Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, черевички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.
Школярі незадоволено стиха гомоніли:
— О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.
— Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,— казали інші.
Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.
А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади йо-го.
Андрій стиха:
— І так би й дав по...
Петро Михайлович озирнув свій гурток:
— Ну, хто ж перший?
Зашепотіли схвильовано: "Бери ти, бери ти..." — боялись.
Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.
— Розступіться! — Всі розступились.
Підняв угору, кинув...
Модель задирчала і... носом у землю.
Всі так і зів’яли:
— От так же...
Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбузові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у черепки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: "Не полетить, не полетить".
І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:
— Зарізали, острамили школу...
— Заждіть. Це ще нічого не означає,— чути бадьорий голос Пет-ра,— може, ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його — треба трошки вниз.
Закрутив резину, підняв, кинув...
Упав, як каменюка.
Регіт за спиною дужчий... галас...
Підійшов Петро Михайлович:
— Щоб воно значило,— озирає моделю, пробує рукою всі частини.
Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:
— Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить...
І хитає головою Назар:
— Ех, краще б не страмилися.
Петро Михайлович щось трохи поморочився коло моделі, мовчки підняв, кинув...
Модель теж не полетіла.
Назар махнув безнадійно рукою, повернувся, пішов до школи.
А голоси за спинами сміливішали:
— Вони думали, так то й полетить.
— Якраз ця школа цього й научить. Та ці учителі...
— Та що тепер за школа...
І пішло...
А малі стрибають, верещать, трублять — як малі дикунці.
Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив.
Одходили люди, повипрямлялись, ніби їм од цього аж полегшало. Гомонять, сміються, з ними пішов і Латка. І було видко, як він розповідає їм щось смішне, вимахує руками, показує, очевидно, як падала моделя, і сміється, аж до землі присідає.
Один по одному відходили од гурту й школярі, ліниво, скучно.
Коло моделі залишились самі майстри та Андрій із ними.
— Ну, що ж його тепер будемо робити...
— Нічого, не будемо сумувати, товариші,— почав Петро Михайлович,— я гадаю, що діло ми поправимо. Зараз ми не будемо його пускати, щоб не попсувати його зовсім, а пождемо, поки приїде до нас товариш Микола. Я думаю, що він усе ж таки прибуде. Через день, через два, може, через тиждень... Він нам діло поправить. Та, може, тут і поправляти немає чого... Може, тут треба тільки що-небудь одігнути, що-небудь підкрутити... Коли б тут був лі-тун-фахівець...
Його перебив Петро:
— Гляньте, що то Андрій робить?
Андрій вже пригнувся коло моделі, мовчки щось порався коло неї, аж частини рипіли.
— Андрію, покинь! Андрію, моделю зламаєш.
— Та він моделю ламає!!
В Андрія тільки очі горіли... Ніби й мова не до нього.
— Андрію!..
— Одніміть од нього моделю!
Але Андрій вже випрямлявся й піднімав угору моделю. Підняв, кинув із розгону... і стало диво: аеропланчик захурчав і рівно, гарно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею... Петро Михайлович по годиннику налічив п’ятнадцять секунд. Вирвався такий крик радості, що його почули мало не по всьому селі. Діти, що гралися у глинищі в хатки, повистромляли з ями голови, побачили, і з вереском, із галасом, кинувши свої цяцьки, в піску і в глині побігли до гурту, люди, що порозходились із май-дану, спинялись, повертали і здалека дивились, що там зчинився за крик.
Моделя, трохи пролетівши, сіла, і Андрій легенько підхопив її, як дитину, на руки. Всі до нього юрмою.
— Що ти зробив із ним? Як ти пустив його?
Андрій аж сяяв од радощів. Розповідає:
— Я тільки одхилив трохи стабілізатора та резину закрутив не так туго, як ви.
— Як же ти догадався?
Андрій і сам не знав; сміється:
— Хто його знає.
Спробували ще раз.
Полетіло ще краще.
Діти шапки, картузи кидають угору, перекидьом...
Швидко вертаються назад ті, що пішли з майдану, аж піт на лобі блищить. Біжить Назар, аж спотикається, з городу, радий, шапкою махає, сміється... Вискочив із хати Латка, в одній жилетці, з ложкою в руках, видно, сів тільки обідати... Очі тепер у нього злякані, великі.
