Наталя Павлівна. За що, дитинко?!
Саня. Я Андрія так не люблю... Може, за тата?.. Ви... як матір божа!
Наталя Павлівна. О, Саню, не треба так... Я погана, я страшно погана, чуєш?
Саня. Ви?! Ой, боже? Та краще вас на світі немає. Якби мені це хто другий сказав, так я б йому очі видерла! Господи! Ви погані? Я тільки не вмію говорить, а то б я вам сказала... Я таки теж бачила людей. Поки ти їм потрібний, доти й хороший, а як висмокчуть, так і викинуть. Хіба я чула коли щире, правдиве слово? Все брехня, обман... Знаю. Я їм на злість правду казала. Як хтось при мені бреше, а я на злість візьму і скажу правду. Скільки татові за мене доставалось. Вони не вміють, плохі. О, я б їх загризла всіх! На! Мене б'ють, бувало, а я огризаюсь.
Наталя Павлівна. А мені ти віриш?
Саня. Ой! Скажіть мені головою вниз кинутись отуди, на вулицю, побачите! Ну, хочете? (Встає й наготовлюється бігти до балкону).
Наталя Павлівна. О! (Затуляє лице руками й починає швидко ходить).
Саня (злякано). Наталю, що вам таке?
Наталя Павлівна. Нічого, Саню, нічого... Голова трохи... Нічоґо. (Стає і слухає). Ти нічого не чуєш?
Саня. Ні, нічого... А що?
Наталя Павлівна. Мені почулось, що Андрій з Іваном Стратоновичем ідуть сюди по сходах. Саня (слухає). Ні, я нічого не чую.
Наталя Павлівна. Саню!.. (Хоче щось сказати, вагається). Ні, нічого. От ідо, Саню. Я дуже тривожусь за Андрія, він тепер дуже працює і... той. Я боюсь, щоб з ним не було чого поганого... Може б, ти пішла поглянула униз, в майстерню, до них, як він там... Нічого не кажи, а так — ніби прийшла подивитись... Або за татом... Піди, дівчинко моя.
С а н я. Добре... Я ніби за татом... (Нерішуче). Тато якраз хотіли просить вас, щоб ви їм трошки пограли сьогодні. Та не сміють.
Наталя Павлівна. От і чудесно. Скажи, що грать буду...
С а н я. Та вам голова болить... Хай другим разом, може. Наталя Павлівна. Ні-ні, це нічого... Може, й Андрій піде. Ти тільки йому нічого не кажи... Добре? С а н я. Добре...
Наталя Павлівна. Ну, йди, хороша. Чекай: а про що ви вчора так гаряче балакали з Тосем? Га?
Саня (змішавшись). Та так... Нічого...
Наталя Павлівна. А! Почервоніла? Ну, про що? Га?
Саня. Та він мені казав, що... Та, їй-богу, нічого.
Наталя Павлівна. Ні-ні... Чи ти мені не віриш, може? Ну, тоді...
Саня. Ой, ні!.. Він мені казав, що я йому вподобалась за те, що тоді, як приїхала, поцілувала вам руку.
Наталя Павлівна. Так?.. Ну, а він тобі подобається?
Саня. Я не знаю...
Наталя Павлівна. Ну, дякую, що... Ну, нічого. Іди, дитинко. Та зараз же прийди сказать.
Саня. Я швиденько. (Вибігає з хати).
Наталя Павлівна ходить по хаті, стиснувши голову руками, часом зупиняючись і прислухаючись. Входить Дося з книжкою.
Д о с я. Куди то Саня так побігла? Я питаю, а вона тільки руками замахала.
Наталя Павлівна. За татом. Я хочу заграть йому що-небудь...
Д о с я. А він сьогодні ще зранку до нас підходив, щоб ми вас попрохали. Що, вам голова болить?
Наталя Павлівна. Та трішки... Нічого... Стомилась, мабуть... Дурниця.
