Літун уважно з усіх боків розглядав моделю. Підійшов другий товариш, що коло стерна сидів,— здавався збоку старшим — а справді — таке гарне, симпатичне обличчя, дивиться:
— Робота досить чиста.
Літун:
— Літає?
Всі весело:
— Го-го, ще й як!
Літун накрутив, підняв, кинув — полетіло.
Засміявся літун:
— Чудово! Ніхто не допомагав? До літуна ніякого не звертались за допомогою?
— Ні, ні, самі!
— Це навіть дивно, це дуже рідкий випадок, щоб при таких умовах зразу моделя удавалася. Признаюсь, моя перша моделя не полетіла!
Розповіли йому, як спершу моделя теж не хотіла летіти, як сміялись з них, як потім Андрій догадався, що зробити, усе, як було далі.
— Молодці, товариші! Браво! — аж очі засяяли в літуна.— Далі до людей: — Ну, як же тепер ви скажете, громадяни, путяще це діло — авіація, чи це тільки одна забавка?
— Та хто його знає... Одні так кажуть, другі інакше. Воно нам, правду кажучи, без діла, то ми не дуже до нього й доскіпуємось. Нам на ньому не літати.
— Ні, громадяни, так не можна ставитись до цієї справи, це діло наше спільне. Це ви так кажете, що мало знаєте або й зовсім нічого не знаєте про авіацію. Чув я, як дехто з вас вороже зустріли ваших сільських молодих піонерів, що почали учитися цього діла, і навмисне прибув сюди, щоб побалакати з вами про цю справу. Мені здається, коли ви мене уважно послухаєте, то самі побачите, що авіація і не така пуста справа, як вам здається, і не така вже далека вам, як ви про це думаєте. Будете слухати мене?
Загули:
— О, а чому не слухати? Просимо дуже.
— Нам треба, щоб з нами говорили.
— Давно вже треба.
XI.
ПРО АВІАЦІЮ
Збились тісніше. Ті, що стояли далі, підійшли до гурту. Малеча посідала спереду, на моріжку, дорослі стали стіною. Літун став на аероплані, щоб усіх бачити, й почав:
— Перш за все,— запитав він селян,— для чого, на вашу думку, потрібні нам аероплани?
— Звісно для того, щоб воюватись,— одповіли селяни.
— Так,— підтвердив літун,— це правда, авіація може бути великою й могутньою зброєю під час війни. Буржуазні держави це добре розуміють і хапаються, як можна більше, набудувати військових літаків. Отже, й ми — хочемо чи не хочемо,— але мусимо мати свою військову повітряну флоту. Але це все тільки до якогось часу. Справжнє ж велике значення авіації — не в тому! — Далі він говорив про те, що авіація, яка служила до останніх часів для військових потреб, незабаром буде служити культурним і науковим цілям.— Вже й тепер,— казав він,— почали будувати аероплани й дирижаблі для перевозки вантажу й пасажирів, для наукових до-слідів. Прийде час, і вони будуть служити для зносин між далекими країнами, що між ними лежать пустелі та непроходимі ліси й болота...— Казав про те, що і в сільському господарстві теж авіація буде мати значення, що вже й тепер в Європі і у нас навіть із аеропланів фотографують землю й роблять межові плани, труять сарану на полях...— Зразу навіть трудно уявити собі,— казав він,— скільки всякого полегшення, скільки користі принесе людині авіація.
Слухають уважно, але погляд гострий — помітно, не дуже ймуть вони цьому віри. Зітхає хтось:
— Ехе-хе. Коли то тільки буде цеє...
— Та чи й буде...
— Як же воно не буде, коли вже воно майже є в людей. В Німеччині після війни вже почали будувати пасажирські й грузові дирижаблі, які хоч і не так швидко літають, як аероплани, зате можуть піднімати до 2000 пудів вантажу.
— 2000...— загуло в натовпі.— Ой щось мені того...
— Авіація росте неймовірно швидко,— казав далі літун,— ще недавно вважали, що найбільше без перепочинку аероплан може лі-тати 25-26 годин, але в Америці вже літають більше 37 годин. Те-пер аероплан без перепочинку може пролетіти до 3000 верстов, а за одну годину може пролітати мало не 400 верстов.
Загомоніли гаряче, замахали руками:
— Не було цього й не буде!.. Що він морочить голову, 3000 верстов... Де це видано? Це він уже трохи теє...
— Товариші, я не байки прибув вам провадити. Кажу те, що люди давно вже знають. А це видано було, щоб до вас у село прилітали з Києва? Що це, байка?
Тож і школярі:
— А пароплав — байка, а машина — байка, а оце-о — байка? — показують на свою моделю.
Притихли. Стриманіше:
— Не знаю, хто тільки буде на ньому літати?
— Хто буде літати? Будьте певні, всякий полетить. Колись, як повелися були залізниці, хіба наші діди не виходили з попами та з корогвами проти потяга, як проти нечистої сили, а тепер що ми бачимо — часом не дотовпишся і в вагон. Що? Може, неправда?
