Розуміється, я инакше й не міг зробити, як зробив. Шарпнувшись, я майже вибіг з кімнати, вилетів у сіни, схопив свій плащ та картуз і вийшов. Це, я признаю, було найкраще, що я мав і зробив за весь цей вечір. Коли б я зостався, коли б схотів замняти, о, це була б така мука і їм, і мені, що я не знаю, що б я потім зробив.
Але цим не скінчилось.
Не встиг я пройти й з півквартала, як почув за собою чиїсь швидкі кроки. Я не думав про те, що хтось з них побіжить за мною, але тільки почув ходу, зразу весь так і став на дибки, ніби тільки й чекав, що це буде.
— Вадиме! — хрипло й задихано, несміло гукнув позад мене Ось.
Я не озирнувся. Не того, що не хотів, а тому, що від злоби, ненависти проти Ося не міг схопить, що саме йому крикнуть. І не того була ненависть, що він тоді мене одпихнув як брата, о, ні, даю собі слово, що не того. А того, що він у таку хвилину побіг за мною, що хотів у таку хвилину дивитись на моє лице.
— Вадиме! — ще ближче й ще несміліще покликав він. Я круто, раптово повернувся до його.
— Що тобі треба?!
Я таким голосом крикнув, що люди кроків за тридцять від нас як ошпарені озирнулись. Звощики повернули голови, якась панна злякалася. Але що мені до панн було, до звощиків?
— Чого треба? Милостиню мені подать біжиш? Милостиню?
Ось стояв і винувато, жалько, з болючим лицем мовчки дивився мені прямо в лице.
— Ну, чого тобі? Кажи? Ну, ось я тут, я, Вадим! Що тобі?
Але він так само стояв і, нічого не кажучи, дивився страждаючими, застиглими й прохаючими очима.
Та звичайно, що ж було говорить? Що? Ясно, в чому річ.
Я не знав, що мені зробить, що крикнуть йому в це винувато зтихле лице. О, як я його ненавидів у ту хвилину! Давно вже я не переживав такої лютої, такої болючої злости й ненависти.
— Чого ж ти мовчиш? Що ти хочеш, говори? Милостиню? Давай, давай. Ну, давай же! Виймай. Чи, може, грошей не хочеш дати, а тільки погодувать мене? Ходім, ходім.
Присягаюсь, я тільки від ненависти зробив те. Я вже не почував голоду, абсолютно ні. Я в той мент, може, для того й побіг у двері якогось ресторанчика, щоб там шпурнуть у лице Осеві його котлетою.
Я так полетів у цей ресторанчик, так розштовхував прохожих, що Ось мусів тільки бігти за мною.
Кинувши плащ на один стілець, я гепнувся на другий і крикнув льокаєві:
— Їсти! Що маєте?
Він вражено почав щось бурмотіти. Але я того не слухав.
— Все одно! Несіть що хочете. Тільки швидче, в одну хвилину!
Мабуть, у мене, та й у Ося, був вигляд не зовсім звичайний, бо й льокаї, і публіка так і витріщились на нас.
Ось сів проти мене. Очевидно, він не ждав такого вибуху. Лице його було розтеряне, злякане, зовсім таке, як колись у дитинстві, коли я його за що-небудь вичитував. Очі десь розгубили свою скупченість, суворість. Вони бігали за кожним моїм рухом.
А я... От тут ще одна підлота! Я вже комезився. Гнів мій уже остигав, — від чого, я не знаю, — але не міг же я так швидко заспокоїтись. Я мняв серветку, стукав пальцями по столі, сопів носом, усиленно, навмисне сопів! Мерзота, одним словом!
Коли льокай приніс мені якесь м'ясо, я буркнув Осеві:
— Не дивись на мене.
Запах ресторана, запах їжи вже зовсім приглушив мене, я забув навіть про сором. Коли б тепер мені хтось не дав того м'яса, що лежало переді мною, я б того чоловіка міг і убить, і впасти перед ним на коліна, й цілувать йому чоботи, щоб оддав.
Ось хапливо вийняв з кишені газету й почав читать. Він ще ні одного слова не сказав мені, а поки я їв, ні разу не одвів погляду з газети.
Їжа мене розслабила. Щоки почали горіть, очі стали важкі, немов їх щось видушувало з черепа, на душі ж стало мерзотно, як після найгидчого вчинку, якого нічим не поправити.
— Так... — сказав я, одкидаючись на спинку стільця і дивлячись на Ося.
Він зараз же відвів голову й хутко глянув на мене. В очах його я спіймав допитливість, — що, мовляв, як ти тепер?
Я засміявся.
— Що? Задоволений? Може, ще й грошей даси мені?
Про гроші я вже сказав свідомо. Все одно: зробив одну мерзоту — валяй далі.
— У мене є рублів десять, більше нема, — несміло сказав він.
— Давай десять.
Ось поспішно вийняв гаманець і висипав усе, що там було. Не рахуючи, він підсунув усю купку срібла й мідяків до мене. Я забрав усе в жменю й поклав у кишеню.