— Товариші,— гукає Андрій, і очі сяють у нього завзяттям і щастям,— підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу, по всіх вулицях.
— Ходім, ходім! — загули.
Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: "Що таке? Що таке?" Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, простоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді — в кольорових стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати — це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І щулиться, ідучи з церкви, якась стара бабуся під тином, прихиляється, хреститься, з острахом позираючи на це диво, що ось завелося в їхньому селі. Стоїть Петро Михайлович один серед майдану, вуса накручує, посміхається.
А молодий гомін дзвенить, шумить десь аж на другому кінці села.
ІХ.
ХАЙ ЖИВЕ АВІАЦІЯ!
Коли з другої вулиці вертались школярі на майдан, за ними тягнуся вже довгий хвіст. Діти, молодь, дядьки, плентались навіть десь іззаду старі, зігнуті діди з ціпками. А посеред натовпу, над аеропланчиком маяли вже червоні прапори з плакатами: "Хай живе авіація!", "Підтримуйте нашу повітряну флоту!", "Всі на допомогу авіації!". Спинились усі серед майдану. Гуде, як на ярмарку. Підходили нові й нові люди, дивились, руками лапали, прохали, щоб іще раз пустили аероплан. Пускали без ліку. Гомоніли люди:
— От тобі й наші! Яке втяли!
Інші намагались трохи розхолодити людей:
— Та хіба воно справжнє! Це ж тільки виграшки дитячі! Цяцька!
— Зробили маленьке, зуміють зробить і велике! — казали інші.
— Не так-то легко зробити велике: ось у мене є маленький хлопчик, Костик. Він у мене оце колись возика зробив. Зовсім похожий на віз. Ану, хай він зробить великий?
— А ось ти робиш великого воза, а чи зробиш ти отаку птицю, щоб літала, як оце школярі зробили?
Регіт.
— Так бачите... то одна річ.
— Отож-бо то й є!
Дід Назар цілу аудиторію зібрав коло себе:
— Ні, браття, це не пустякове діло! Тут усякі плани треба, всякі науки — фізика, граматика... Це тільки інженери колись робили, та й неабиякі інженери! От скажемо: невр... невр... неврюри, стабі-лі-затори... Що це вам, іграшки?
Крутився у натовпі і Латка.
— А як ви гадаєте? — дехто до нього.
Латка очицями сюди, очицями туди, ручками круть-верть.
X.
ГОСТІ З НЕБА
Хтось голосно:
— Так-то воно так, а все ж це тільки маленьке журавленя. Ні, ви отакого мені журавля зробіть, як ото...— І височенний дядько підняв ключку вгору. За гомоном ніхто не чув, як високо над селом гув справжній аероплан.
Всі підвели вгору голови.
— Оце журавель! На цього наклади пудів з півсотні — повезе.
— Ні, мабуть, ним тільки хіба пір’я возити.
— Повезе,— домагався хтось,— бач, як гуде, як добрий бугай.
— Годують, мабуть, добре, то й гуде!
— Та чого це він кружляє на одному місці? Чи він блудить, чи він світом нудить?
— Гляньте! Чи не думає оце він тут сідати?
Всі примовкли.
Чийсь схвильований голос:
— Так і є. Сідає! Чого це він?
Аероплан робив над селом круги, спускався все нижче й нижче, сідав над майданом.
Вже можна було забачити людей на ньому. Хтось із школярів крикнув на все горло:
— Це ж наш літун... Товариш Микола.
— Петро Михайловичу! Гляньте, Петро Михайловичу, де ви?
А Петро Михайлович не чує: сам уже закинув голову вгору, сміявся, щось гукав і махав своїм кашкетом.
Загуло на майдані, загомоніло, замаяли шапки вгорі, затіпались в повітрі чуби. Але гомін на майдані став щухнути, тонути: могутній і радісний рев велетня птаха все поглушив...
Рівно, ніби з гори по ковзалці, аероплан злетів на землю, легко торкнувся коліщатами землі, трохи прокотився по майдані й став.
Вискочив товариш Микола, веселий, несподіваний, мов із неба прилетів. Звіталися.
— Як же ваша моделя?
Показують.
Якийсь дядько:
— Ану-ну, погляньте, чи ковалівці до чого-небудь здатні, чи, може, тільки їм змії з паперу пускати?
(Продовження на наступній сторінці)