Дося (тихо). Наталю! Ну, дозвольте мені приймать закази... Я не можу так. Ви нас годуєте... Я вже добре тепер шию.
Наталя Павлівна. Досю! Я ж вам уже сказала, що цього не буде. Шить ви не вмієте і... Та це тепер і не потрібно. Андрій не сьогодні-завтра продасть мотор, і я сама покину уроки... (Підходить до неї, ніжно). Досю, ви вірите, що я вас люблю?
Д о с я. Вірю.
Наталя Павлівна. Ну, так... Ну, так вірте, Досю, що б там не було. Чуєте? Що б там не трапилось.
Д о с я (злякано). Що ж може трапитись?
Наталя Павлівна. Я не знаю... Не знаю. (Прислухається). Ідуть, здається?
Д о с я. Санину ходу чую...
Наталя Павлівна біжить до дверей. Вбігає Саня.
Наталя Павлівна. Ну? Як?
Саня. Нічого... Ху! Тато там позаду... Нічого...
Наталя Павлівна. Спокійний? Що робить?
Саня. Щось там з баночками якимись. Не може прийти, бо щось там таке. Вони всю ніч будуть робить...
Наталя Павлівна (з полегкістю глибоко зітхає). Ну, слава богу! Тепер ми заграємо... А! Ось і тато! Татуню! Заспіваємо, правда? Ех, що буде, то буде, а ти, Марку, грай! Правда?
Карпо Федорович. А ти, Марку, грай... Авже-же... Ху! Загнала мене капосна дівчина... Ніяк не звикну до цих городських сходів. Лізь аж на небо.
Наталя Павлівна (піднято сміється), Ха-ха-ха! Звикнете, татуню! Звикнете, хороший. І до мене звикне-те-таки, як до дочки, а не до пані... Ха-ха-ха!
Карпо Федорович (змішується). Та я вже звик, спасибі... Як у раю живемо...
Саня (з здержаною радісною посмішкою). Тато кажуть, що бояться себе за чуб потягнуть, щоб не прокинутись.
Всі сміються.
Карпо Федорович (серйозно). Ой, дитино. Як натерпиться чоловік лиха, то вже й носом боїться чхнуть, щоб не злякать свого щастя... Ой-ой... Іменно, діти мої, як у рай ми попали. Дай боже вже нашій Наталі всього, що вона од бога собі просить...
Наталя Павлівна (перебиваючи). Е! Вже завели свою пісню... Давайте краще всі заспіваємо... (Раптом обнімаючи його). Я, тату, тільки одного прошу у вашого бога, щоб він вам дав трішки спочинку. От і все... Ну, якої вам грать? "Голоту" чи "За тучами"? Га?
Карпо Федорович (закладаючи руки за спину й починаючи ходити по хаті). Та коли вже. той... то "Голоту" б, може...
Саня. Ха-ха-ха! Любиму!
Наталя Павлівна. Досю, розчиніть двері на балкон. Може, Андрію скортить, то й він прийде.
Дося (розчиняючи двері). А сусіди не будуть сердитись?
Саня (злісно спалахнувши). Овва! А як вони співають?
Карпо Федорович (злякавшись). Ой, дітки: а чи не пізно. Га?
Наталя Павлівна. Хоч би розпізно, то будем співать. Ну, я починаю! Саню, другого голоса. Досю!
Грає. Співають. Карпо Федорович спершу підтягає несміло, конфузиться, далі розходиться.
Наталя Павлівна (зупиняючись, слухає). А що, не йде Андрій?
Всі слухають.
Саня. Ні, не чуть.
Наталя Павлівна. Давайте його любимої. Сільської. (Грає й співає).
По той бік гора,
По цей бік гора,
Поміж тими крутими горами
Сходила зоря...
(Слухає і знов ще голосніше й завзятіше).
Гей, то не зоря, Дівчина моя,
З новенькими, гей, та відерцями По водицю йшла.
(Слухає).
Саня. Йде! А їй-богу, йде. Я знаю. (Біжить назустріч Андрієві).