— Так. А тепер ти вже, може, ждеш, що я покаюсь, припаду к вашим святим стопам? Га? Вибачай, голубчику, це я в тебе позичив. Чуєш? Так і знай. Я потім все порахую і, коли хочеш, то й з процентами тобі верну...
Ось тільки нахилив голову і почав складати свою газету. Він великодушніще за мене й розумніще.
— І все ж таки на страйк не дам ні копійки! — додав я.
Тут Ось якось підібрався, твердіще глянув на мене й проговорив:
— Ніхто у тебе й не вимагає.
— Ну, розуміється, у мене!..
— Я не так сказав. Я говорю, що ніхто й не вимагає, — ще твердіще й холодніще поправив Ось.
— Добре. Хай! — сказав я і покликав льокая.
На улиці я зараз же хитнув йому головою й повернув у другий бік. Він теж хитнув і пішов просто.
Не знаю, чого мене так болюче потягнуло зараз же до батьків, з такою солодкою, з такою журною теплотою! Невже від м'яса, яке пьянило мене і розварювало?
Але цей вечір ніби спеціально склався мені з ріжних казусів.
На подвіррі Рибацьких, перед дверима тої самої кватири, з якої викидали Саламандру, знов стояла невеличка купка людей і зазерала в вікна помешкання. Говорили вони пошепки й боязко.
Я хотів підійти ближче, але в сей мент із дверей кватири вийшов Стьопка. Студентський картуз, як перевернута підставка бокала, стирчав йому аж на потилиці. Маленькі, паршиві, як дві білі воші, оченята злісно й непокійно ворушились.
— Я вам покажу! — зупиняючись на порозі й говорячи так, щоб було чути й на двір. — Шантажами тут мені заніматись? Я двадцять чотирі години в тюрьму одправлю. Сволочі паршиві! Тоже, знають, куди стрілять.
Я підійшов ще ближче й зазирнув через плечі людей у помешкання. Біля столу сиділа худенька дівчинка і пальцем, складеним кутом, витирала очі. Коло неї стояв старенький чоловічок з розтеряним, зляканим лицем і не кліпаючи дивився до дверей, — мабуть, на Стьопку. Тут же, коло дівчинки, затуливши лице фартухом, зігнувшись на стільці, плакала якась жінка.
Стьопка вилаявся матюком, грюкнув дверима і вийшов. Я пішов за ним. Зачувши коло садка мої поспішні кроки, він повернувся таким рухом, як люди, що ждуть нападу, і став дивитись. Але, впізнавши мене, зрадів і мало не обняв.
— А-а, Вадим Трохимович! Це ви? До нас? До своїх старих? Чули, як я тут воював? От сукині сини!
Його поводження зо мною здивувало мене. Але я на дивування не мав часу — мені хотілось знати, що там сталось у тому помешканню, чим міг провинити перед Стьопкою той старенький, зляканий чоловічок.
— З ким же то ви воювали? — спитав я в тон йому.
— Та розумієте, які падлюки. Хтось їхню дівчинку знасилував, чи просто взяв. А вони на мене. Розумієте?
Шантаж! Вона до мене прибігала разів зо два, я їй давав роботу. І от тепер... Ха! Ну, брат, смієсся! Я вас в двадцять чотирі години...
— А що ж дівчинка каже?
— Нічого не каже. Плаче! Не каже, хто. Ну, та вони її підучать. Я певний, що на мене скаже. Ну-ну, нехай! Побачимо. Хай спрубують. Ми знаємо, де таких дівать. Ого!
— А велика дівчинка? Год скільки?
— Дванадцять, тринадцять, чорт її там знає.
І він додав складного матюка. Ми йшли садком до ґанку. І в мене раптом аж замерло в грудях від приступу ненависти до сеї паскуди. Взять, схопить його за лацкани його паршивої шинелі, піднять угору і ахнуть об мерзлу доріжку, щоб тільки квакнув і випустив свій смердящий дух!
— Ну, а ви як? Казала Тепа, на службу до нас? Давно пора...
Як у мене вистарчило сили мовчки повернутись і піти назад, не знаю. Що він собі подумав, я плюю на те. Але ж Тепа, Тепа! Значить, вона повірила, що я візьму ту службу?! Навіть всім розсказує як факт? І цей повірив? І навіть сумніву нема в його дегенеративній голові, що я їхній? О, мої високоморальні жерці божків, ви здорово мститесь за образу ваших злих, жорстоких, бездушних ідолів!
Але й на цьому ще не кінчився цей вечір. Я все ж таки хотів побачить моїх старих. Прийти до них я вже не міг: я не міг бути таким, щоб не дати їм трівоги, непокою. Я рішив пройти садом на той бік будинку й зазирнути до них у вікно. Зазирнути, подивитись, що вони роблять і піти.
Батько лежав на ліжку. Лиця його я не бачив. За столом сиділа мама з окулярами на кінчику носа і читала вголос. Що читала, я не міг почути, доходило тільки глухе бубетіння. Але я знав і так: Євангілля.
(Продовження на наступній сторінці)