Наталя Павлівна (сміється). Ну, само собою. Моментально. Так навіть у цьому хвартушку вийду й піду. Чекай. І це буде якраз в той момент, коли Андрій привозить у свою хату свого старого батька й сестру, коли стоїть на порозі здійснення своєї довголітньої мрії. Чекай, котику. Він п'ятнадцять років мріє дать своєму батькові трішки, трішечки спокою. Розумієш, такому бідному дядіршці, що цілий свій вік ходив за плугом, їв у свята булочку з хлібом і перед кожним піджаком скидав свою подрану шапчинку. Розумієш, котику? П'ятнадцять років він мріє, що ось-ось він стане трішки на ноги і візьме до себе батька й сестру. Ти не бачив їх? Ну да, ти не міг бачити. Я бачила, як тільки ми побрались з Андрієм. Дитинко, ти й це скажеш — брехня, але я все-таки скажу тобі: я вперше через його батька почула, яка може бути жалість. За Андрія я виходила, скажу правду, з гордості, з абстрактної любові до людськості, ну от з такої, з якої — не сердься — ти пишеш іноді громадські вірші. Я знала, що Андрій має великі математичні здібності, ну й хотіла через нього дати людськості "нові цінності". Ну, от як, скажімо, революціонери ідуть на смерть, на жертви "за друзі своя". Я теж пішла на жертву. А коли побачила його батька, сестер... смішно, котику,— але мені хотілось стати на коліна перед його батьком, обмити його ноги й витерти їх своїм волоссям. (Схвильовано). Я не знаю, може, кому нічого особливого не покажеться в цій людині, але я не можу без щемлячої, пекучої жалості дивитись на цього "дядюшку".
Т о с ь. Що він, каліка?
Наталя Павлівна. О, ні... Він... він — затурканий життям. Він — селянин. Він... страшенно подібний до мого батька... От це, мабуть, більш усього. Я хочу, щоб ти подивився на них...(Біжить до балкону, дивиться й вертається). І от ти, котику, ти, мій чулий, розумний, сердечний хлопчику, ти хочеш, щоб я на порозі мрії чотирьох людей взяла і брякнула їх об землю, в болото. Ти цього хочеш?
Т о с ь. А ти хочеш брехнею дать їм щастя? Брехнею?
Наталя Павлівна. Все одно. О, людям, котику, зовсім не треба правди чи брехні, їм треба щастя, розумієш, щастя, спокою. Коли брехня може це дать — слава брехні! Слава! Та от (лащиться і сміється), наприклад, такий неспокійний, такий дужий, такий свіжий, як... хтось... і той хоче... спокою. А що дає спокій? Правда. Так звикли люди думать. Значить, давай правду! А коли я дам таку брехню моєму котику, що вона дасть спокій йому, то хіба він її не візьме? Ні?
Тось. Ні!
Наталя Павлівна (сміється). Одну правду? Ну, хороший, скажу ж тобі правду. Ти — моя радість. Чуєш? Ти — мій сміх, ти — моє ясне в житті. Ти — моя любов радості, ти — те, без чого людині й нічому живому не можна жити. Це дурниця — саможертва без радості. Треба десь брать, щоб давать. От я у тебе беру і даю другим. Знаєш, як рослина бере у сонця і дає бідній замореній скотинці. Розумієш, моє сонечко?
Тось. А це правда?
Наталя Павлівна. Правда.
Т о с ь. А звідки я це знаю? Хіба говорити важко! Тим паче тому, хто думає, що брехати можна, тільки щоб було похоже на правду.
Наталя Павлівна. І давало радість, котику.
Тось (спалахнувши). Та мені нема радості, бо я не вірю, що це правда! Не вірю, не знаю, у всьому сумніваюсь. Слова, слова й слова. Факти давай! Дію.
Наталя Павлівна (вкрадчиво). Чудесно. Хіба це не факт, як ти ридав там, біля шафи, у тебе, і я спитала тебе, і ти казав: "од щастя". Не факт? А то не факт, що ти написав такий ряд робіт, який, може, ніколи не напишеш більше? Це не дія, це слова? Хіба ти не переживаєш щодня муки й радості, що і є справжнє життя? Хіба ти, мій вогнику, не підеш зараз додому і не виллєш свою муку в словах, від яких у людей буде стискуватись серце? Ні? Чого ж ти хочеш? Ти хочеш спокою. Ти хочеш, щоб я пішла з тобою, щоб ми найняли квартиру, оселились. Ну, і що далі? Ти будеш спокійний. Ти не будеш бігати, чекати на мене, хвилюватись, мучитись, не спати ночі... І не будеш жити. Не будеш страждати, не будеш і радіти, не будеш і людей розуміти. Ти цього хочеш? Так?
Тось мовчить.
Наталя Павлівна. Ну добре, я зроблю. Буду так само, як тепер, цілі дні бігати по уроках, а ввечері, замість того, щоб, вирвавшись від усього темного, нудного, жалкого, спішити з хвилюванням до мого ясного, я буду спокійно вертатись на свою квартиру, де жде мене — а то й зовсім не жде, бо знає, що прийду,— чоловік з самоваром і нудьгою. А це "щастя" буде куплено ціною тяжкого, дійсного страждання чотирьох людей. Та якого страждання! Андрій стане ідіотом. Це йому завжди загрожує. Ця сестра зробиться зовсім ганчіркою в руках людей. Та, що приїде, стане хмурим ненависником людей. А батько... Ні, Тосику, ні, моє сонечко, ти не захочеш цього, ти не можеш цього захотіти! Ні, ні! За що ж я тебе люблю, коли так?
Т о с ь. Ну, добре. Нехай... Але ж це довго тягнутись не може. Невже ти думаєш до смерті брехать? Невже не одкриється? Може, вже й зараз є підозріння. Що ж тоді?