Наталя Павлівна. Саню! Не треба, наче ми ненавмисне. Далі, далі.
Співають. Входить Андрій Карпович в такій же робочій сорочці, як і в Івана Стратоновича. Не кажучи нічого, починає підтягати. Карпо Федорович трохи соромиться при синові.
Наталя Павлівна (озираючись). О! А я чую, прибавився ще чийсь голос. (Встає, йде до Андрія Карповича, непомітно, але тривожно вдивляється йому в лице). Туди чуть?
Андрій Карпович. Ото й біда, що чуть. Терпів, терпів та й не видержав. На хвилиночку. Чудесна пісня. Чудесна. Ну, давайте ще раз-два, та й побіжу знов. Сьогодні, Тасюню, кінчаємо. Ну, тату, заводьте, ха-ха-ха! (Тихо, ніжно сміється).
Карпо Федорович (сконфужено). От, доводять старого до гріха. Якби почула стара покійниця, от би вже вилаяла.
Саня (з легкою посмішкою). Тато стидаються при Андрієві співати.
Карпо Федорович. А от при тобі не стидаюсь. От і мовчи.
Саня (лащиться). Та я ж, татку, ваша найменша. Карпо Федорович. А, ото-то бо й є! "Найменша".
Андрій Карпович (до Наталі Павлівни). А ти диви, на очах дівчина перероджується. їй-богу, ніколи б не подумав, що вона може буть такою ніжною... А все... наша мама... (Ніжно, любовно цілує руку Наталі Павлівни ).
Наталя Павлівна (хмуро). Ну, Адю, не треба... Андрій Карпович (здивовано). Тобі неприємно? Наталя Павлівна. Прости, голубчику. Мені якось сьогодні...
Дося. У Наталі голова болить.
Андрій Карпович (злякано). А! Та чого ж то? Та чому ж ти не сказала? А ще співають. (До Сані). Це все ти... "найменша"! Спать, спать!
Карпо Федорович. Ах, господи! А ми ще співаємо... Ходімо, діти, ходім.
Наталя Павлівна (сміючись). Уй-уй! Нещастя? Ми будемо співать! Це найкраще. І Адик з нами. Добре.
Андрій Карпович. Треба йти, Тасюню, Іван Стратонович уже десь аж стемнів весь. Чудесний чоловік, а як хмара раз у раз. Просто хмара. Оце прийшов, і аж душно стало в майстерні. А треба йти... Треба.
Наталя Павлівна (здержуючи його). Ні, ні, ні. Я не пущу тебе сьогодні, не пущу!
Андрій Карпович. Голубонько, ми Мусимо кінчить...
Наталя Павлівна. Нічого не мусите. Ти посидиш з нами.
Андрій Карпович (тривожно). Мамуню, щось ми сьогодні якісь чудні. Може, справді хворі?
Наталя Павлівна. Не хвора й не чудна. Я хочу, щоб ти посидів з нами. Ми будемо співать. Ну, хоч з пів годинки. Саню, заводьте: "Тихо, тихо..." 1
Саня нерішуче дивиться на Андрія Карповича.
Наталя Павлівна. Ну, Саню, заводьте. Тату, сідайте тут з нами...
Сідає на канапу, всаджує по один бік Андрія Карповича, по другий Карпа Федоровича.
Наталя Павлівна. Отак... Так гарно... Так любо.. Нічого не страшно... (Пригортається).
Андрій Карпович. Як дівчинка мала, яка вискочила з темної хати.
Наталя Павлівна. Ну, Саню!
Саня. Що ж? Можу. (Співає). Тихо, тихо...
За нею всі. Наталя Павлівна підбадьорює Карпа Федоровича, Андрій Карпович про себе посміхається, поглядаючи на батька.
Входить Іван Стратонович. В руках у нього пляшечка з чимсь. Похмуро посміхається. Наталя Павлівна насторожується.
(Продовження на наступній сторінці)