Не знаю, яке вражіння на них зробили мої слова. Та й не для вражіннь я говорив їм. Тоді, може, так і думав, але тепер знаю, що через підлоту свою, для неї говорив! Мені хотілось оправдатись перед ними! От чого мені хотілось. Я всіма силами своєї брехливої душі бажав показати їм, от, мовляв, який я, от через що я не даю на страйк. А ще тут же виявити їм, що вони не мають права бойкотувати мене.
Що вони не повірили про "товариша", то це, здається, не підлягає сумніву. Видно хоч би з того, як Ріна задала мені оце питання:
— А ви ж самі як думаєте?
Серйозно задала, не сміючись, не для того, щоб піймать мене. Пожаліла!
Але я їй же й одповів:
— Що я думаю, це для вас ніякої ціни не має. Я — що?.. Нуль. Ні, що ви думаєте, ви, справедливі, моральні, оборонці божків правди й добра. Що ви можете сказати, як прийде до вас от такий юнак і скаже: "Я хочу жить чесно, я хочу мати твердий, певний, самий певний грунт під ногами. Я хочу не сумніватись, дать своїм силам простір". Ви все знаєте, ви других судите й караєте, ви гордо не подаєте руки всяким зрадникам і падлюкам, що ви скажете такому? Будь чесним? Будь справедливим? Будь якомога справедливим? Так? Але ви бачили, що з цього може вийти, коли юнак повірить вам і буде старатись якомога чесніще виконувать ці заповіді? Та ви бачите, що безсердечніще, жорстокіще, глупіще не можна знайти від чоловіка, який захоче бути до кінця, до останнього кінця послідовним і вірним вашим божкам?!
— А що ж є? — раптом аж ступив до мене Ось, страшно блідий і з такими фосфорично-блискучими очима, що навіть я звернув увагу. — Що ж є? Брехня, несправедливість, нечесність, грубі інстінкти? Так? Говори ж!
— Ні, ти говори! — крикнув я, тепер повернувшись просто до його. — Я не маю чого говорить. Ти говори. Ти учи. Ти маєш право!
— Те, що ти говориш, — не слухаючи мене, крикнув і він, — говорить і... знаєш хто? Знаєш? Никодим! Він також говорить, що правда, брехня, справедливість, несправедливість — це все тільки принада для риб. Одну можна піймать на правду, другу на брехню, третю на справедливість. Для його правда — теж божок з одбитим носом, як ти говориш в одних своїх віршах. Теж!
Мене завжди дивує, як в мозку (правда, палаючому) в одну мить, коротку, як кліпання ока, може зразу построїтися ціла теорія, ціла армія думок, часто таких струнких, ніби їх перед тим муштрували з місяць. Так у мене в той мент виникла така армія.
— Никодим? — все так само скрикнув я. — Никодим так думав, як я? Ні! Як я думаю, знов кажу, про це не будем говорить. Я нічого не кажу. Не думайте, мої панове, що я це розвів тут, щоб перед вами в чомусь виправдатись, щоб щось доказати. Я плюнув би собі в морду, коли б хоч на хвилину мав цей намір. Про себе я ні з вами, ні з ким инчим говорити не маю бажання. А от як думаєте ви й як дума Никодим, це инча річ. І ви знаєте, мої справедливі й високоморальні жерці божків, що цей самий Никодим дуже близький до вас! Ні? Ні? Прошу. Ти говориш, що він не визнає ні правди, ні неправди? Не вірю! Він визнає й те, й друге. Він чудесно знає, що робить іменно неправду, знає навіть, що йому буде колись за це кара. Ти дивуєшся? Вірить. Не дурно він, казала мама, цілі ночі простоює на колінах у молельні перед іконами. Тут уже не показне, не глум. Його ніхто тоді не бачить. Вірить він! Правда, плює й на віру, і на кару, плює на все, ненавидить, а вірить. От так, як деякі розпропагандовані селяне, що не вірять, немов, в Бога. Вони не не вірять, а бунтують проти Бога: плюють на ікони, запалюють цигарки з лямпадок, сміються з святих, з ангелів, з Бога. Але це тільки бунт, одчай, а в душі у такого бунтаря одночасно в цей же мент живе холодок жаху за своє кощунство, й він з хвилини на хвилину жде кари. Він її прийме, може, з глумом, з люттю, на злість караючому Богові й казатиме, що ніякої божої кари тут нема, а в душі він все ж таки вірить і знає, що це зробив ніхто як Бог. Так само й з Никодимом. Він бунтує тільки проти правди й справедливости, проти божків, він ненавидить їх, але в один який— небудь день раптом все кине й піде в монастирь. Що й буває часто. І ти можеш все кинуть і піти в монастирь. Мусиш навіть. Мусиш, коли хочеш справді бути до кінця правдивим!
Я вже зовсім не володів собою. З моєї пробоїни вулканом викидався вогонь і лава хворого гніву.
— Ти тут щось мимрив про інстінкти, — закричав я далі, невідомо як згадавши його слова. — Але що ти знаєш про інстінкти, що ти можеш знати про ці сили? Що? Слова, одні солоденькі, паршивенькі слова отих крикунчиків. "Інстінкти, грубі інстінкти". Ух, ви! Та як би ви хоч раз подумали, з кровью подумали над цими "грубими" інстінктами, ви б... Ти коли— небудь був голодний? Був? Говори, ти був? Знаєш, що таке цей інстінкт? Знаєш, як він може здути к чортовій матері всіх ваших божків? А спитай от... хоч би його... — махнув я рукою в бік Клима — що робить інстінкт до дітей? ти ще пискля, знаєш ти це? Писклята ви всі, солодкі крикуни! Ради ваших нещасних, брехливих, шкодливих божків ви запльовуєте, лицемірно, безсило запльовуєте те, що є єдино певне й тверде в людині, оті самі інстінкти! Замісць того, щоб дивитись на них прямо, щоб виховувать їх, розвивать, ви плюєтесь і хочете бути жерцями!