Наталя Павлівна. Ні, не одкриється. Коли людина схоче, то може все зробить.
Т о с ь. Що за єрунда! Ось зараз може увійти Андрій, а я обніму тебе, й кінець.
Наталя Павлівна (посміхаючись). Ой! А брехня навіщо! Ти думаєш, що не можна переконати людину, що це не стіл, а грамофон? Хіба не гіпнотизують людей?
Т ос ь (зриваючись). Так ти й мене зараз гіпнотизувала тільки?!
Наталя Павлівна (регоче). Так я й знала! Так і знала, що спалахне. Голубчику, може, я все це говорила тільки для того, щоб подивитись, як ти спалахнеш. Я так люблю в тобі, коли ти, ффф! — і загорівсь. Хіба такого можна загіпнотизувати? Гіпнотизують хворих, слабких, жалких. А тебе для чого?
Т о с ь (хапається руками за голову). Ні, я в цій плутанині зверну собі голову! Я нічого не розумію. Де початок, де кінець, де...
Наталя Павлівна. Що ж це вони так довго? (Біжить на балкон, придивляється). О, от уже й Іван Стратонович іде. Хлопчику, не треба так хвилюватись, а то ти такий скажененький у мене, що я завжди аж тремтю, коли ти з нами. Так і жду, що щось випалиш або схопиш Андрія за горло. Іван Стратонович зараз прийде, давай сядемо, як родичі, і будемо ждать гостей.
Тось (беручи шапку). Я піду додому.
Наталя Павлівна. Ні, котюнику, ти будеш з нами обідати. Подивишся на гостей. Саня тобі мусить подобатись. Вона так страшно правдива. От спарувать вас. Тільки наїжена страшенно проти життя.
Тось. А навіщо ти Досі про Івана Стратоновича цю... неправду говорила? Що ніби він закоханий у неї?
Наталя Павлівна. Ні, що закоханий, я не сказала, це занадто раптовий перехід. Я сказала "подобається".
Тось. А це правда?
Наталя Павлівна. Ая знаю? Може, й подобається, може, й ні. І хоч вона образилась, здається, і не вірить і... а все-таки їй приємно. А їй, котику, так треба приємності. її треба поливать. Знаєш, як зів'ялу білу лілейку.
Тось. Брехнею поливать?
Наталя Павлівна. Ні, приємним, водичкою. Тось. А потім взять і придушить. Правда? Наталя Павлівна. Навіщо?
Тось. Господи! Та вона ж ясно бачить, що Іван Стратонович закоханий у тебе, а не в неї.
Наталя Павлівна. Що-о? (Хрестить його, сміється).
Тось. Ах, Тасю, ну навіщо ти й тут? Це ж видно. Він на тебе так іноді дивиться...
Наталя Павлівна. Котику! Годі! У мене закохані двірник, лавушник, Рябко — всі, бо всі на мене дивляться. Розуміється, у тебе всі в мене закохані. Звичайно, інакше й не може бути.
Тось (задумливо-хмуро). Ні, він у тебе закоханий. І навіть щось за нами помічає. (Підводячи голову). Знаєш, це так не скінчиться!
Наталя Павлівна. Кінчиться так, як кінчиться. Нема чого про це думать. А ти краще от що, котику,— тільки ти не сердься! — ти цей тиждень трошки потерпи, як я Не буду до тебе забігать. Добре? Потерпить моє золотко? Я буду, певне, занята дуже. Ти знаєш, я взяла ще й той урок. Голубе, я не могла інакше...
Тось. Ну, ет! Ет, к чорту все, і більше нічого! Прощай, можеш зовсім не приходить! (Простягає руку).
Наталя Павлівна. Фур-фур, мій вогнику... (Удержує за руку). Хіба я сказала, що зовсім не прийду? Забіжу на хвилинку. І то ж, котику, недовго, перший час, поки трішки гостей устрою... Котику, не треба сердитись на свою Тасю. Не треба, правда? Можеш навіть трішки побуркотіти на мене, а сердитись не треба, ні? І от ще що... Не будь, дитинко, таким скажененьким при Андрієві. Можеш собі гризтись з Іваном Стратоновичем, а Андрія... Ну-ну, от уже вони й образились...
Тось (холодно). Мені ображатись нема чого... Не бійсь, я твого Андрія не загризу... Прощай!
Дзвінок.
Наталя Павлівна. Котику, ти з нами будеш обідати. Правда? Ну, будь же хорошим... Це, мабуть, Іван Стратонович дзвонить. Не треба хмуритись, моє сонечко. Сонечко повинно завжди бути ясним. Ну, сядь... Сядь і вір, що я... люблю тебе. (Обіймає за голову, жагуче цілує й біжить одчиняти).
В цей мент двері одчиняються, і входить Іван Стратонович і Дося. Іван Стратонович — молодий чоловік літ ЗО, смуглявий, присадкуватий і хмурий. Борідка росте кущиками на шиї.
Наталя Павлівна (зі сміхом). А вам Дося одчиняла, а я біжу. А більше нікого нема?
Іван Стратонович (з хмурим жартом, пильно зиркаючи на Тося й Наталю Павлівну). А вам мало?
Наталя Павлівна. О, коли ви зі мною, то для мене більш нікого не треба. Я просто з цікавості.
Іван Стратонович. Ні, я не про себе. Доброго здоров'я, піїто. (Здоровкається з Тосем).
Т о с ь. Доброго здоров'я, хімико.
Іван Стратонович. Як? Хімико? Це ж по якому? По-українському, мабуть? Щасливий народ — українські поети, їм закони не писані.
(Продовження на наступній сторінці)