиши, будь ласка... Ніяким твоїм мукам я не вірю, і все це одна комедія.
Наталя Павлівна. Чого ж ти хочеш від мене?
Т о с ь. Ти знов? Я хочу правди! Любиш мене? Так ходім зі мною! Андрія? Так лишайся з ним. Ясно? А ти хочеш дуже легко жертви приносити. "Со всеми удобствами". Ха-ха-ха! Ні! Жертва — так жертва! А зручності покинь нам, грішнцм смертним, які себе не хочуть приносити в жертву, які в святі не записуються. Та, розуміється, які тут жертви! Одні жалкі слова. Ти просто знаєш, що мене такими словами скоріше можна удержати, ну і жариш. Другому будеш друге говорить. Хіба тобі важко? Ну, та це вже стара пісня. Прошу дать мені листи. Мені ніколи, я мушу йти.
Наталя Павлівна сідає коло столу, кладе голову на руки і якийсь час сидить
непорушно.
Тось. Наталю Павлівно!.. Чуєте?
Наталя Павлівна (підводячи голову, тихо). Знаєш, до чого ти мене присуджуєш тим, що підеш од мене?
Т о с ь. До того, що ти візьмеш другого любовника. Більш зручного.
Наталя Павлівна нахиляє голову. Потім помалу, мовчки встає, іде до себе в кімнату, якусь хвилину порається там і виходить з пакуночком листів у руках. Кладе на стіл перед Тосем і знов сідає на своє місце.
Тось (грубо). Всі тут?
Наталя Павлівна. Всі, Тосю.
Тось (криво посміхаючись). Недовго й вагалась.
Розгортає один з листів і починає про себе читати. Потім злісно мне його в руці й сує весь пакунок у кишеню. Наталя Павлівна поглядає на нього.
Тось. Ну, тепер ваша жертва буде цілком чиста і свята. Бажаю знайти більш святого і жалісливого, ніж я. Прощайте.
Наталя Павлівна (тихо). За що ж ненависть, Тосю, га? Невже інакше не можна розійтись? Ну, я розумію, ти не можеш ділитись, я не можу покинуть Андрія.
Тось. Ну, розуміється. Обов'язок святий.
(Продовження на наступній сторінці)