Я пішов до його позичить грошей. Більше нічого не мав на увазі. Та й що я міг мати? Вся помилка моя в тім, що я зразу не сказав йому, за чим прийшов. От просто мовляв, так, у гості.
— А! А! Приємно, приємно! Стельмащець! Прошу, прошу!
Не знаю, чи він дійсно був задоволений? Але це не важно.
В сінях же наткнувся на Ріну, Ося й Антошку. Вони, видно, про щось нашвидку радились, бо не входили в покої. Чи, може, через те, що Антошка ненавидить інтеллігентів? Всі мовчали, як я ввійшов, але з таким виглядом, що зараз же почнуть знов говорити, як я та Клим-Клим вийдемо з сіней.
Я уклонився, й мені відповіла тільки Ріна, а Антошка й Ось немов не помітили, і в цей мент брат щось почав шопотіти Антонові. Лиця у них, як видалось мені, були схвильовані.
В кабінеті у Клима я мимоволі прислухався до сіней. Чувся глухий гомін їхніх голосів. Потім грюкнули двері на сходи. Хтось пішов. Усі чи тільки Антошка? Чи Антошка й Ось? Ось був роздягнений, а Антошка в пальті. Але Ось міг і одягнутись.
Клим-Клим, спасибі йому, говорив сам, навіть не потребуючи, щоб його пильно слухали. Щось і в йому мені здалося не зовсім нормальним. Занадто якось він шумно й безтурботно щебетав, занадто сильно стукав мене своєю короткою ручкою по плечі.
Потім, як тільки грюкнули двері (я помітив, що зараз же після цього), він ухопив мене під руку й потягнув за собою.
— Та куди? Чекай, я хочу дещо...
— В їдальню, братіку, в їдальню. Там усі наші. Ось там, Ріна, Тота, Панаєв. Не знаєш Панаєва? Знаменитий чоловік! Россійський учений, чи не учений, а швидче кабінетний — соціал-демократ. Геніальний розум, освіченість, манєри... Він з старого поміщицького роду. Типичний россійський інтеллігент. Але знаменитий чоловік!
Я не пішов би. Мене не цікавили знамениті люди. Але цікавило, чи пішов Ось. Коли не пішов, коли там, то як він буде поводитись зі мною?
— Ходім!
І Ось, і Ріна, і Тота, і самий той Панаєв сиділи в їдальні. Мене познайомили з кабінетним соціал-демократом. Розуму його не встиг помітити, знаю, що він високого росту, узький, рівний, весь час не то ласкаво, не то насмішкувато посміхається. У його довгасте, чисте й рум'яне лице і густе біляве волосся, підстрижене по-руськи. Знаю також, що він сидів коло Ріни на канапі, й вони весь час чогось сміялись. Ріна часто дивилась на його довгим поглядом, і в такі хвилини вони (помітно навіть для других) мовчали. Потім голосно й живо починали говорити.
І щось спільне з Тепою єсть у цеї Ріни! В чому воно, і сам не знаю. Постаті, обличчя инчі, а щось єсть. Чи то, може, в характерах, в манері поводження? Ця так само, як і Тепа, лукаво-ніжно часом зазирає в очі й посміхається, вона весь час знає щось дуже-дуже цікаве й приємне, та навмисно мовчить, щоб подражнитись. Тільки ця м'ягча, щось занадто жіноче в ній є. Тепа сухіща, холодніща, дужча.
У Ріни з Панаєвим якісь інтімні відносини. Це видно. І ховає їх більше Панаєв, ніж вона; часом він так соромливо дивився на всіх, що аж по голові його погладить хотілось.
Ось почував себе, видно, не дуже приємно зо мною. Особливо, мабуть, його моя розв'язність ніяковила. Хлопчинка, невже він дума, що я його очима дивлюсь на себе, що я повинен посипати попілом главу й сидіти десь на руїнах? Але чомусь не йшов і сидів мовчки, хмуро, читаючи газету. Балакав власне сам Клим-Клим. Був дуже ніжний з Тотою, весь час цілував їй руку, обнімав за плечі, жартував. Тота ж серйозно, допитливо зиркала на його, відносячись до ласкавости його дуже нейтрально. Навіть, як мені здалося, з деякою цікавостю.
— Слухайте, Ріно! — раптом звернувся він до тої. — Це еґоїстично! Ви собі там смієтесь, а ми тут тільки слухаємо. Ідіть до гурту. Петре Петровичу, годі вже вам шопотітись...
Петро Петрович хотів щось одповісти, але тут якраз прийшов якийсь молоденький білявий, кучерявий і румьяний студент. Побачивши його, Ріна й Ось обоє схопились з місць, а він високо підняв руку й крикнув:
— Єсть!
— Скільки? Скільки? — надзвичайно живо підбігла до його Ріна, так що аж не вірилось, що вона може так легко й швидко бігати.
— Двісті! — голосно й ніби з гордостю сказав студент.
— Кручений! — в якомусь захваті підняла руки Ріна, немов збіраючись обняти того Крученого. — Ви, як сказав би Климентій Грегорович, геніальний, знаменитий, незрівняний чоловік! Чуєте, Климчику? Двісті, двісті!
І схопивши, Клим-Клима за борти його піджака, вона кільки раз потягнула його до себе.
— Що двісті? — не розуміючи, спитав Клим-Клим, машінально упіраючись.
— Нічого.