Хтось щось іронічно протягнув. Що саме, я не розчув, але мені досить було іронії.
— Так, так, жерцями! — заревів я, весь всередині дріжучи й палаючи. — Ви навіть не соціалісти. Які ви соціалісти? Які? Через що ви смієте так називати себе? Що не визнаєте приватної власности й порядків сучасного ладу? Так? Але ж ви самі, самі укріпляєте сей лад, сю приватну власність. Ви всею душею стоїте за те, що охороняє й укріпляє їх. Ви стоїте за заповіді, які тільки для цеї охорони й укріплення витворені. Хто дав заповідь "не крадь"? Хто? Коли? Той, хто вперше украв, хто зруйнував комуну, хто боявся, що одберуть у його награблене. Як же ви не помічаєте, що одною рукою тягнете соціалізм за голову, а другою за хвіст? Ви думаєте, від цього він посунеться наперед?
— Значить, можна красти! — з цікавостю спитав Клим.
— "Можна, не можна!" — визвірився я на його. — Хто тобі говорить, що можна? Хіба я говорю "крадь" замісць "не крадь"? Ти неодмінно хочеш заповіді? Коли заповідь "не крадь" не годиться, значить, мусить бути друга заповідь "крадь"? Ніяких заповідей! Не в тому річ. Коли ти, чи хто инчий, соціаліст, себто борець за новий світ, за нові цінности, за знищення для [зла] сучасности, то ти не повинен служити тому, що зберігає це зло заповіді. Мораль ваших караючих божків служить цьому злу.
— Ага! Значить, нова мораль?
— Так, нова! Нова! Мораль тих, що боряться з старим. Я круто повернувся до Ося.
— А ти, робітник, марксіст, борець за нове, чого ти так старанно упадаєш коло цих божків? Чому ти так стараєшся зберегти те, що віки душить тебе? Чого ти корчишся від того, що не можеш догодити як слід божкам своїм? Чого? Ти ж брешеш батькові, матері, мені, усім, ти обманюєш і нас, і себе, і всіх. Ти — лицемір! Ти хлопчик маленький. Ні, ні, ти тепер вислухай мене! Ти мусиш, чорт вас забери, вислухать. Я слухав. О, я слухав вас! Ти, я тобі говорю, хлопчик! І більше нічого. Чуєш? Але ти служи, служи божкам! Служи їм якомога старанніще, чесніще! Це найкраще средство побачити їх як слід! Це найкраще средство одкинутись од них і свого шукати. І будеш ти шукати свого! Будеш, мусиш! Побачиш ти колись, що твої божки тільки брехня, а суть те, чим ти живеш, оте, ради чого ти зражуєш божкам, ота твоя любов до батька, матері, до Антошки, оті самі інстінкти, які ти опльовуєш. І на них ти будеш будувать своє! Становище робітника, становище пригніченого, інтереси твої й твого класса, розум твій примусять таки тебе плюнути в пику всім божкам. Обіцяю тобі! Ці самі інстінкти, розум і інтереси класса утворили пануючим божків для їхнього панування. Так само вони утворять робучому класу те, що знищить божків. Будьте певні, що утворять! Хочете ви цього чи не хочете смієтесь, чи не смієтесь, а будуть часи, коли соціалісти не заповідям, не мертвим догматам служити будуть, а розвитку й зміцненню тих самих інстінктів, з яких тепер вони сміються разом зі своїми лицемірними вчителями-жерцями. Так, так, інстінктам, тим великим прекрасним силам, які дали нам все, — і любов, і ненависть, і поезію, і організацію, — які тільки...
Але тут трапилось найгидче, найганебніще зо всього, що я наробив у той вечір. Під час моєї дикої промови у кімнату кільки раз входила служниця. Вона щось вносила, здається, самувар, посуд якийсь. Я її бачив, але не помічав. Тепер пригадую, що навіть пильно дивився, як вона обережно ставила самувар на стіл, і ще, памьятаю, прикрила його блискучою канфоркою з чорненьким ґудзиком зверху. І вмить мені щось дуже стиснуло горло, й я несподівано для себе й для всіх замовк посеред фрази, забувши все й тільки дивлячись неодривним, замагнітизованим, чисто фізичним поглядом в один пункт, а саме на тарілку, яку поставила на стіл служниця і в якій у порядку кружка лежала нарізана шинка, ковбаса, сало й таке инче. В один мент рот мені наповнився слиною, живіт стиснуло, а горло почало раз за разом глитать слину. А головне, що я не міг одвести очей від тарілки. Я ж зараз же спіймав себе, в той же мент, як подивився; навіть почув уже, що кров мені почина заливати лице, що всім видно й мій прикутий погляд, і спазми горла, і червоність сорому за це, — все я розумів, і все ж таки стояв і дивився. І в той же час чув, як стало тихо, як всі мусять на мене дивитись, як страшно й гидко те, що зо мною робиться.
(Продовження на наступній сторінці)