Сміються. Пом’якшали.
— Ми їздимо по залізниці, плаваємо пароплавом, любісінько будемо літати в повітрі. Та коли зважити добре, то на аероплані далеко менше буде небезпеки, ніж, скажемо, в потязі. Вже й тепер кажуть, що з аеропланами менше буває катастроф, ніж із потягом.
Повеселіли, жартують.
— Воно, правда, тут гайки вже не одкрутиш.
— І моста не зірвеш...
— І насипу ніякого, й ремонту не треба — вигода видима...
— Треба сказати, що тепер будують такі аероплани, що можуть сідати не тільки на землі, а й на воді. Так звані гідроаероплани. Лети, куди хочеш — через моря, через пустелі, через непроходимі хащі...
Один не втерпів, здвигнув плечима, усміхнувся:
— Це зовсім, як у тій казці. Оце якось мій школяр купив книжечку про Іванушку-дурачка, так там те ж саме: сів на горбоконика, не вспів озирнутись, як уже і в столицю дімчав!..
Сміх. Хтось додає:
— А я читав, як один іще на такому килимку летів...
Почали гомоніти, сміятись. Сміявся й літун.
— Бач, про це ви знаєте всі, а про справжні чудеса ніхто й не чув! А я ще скажу,— казав він далі,— що й у казці не вигадано нічого кращого од аероплана. Навпаки, на аероплані, мені здається, далеко зручніше літати, ніж на різних кочергах, мітлах, жлуктах та килимах. Там сиди, та й трусись, та держись.
Сміються всі.
— Та ще й добре держись,— уставив хтось.
— Що? Мо' доводилось? — Сміх.
Інші:
— Та годі! Тут діло, а вони...
— Інше діло на аероплані. От, скажемо, тепер у Парижі: треба вам у Лондон, купуєте собі квиток, увіходите, як у вагон... Повно людей, в кріслах, на канапах порозсідалися, книжки, газети читають. Підняло, понесло вас — вам байдужісінько. На протязі всієї аеролінії, що тягнеться на 380 кілометрів, у різних місцях прив’язані аеростати, що вказують дорогу — вже не зблудить. Кожних 60 кілометрів — аеродром; там — станції, полустанки з сигналами, з маяками. Про якусь небезпеку вам і в голову не приходить. Подорожуючи, розмовляєте радіом з тими станціями, над котрими пролітаєте, розпитуєте передні станції про погоду чи слухаєте концерти — чи то з Парижа, чи Лондона. Поки те-се — незчулись, вже й у Лондоні. Ні, я все ж таки з більшою охотою полетів би на аероплані, ніж на якомусь жлукті,— додав він, сміючись.
Довго ще говорили, часом жартували, сміялись, але помітно вже було — думніші стали очі в людей, більш довірливий голос. Кінчив літун побажанням:
— Хай же живе наша червона авіація, хай росте, шириться вона у нашому багатому, талановитому краї! — Шукав очима школярів-авіаторів.— Хай живуть молоді піонери, що кинули у вашому селі перше проміння свідомості щодо цієї великої, для всякої країни необхідної справи!
Дехто аж загорівся:
— А що? Хай і наших знають! Наша Ковалівка теж не абищо. Молодці школярі.
— Слава! Слава! — Вхопили на руки Петра, Андрія, Матвія, далі всіх членів авіаційного гуртка, більших і малих, гойдали вище голови.
XII.
В КИЇВ ПО СІЛЬ
— Громадяни! Товариші! — махає руками літун.— Увага! Маю ще вам сказати дещо.
Помалу затихли. Усміхаються.
— Хто хоче проїхати на аероплані до Києва й назад? Можна взяти двох — одного з більших школярів, другого — коли із дорослих хто охочий. Хто сміливий? Хто на голову міцний?
Зашуміли, загули, і незабаром із членів гуртка вийшов наперед Петро, якого товариші вибрали одноголосно, схвильований, радісний. З дорослими справа улагодилась не так швидко. Всі хотіли, але всі боялись.
— Хай ось Максим Мичка летить: він на морях плавав.
— Ні, Мички шкода — дітей багато, хай летить Григор — він бурлака, у нього ні жінки, ні дітей...
Регіт.
— А жінкам можна?..
— Можна!
Зацокотіли, тоненько загомоніли жінки:
— Марусю! Бабу Грибиху! Тетяну! Москалівну?..
Веселий чоловік:
— Люди добрі. Прошу вас слізно: беріть мою!.. Хай голови не гризе мені!
— Тетяну! Тетяну!..
Мало не силоміць випхали наперед високу, струнку молодицю, ту саму, що приносила хлопцям у майстерню горщик ряжанки. Засоромлена, червона, аж пасмо коси вибилося з-під очіпка, а очі сяяли сміливо й весело. До Петра:
— Ну, сину, коли гинути, то гинути разом. Що там не буде — полетимо!
— Оце так! Мати з сином... Оце молодиця!
(Продовження на наступній сторінці)