Тим часом Ось підійшов до Крученого, й цей почав йому гаряче й радісно щось шепотіти. У Ося трошки роззявився рот, очі пом'якшали, лице немов розтало, й на йому затлілась тиха посмішка.
— Панове! — закричала Ріна.— Я збіраю з вас дань! Прошу! На страйк фабрики Рибацьких і компанія. Побільше!
І вона, вивернувши, як діти, руку долонею догори, простягнула її до братіка Клим-Клима.
Той помалу виняв гаманець. Очевидно, він для таких цілей не дуже охоче його витягає.
— Скільки ж вам треба? — спитав він ніби жартівливо, але, певно, серйозно тим заінтересований.
— Побільше. Сто рублів!
І, сміючись, Ріна озирнулась до Панаєва.
— Я йому навмисне побільше загилюю, щоб більше виторгувать, — низьким голосом проговорила вона, як на сцені, коли актьор говорить "у бік".
Клим-Клим виняв пьять рублів, склав папірець і поклав на долоню Ріни.
— Сто? — сказала вона.
— Пьятьсот, — кладучи гаманець у кишеню, засміявся Клим.
— Добре. Подивимось... Е, Климчику! Ви, занадто... Давайте ще... Ні? Ну, добре. Завтра, значить, дасте ще. Тепер ви... Виймайте, — підійшла Ріна до Панаєва й так само, тільки ще більше, рівніше витягнувши й перекинувши долонею руку, простягнула її кабінетному соціал-демократові.
Той зараз же й теж ніби жартівливо виняв гаманець і так само поклав пьять рублів, тільки не паперами, а сріблом.
Ріна мовчки й низько уклонилась йому й повернулась у мій бік.
Глупо, розуміється, — але у мене сильно забилось серце. Чого, спитатися?
Знов перекинена догори долоня, рожева й тверда. Голова трохи на бік схилена, й на оранжево-червоних погнутих губах (чи не фарбує вона їх?) — ніжно-хитра Тепина посмішка.
— А ви скільки?
Я засунув руки в кишені вже зарані. Тепер я тільки одкинувся на спинку стільця й проговорив з приємним усміхом:
— А я нічого.
— Як нічого? Так-таки нічого? Ні копійки?
— Ні одної.
Ріна руки ще не приймала й дивилась на мене з тою ж посмішкою.
— Чого ж так? Боїтесь чистоту своїх нових переконань поскоромити? Це проста гуманність.
— Власне, з гуманности не хочу дати! — сказав я, про себе зраділий підказаному нею слову.
— Як з гуманности? — здивувалась Ріна.
Я бачив, як Ось перестав шепотітись з Крученим і почав пильно й хмуро дивитись у наш бік. Мені здалося, що навіть почервонів він.
Ага, хлопчику, почекай.
В одну мить у мене виникла ціла будова.
— Так, з звичайної гуманности, — одповів я, не ховаючи посмішки. Серце ж мені трохи билось, як перед грою.
Ріна пустила нарешті руку. Давно б так, голубонько! Я хитнувся на стулі ще з більшою незалежностю і, проводячи очима по звернених до мене обличчях, сказав:
— Ви все ж таки не розумієте? Добре. Скажіть мені, будь ласка, що ви більше ціните, що вважаєте цінніщим в людині: духовні його якости чи фізичні, матеріальні? Що?
Розумна дівчина! Вона зразу ж учула щось хитре. Одповіла не зразу, щоб не попастись. Але вибачай, мила, мусиш попастися!
— Розуміється, духовні, — сказала вона обережно, ще таки думаючи, чи нема тут якого фокусу.
Ні, любчики, тут фокусу ніякого нема. І я вам зараз покажу, де справді фокуси. Тоді тобі, хлопчику, покажу, як червоніти й дивитись лютим вовком.
— Чудесно! — сказав я. — Духовні.
— Але до чого це? — ще дивуючись, скрикнула Ріна.
— Я вам зараз скажу це. Значить, духовні. Так. Що таке гуманність? Це жалість до обиженого чоловіка, це справедливість, поміч йому, нагорода за обиду. Так? Розуміється. Тепер прошу мені сказати, хто, на вашу думку, цінніщий, багатчий духовно: Никодим Стельмашенко чи робітники, всі разом і кожний зокрема? Хто?
— Позвольте, добродію! — скрикнула Ріна, очевидно, зразу зміркувавши, куди я її тягну. — Ви не з того погляду! Так не можна.
— Ні, іменно з того! Тільки з того! — аж скрикнув я, боячись, що вона ухилиться убік. — З погляду гуманности, вселюдської заповіді. Заповіді, добродійки. Прошу не забувать. Гуманність єсть заповідь: бути справедливим, співчутливим до обид і страждань чоловіка. Всякого чоловіка, взагалі чоловіка. В тому й єсть заповідь, в універсальности її, в абсолютности, в вічности. Ви ж не будете доводити, що треба бути трошки гуманним? Навпаки, мабуть, стоїте за якнайширшу гуманність? Так? Та ви не бійтесь, я вас не хочу ловить у словах, я не фокус показую. Так чи ні? Гуманність як заповідь? Справедливість, співчутливість і т. д. Так?
— Ну, так.
— Добре. Ну, так з цього погляду хто цінніщий: перший ліпший робітник з фабрики чи Никодим? В смислі духовних якостей, які ви ставите вище над матеріальні? Хто, Ось? Як ти думаєш? Ти повинен краще знати.
(Продовження на наступній сторінці)